Не дуже давно це було, та й не так недавно. Жив у селі за назвою Дев, що стоїть на самому березі Біскайської затоки, рибалка по імені Томас. Усі бухти, буруни, рифи й миси по узбережжю від Альгорти до Биаррица знав він напам'ять, із заплющеними очима міг вести свій човен, куди праг. Вдача у нього, щоправда, був крутий, але слушний. Та подорожував він багато, і рибалкою був умілим, але у той рік йому не везло.
Побрав тоді Томас у свою команду хлопчиська по імені Билинч. Та спочатку усе розв'язали, що це він, Билинч, приніс рибалкам нещастя, але потім зрозуміли: не у Билинче справа. Першими приходили вони на місце лову, а у мережі їх попадала тільки дохла риба. Човна, що йшли поруч, ломилися від улову, а Томас із друзями вертався додому голіруч. Та так тривало не день і не два, а всі довгі місяці лову. Ламали голову рибалки, думали, що струсило, чому вони море розгнівали, але придумати нічого не могли. Так у образах і нещастях і весна підійшла, останній день лову настав. Усі рибалки по будинках сплять, а хлопчисько Билинч вітрила латає. Останній день. Може, повезе, думає.
Працював, працював, сіл відпочити, у сон його хилити стало, так отут з'явилися на молу дві тіні. Вони просто звалилися з неба, ці дві жіночі тіні. Билинч їх так злякався, що поворухнутися не міг. Це-Те його й урятувало, тому що прилетіли на мол чаклунки.
Стали чаклунки навколо човна кружлятися. Кружлялися, кружлялися, і старша говорить молодшої:
- Нехай цей хлопчисько спить. Нехай спить і прокинеться, тільки коли я йому накажу.
Билинч міцно замружив ока, лежить - не дихає. А отут човен піднявся у повітря й поплила по небу. Зупинилася, спустилася на землю, чаклунки із човна вискочили. Як Билинч їх не боявся, але ока відкрив: праг подивитися, куди це вони по повітрю приплили, так у темряві нічого не побачив. Тільки кру-жилися якісь тіні, тільки якісь голоси співали у лад з вітром. Повернулися чаклунки, човен знову піднявся у небо. А коли прилетіли вони до рідного селища, старша чаклунка сказала молодшої:
- Прощайся, дочка, із цим човном і з рибалками, що на ній у море ходять, назавжди!
- Назавжди? Чому, матінка?
- Назавжди, сказала я тобі, тому що більше ти їх ніколи не побачиш. Лежати їм у цю ніч на морському дні!
- Але море спокійне, як масляна лужица, матінка!
- Ще до того, як обігнуть вони мис Ар-Ранчага, підніму я три величезні хвилі. Перша буде з молока, і вони вислизнуть від неї. Друга буде з людських зліз, і вони теж підуть від неї. Але від третьої хвилі, кривавої хвилі, їм нікуди не піти.
- За що ти так ненавидиш їх, матінка?
- Я не ненавиджу їх, дочка. Я чаклунка, і моя доля – переслідувати людей до кінця моїх днів. Я заважала їм усю зиму, я гнала на них хвилі, кидала дохлу рибу у їхній мережі. Але моя влада кінчається завтра опівночі, і я сьогодні накличу на них останнє, страшне лихо.
- Ти нікого не пощадиш, матінка?
- Нікого, жодного рибалки, дочка.
- А якщо вони не вийдуть сьогодні у море?
- Мовчи! Вони повинні вийти у море! Усі проти них. Вони вийдуть у море й загинуть. Я стримаю своє чаклунське слово. Є тільки один засіб обдурити долю, але вони не зна-ют його й не довідаються ніколи!
- Який цей засіб, матінка?
- Кинути гарпун у середину третьої, кривавої хвилі. Цією хвилею буду я сама, і тоді гарпун простромить моє серце.
Сказала це чаклунка, стрибнула із човна й крикнула Билинчу:
- Прокидайся!
Та обидві вони зникли, як тіні станули на світанку, тільки регіт нісся по молові так летів, у море.
Усе розповів Билинч капітанові Томасу, але Томас був теперішнім моряком, і він зробив так, як зробив би кожний теперішній моряк. Він вийшов у море. Та усе трапилося так, як сказала вночі чаклунка.
Океан був тихий і спокійний, як масляна калюжа, але раптом - незрозуміло,
Звідки вона прийшла, та й прийшла чи въявь або привиділася, - піднялася перед баркою величезна хвиля. Висока, як будинок, і біла, як сніг.
- Дивитеся, - прошептав капітан Томас, - це хвиля молока! Затремтіли від страху веслярі, на чолі у Би-Линча виступив холодний піт, але капітан крикнув:
- Уперед, хлопці! Арраун мутиллак, як говорять моряки-баски.
Весла вдарили про воду, і човен піднявся на гребінь хвилі. Другий раз ударили весла про воду, і барка була вже на спокійній воді. Але відразу перед нею виросла друга хвиля. Вона була вище першої й блискала, немов кришталева. Бризи палили ока, і видалося, що сльози лилися по особах моряків. Так, це й була хвиля людських зліз, і знову Томас із друзями пішов від неї, а хвиля відкотилася від їхнього човна й розбилася про пісок у села Дев, звідки всі вони були родом.
- Дивитеся вперед прокричав капи-тан. - Дивитеся вперед, і нехай тверда буде ваша рука!
Та знову весла вдарили про воду, але відразу застигли у повітрі, тому що назустріч човну йшла величезна червона хвиля. Вона закрила собою небо. Зоря перестала посміхатися морю, і море перестало посміхатися зорі.
- Арраун мутиллак! - крикнув капітан.- Бери гарпун, Билинч, кидай його у середину проклятої хвилі!
Побрав Билинч гарпун, розмахнувся й кинув його у саму середину кривавої хвилі, у саме серце нічної чаклунки. Хвиля застогнала й розступилася.
Хвиля кинулася на берег і лизала пісок, як звір перед смертю лиже землю.
Та знову зоря посміхнулася морю. Та знову море посміхнулося зорі.
У той день рибалки утомилися витягати мережі, і риба блищала купами на дні човна. Аодка вже черпала воду бортами, але улов усе йшов у руки Томаса.
- Арраун мутиллак! - раділи моряки. - Ми перемогли!
Не даремно у Басконии говорять, що люди можуть помірятися із чаклунською силою й вийти із цього двобою переможцями!