Невдячна

Жив-Був шах. Та нікого у нього не було, крім однієї - єдиної дочки. А дочка ця була краси невимовної. Шах так любив її, що виконував будь-яке бажання раніше, чим вона встигала сказати його вголос. Він вибудував чудесний замок, у якому прислужували сорок служниць. Щодня до шаха приходили свати, але дівчина ні за кого не прагла виходити заміж. Ніхто їй не подобався. Взагалі їй нічого не подобалося. Вона вічно була незадоволена, постійно нарікала на свою долю. Одного чудового дня дочка шаха у супроводі сорока служниць вийшла у сад на прогулянку. Вона часто гуляла у цьому саду й завжди ховалася від своїх служниць у тихий куточок і сиділа там, охоплена тугою. Та цього разу дівчини почали співати й танцювати, а дочка шаха, задумавшись, сиділа під деревом і вголос ремствувала, що немає у її житті ніякої радості. Раптом з неба спустився орел, підхопив її й відніс. Ніхто цього навіть не помітив. Летів орел над горами, над долами, а дівчина не змела не зітхнути, не охнути. Нарешті долетів він до лісу, опустився там, поклав дівчину під дерево й зник. Залишимо її у лісі й повернемося у палац, де сорок служниць весело співали й танцювали. Раптом вони помітили, що пані немає з ними. Вони обшукали весь сад, але її не знайшли. Робити було нема чого. Вони відправилися до шаха й розповіли, що під час прогулянки його дочка зникла із саду. Від горя шах став бити себе по голові й плакати. На шум прибігли візир і радники. Вислухали вони сумну звістку, сказали: - Про великий і наймудріший шах, що користі бити себе по голові й плакати. Треба щось почати. Абияк заспокоївши шаха, вони розіслали по всій землі вершників і глашатаїв. Ті їздили багато днів, але ніхто не міг принести звісток про дівчину. Давайте ж залишимо шаха у палаці у тузі й суму й подивимося, що сталося із шахською дочкою. Опам'ятавшись, вона довго не могла отямитися, а потім устала й пішла, куди ока дивляться. Удень вона збирала трави, дикі ягоди і їла їх, а ночами забиралася на дерева й спала там. Так вона прожила у лісі сорок днів. Одного разу з високого дерева вона побачила, що вдалечині, у підніжжя гори, чабан пасе череду. Вона швидко спустилася з дерева й пішла до чабана. - Про братик, - сказала вона, чемно привітавшись, - я голодна, не чи даси ти мені молока? Чабан відразу надоїв повну дійницю й подав дівчині. Вона випила, витерла губи й сказала: - Братик чабан, якщо є у тебе який-небудь старий одяг, дай мені, а замість грошей я залишу тобі цей браслет. Вона розімкнула браслет і віддала пастухові, а він замість приніс їй старий одяг і зшив з овечої шкіри папаху. Подякувала вона пастуха, одягла обноски, які він дав, стала схожа на юнака й відправилася далі. Ішла вона три дні й три ночі й, нарешті добралася до великого міста. У самих міських воріт вона зайшла у чайну й запитала хазяїна: - Про добра людина, не чи побереш ти мене у прислуг? Хазяїн посміхнувся: - Тому ж не побрати? Охоче поберу. Тоді дівчина сказала: - Тільки у мене немає житла, дозволь мені ночувати у чайній. Хазяїн погодився. Та стала дівчина розносити чай. Усім по душі був жвавий рознощик. Але одного разу вночі, протираючи склянки й блюдця, дівчина раптом згадала свій будинок, батька, у неї стислося серце й вона стала гірко нарікати на свою долю, що позбавила її багатства й даху. Задумавшись, вона побрала у руки підношення зі склянками, прагла віднести його у чайну, але спіткнулася й упустила. Усі склянки розбилися. Настав ранок. Прийшов хазяїн. Побачив він, що накоїла дівчина, розсердився й прогнав її. Гірко плачу, вийшла бідна дівчина із чайної, не знаючи, куди податися, у кого знайти пристановище. Пішла вона, не розбираючи дороги. Ішла довго й раптом виявила, що вийшла за місто. Оглянулася вона по сторонах, бачить, купці йдуть із караваном, везуть кудись товари. Дівчина поспішила до них. - Я збилася зі шляху, - несміливо сказала вона. - Я утомилася, нікого у мене немає. Поберіть мене із собою, куди б ви не направлялися. Я буду вам прислужувати. Купці зглянулися й побрали її із собою. Вони йшли до темряви, а потім пустили верблюдів пастися, а самі лягли спати. Дівчина соромилася лягти поруч із ними й, відійшовши подалі, уляглася спати у ямі. На світанку караван рушив далі, коли дівчина ще спала у своїй ямі. Купці, не побачивши вчорашнього мандрівника, не стали його шукати. Дівчина прокинулася й виявила, що каравану й сліду нема. Розстроєна, похнюпившись, вона побрела, сама не знаючи куди. Ішла багато, ішла помалу, день - дорозі, година - привалу. Ріки - убрід, гори - у обхід, і нарешті опинилася у густому лісі. Тут вона й залишилася. Удень збирала дикі плоди і їла їх, зменшуючи голод. Ночами вона забиралася на дерево й спала там, тремтячи від страху, що який-небудь звір учует її й розтерзає. Одного разу син шаха, що правив у цих місцях, прийшов у ліс на полювання. Довго не бачив він ні звіра, ні птаха. Раптом промчався перед ним швидконогий олень. Юнак скинув лук і погнався за звіром. Довго скакав він за оленем, але так і не піймав. Втративши надію на удачу, він пустив коня кроком у дорогу назад. У джерела зупинився напоїти коня й раптом побачив у воді відбиття якогось юнака. Він підняв голову: на дереві сидів парубок, блискаючи очима, дивився на нього. Син шаха схопив лук і праг вистрілити у нього. Але юнак заблагав: - Про сміливий мисливець, зглянься треба мною, не губи! Я не заподію тобі ніякого зла. Мені ніде жити, тому я забрався сюди. - Раз так, злазь із дерева, - наказав син шаха. Коли дівчина спустилася вниз, з голови її впала папаха, і коси двома зміями заковзали по спині. Принц від подиву не міг отямитися. Нарешті він запитав: - Про прекрасна дівчина, хто ти, звідки й куди тримаєш шлях? Вона правдиво розповіла йому про усе, що з нею приключилося й тільки сховала, що вона дочка шаха. Юнак пошкодував її, побрав із собою у палац. Там він доручив слугам переодягти її й відвести їй гарну кімнату. А сам улаштував бенкет і забув про свою гостю. Пройшло кілька днів. Одного разу син шаха згадав про дівчину, захотів побачити її. Ледь відкривши двері у її кімнату, він завмер на порозі, немов уражений блискавкою. Перед ним стояла дівчина, прекрасна, як лик місяця. Він праг заговорити, але втратив дарунок мовлення. Праг підійти до неї, але ноги не слухалися його. Та у цю хвилину син шаха пізнав владу любові. Відтепер він втратив спокій, не спав до ранку. А на світанку прийшов до дівчини й відкрив їй своє серце. Треба сказати, що син шаха теж був невимовне гарний. Та вона відповіла на його любов такою ж гарячою любов'ю. З тієї хвилини вони увесь час проводили разом. Про цю історію довідався шах і призвав до себе сина: - Син мій і спадкоємець, чув я, начебто закохався ти у дівчину, яку знайшов у лісі й дав притулок у нас у палаці. Я не суперечив тобі, мені подобається, що ти добрий. Але хіба пристало тобі любити простолюдинку? Хіба можеш ти побрати у дружин дівчину, чиє походження й рід нам невідомі? Одумайся, син мій, я женю тебе на дочці головного візира. Довго вмовляв шах сина. Обіцяв золоті гори, але нічого не добився. Юнак повторював своє: - Про дорогий батько, вибач мене, завжди я тобі корився, але зараз не можу. Ні на кому, крім тієї дівчини, що привів з лісу, я не одружуся. А тепер прагнеш - страти мене, прагнеш - вели весілля відіграти. Зрозумів шах, що отут велика любов і нічого не поробиш, велів готуватися до весілля. Відіграли весілля сорок днів і сорок ночей. А через дев'ять місяців і дев'ять днів народився у молодих син. Улаштував шах великий бенкет, покликав візирів, радників, гадальщиков, дервішів. Двері були відкриті й для мандрівників. Слуги дуже полюбили нову пані, доглядали за нею і її сином. Чоловік любив її, як ще жоден чоловік не любив свою дружину. Та однаково дівчина нарікала на свою долю, була всім незадоволена. Так і жили вони, поки одного разу, прокинувшись ранком, вона побачила, що постіль поруч із нею порожня, а дитину немає. Із плачем кинулася вона до чоловіка. Звістка про пропажу дитини дійшла до шаха. Він віддав наказ обшукати всі навколо, але дитину так ніде й не знайшли. Через рік народився у шахської невістки ще один хлопчик. Та знову одного разу ця дитина зникла. Прокинулася дівчина ранком і побачила, що руки й рота її у крові. Звістка про це рознеслася по всьому краю. Та розв'язали усе, що вона вбила своє дитя. Призвав її до себе шах. Як не клялася дівчина, як не божилася, ніхто їй не повірив. Наказав шах своєму візирові: - Веди її у ліс, убий, а на доказ принеси мені її закривавлену сорочку. Візир приклав праву руку до очей і сказав: - Про мій шах, сьогодні ж твій наказ буде виконаний. Побрав візир дівчину й повів у ліс. А треба сказати, що був цей візир дуже розумний і слушний. Він розумів, що не стане мати вбивати своєї дитину, і почував, що криється отут якась таємниця. Тому він відпустив дівчину й сказав: - Донечка, іди-но ти звідси. Спробуй щастя. Якщо не загинеш по дорозі, не з'їдять тебе дикі звірі, може, знайдеш де-небудь свою добру частку. Підстрелив візир птаха, обмочив її кров'ю сорочку дівчини й відніс шахові. Побачив шах закривавлену сорочку й повірив, що його невістка мертва. Але залишимо шаха, візира й шахського сина у палаці й підемо за бідною жінкою, яка втратилася всього, що мала, і тепер справедливо ремствувала на свою долю. Після відходу візира вона довго сиділа, не знаючи, куди йти, що робити, потім вийшла на стежку. Раптом вона побачила, що спереду йде якась людина з у'язкою хмизу. Вона прагла запитати у нього дорогу. Але злякалася: а що, якщо це злодій або розбійник? Але той, Почув чиїсь кроки за спиною, оглянувся. Дівчина поспішила сховатися за дерево. Він зрозумів, що дівчина ховається від нього, і, не говорячи ні слова, пішов далі. Коли відійшов небагато, дівчина вийшла через дерево й пішла по його слідах. Він знову оглянувся, і знову дівчина сховалася. Незнайомець розсміявся: - Дитинка, я ж не дитина, навіщо ти відіграєш із мною у прятки? Ці слова її підбадьорили, вона вирішилася підійти ближче. - Донечка, що ти робиш у цих краях, хто ти? - Я збилася зі шляху, - відповіла вона, - і не можу знайти дорогу у місто. Подивився він на її бліду особу, на розідраний одяг, босі ноги й непокриту голову й говорить: - Донечка, Скажи-но мені правду, не схоже, щоб ти просто втратила дорогу. Довго вмовляв він її, пообіцяв, що відведе, куди вона попросить, тільки нехай розповість про своє горе. - Тому що, - закінчив він, - бачу я: у тебе тяжке горе. Вона заплакала й розповіла про усе, що з нею приключилося з тієї самої хвилини, коли орел схопив її у лабети й відніс у ліс. Тоді перехожий сказав: - Донечка, ти була дочкою шаха й вийшла заміж за шаха. Ти завжди жила у розкоші, мала сорок служниць, ні у чому не знала відмови. Та Усе-таки ти нарікала на долю. Усе, що ти мені розповіла, трапилося з тобою тільки тому, що ти така невдячна. Перестань ремствувати, скаржитися, і тоді усе налагодиться. Але вона покачала головою, не вірячи його словам. - Донечка, послухай-но, я розповім тобі про своє життя. Та ти повіриш мені. Він вилучив на землю у'язку хмизу, сіл і почало своє оповідання. - Був я бідним дроворубом. Ще дитиною я щодня приносив з лісу у'язку дров і продавав за два п'ятаки. Як не намагався, а більше двох п'ятаків заробити не міг. Я усе нив і плакався. Про аллах, - говорив я. - Доки; призначене мені тягнути таке животіння! Або зроби так, щоб мої гроші помножилися, або нехай їхнім зовсім не буде, щоб я зрештою вмер з голоду. У ту ж ніч я побачив у сні, що заробітки мої сталі ще менше й тепер я заробляю один п'ятак у день. Це мене нітрохи не збентежило. Слава аллахові, - подумав я, - скоро кінець. Однак ранком я, як завжди, поїхав у ліс, нарубав дров і поніс продавати на базар. Покупців, як на зло, не було. Я вже праг було піти додому, розв'язавши, що збувається мій сон, але отут якийсь купець вийшов на поріг своєї крамниці й покликав мене. Я підійшов. У будинку панували веселощі. Одні відіграли, інші танцювали, треті голосно сміялися. Виявляється, хазяїн святкував весілля своєї дочки. А у дворі у семи мідних казанах варився плов. Купець велів мені підкинути дров у вогнище. Коли я зробив це, він дав мені десять п'ятаків і сказав: - Синок, я бачу, ти хлопець розторопний, допоможи-но слугам тягати посуд, а за це тебе нагодують досита. Я погодився. Усю ніч я носив і мил посуд, а коли над ранок дочку купця повели у будинок чоловіка, ліг у куточку й заснув. Прокинувшись, я зібрався йти, але дружина купця веліла мені почекати, а сама сказала чоловікові: - Послухай, ми бачили дочку заміж, інших дітей у нас немає. Залишимося вдвох ми у будинку, буде нам тужливо й нудно. Може, поберемо цього хлопчика? Купець охоче погодився із дружиною. Так я й залишився у них. Удома мене ніхто не чекав, адже на всьому білому віті у мене нікого не було. Я допомагав дружині купця по господарстві, іноді залишався сторожити крамницю. Але що б я не робив, я щодня відправлявся у ліс рубати дрова, привозив у місто більшу у'язку й продавав. Та - дивна справа, хто б у мене не купував дрова - усе без єдиного слова давали десять п'ятаків. Одного чудового дня до купця прийшли його друзі й сказали, що збираються відправитися за товарами у інше місто, і покликали його із собою. Але він важко зітхнув і відмовився: Здається, цього разу я не зможу з вами поїхати. Щось не можеться мені. А коли гості пішли, дружина купця сказала: Послухай, дай хлопчикові небагато грошей, нехай він поїде замість тебе. Купець покачав головою: - Боюся, жінка, адже він не вміє займатися торгівлею. Пустить на вітер усі гроші, та й сам пропаде нізащо. Але дружина наполягала: - Нічого не трапиться. Що з того, що він дитина. Нехай звикає. Твої товариші допоможуть йому. Подивимося, що вийде. Зрештою, купець погодився, дав мені сто туманів і відправив з караваном. Ішли ми довго... Та криво, і навскіс, і навмання. Нарешті через сорок днів і сорок ночей добралися до того міста, де повинні були робити закупівлі. Жоден з моїх супутників у дорозі не витратив ні туману, а у мене й половини не залишилося. Уже вони кляли мене, на всі лади ушановували: - Добрий купець тебе дав притулок, сином своїм зробив. Тепер він послав тебе за товарами. Так не витрачай же даремно гроші, на закупівлю нічого не залишиться. Але я не слухав і робив своє. У місті я зовсім рассорился з ними й зняв собі кімнату у якімсь караван-сараї. Уночі я почув, що із сусідньої кімнати доносяться несамовиті стогони. Я не витримав і пішов туди. Незнайомий мені купець, хворий і дуже старий, лежав у постелі й стогнав. Він був при останньому конанні. Я розтер йому спину, боки, змусив випити склянка гарячого чаю. Трохи згодом він отямився. А ранком, побачивши, що я всю ніч провів близько нього, початків дякувати мені й сказав: - Синок, у мене нікого немає. Сьогодні я вмру. Я не прагну, щоб усе моє багатство дісталося чужим людям. Я бачу, ти людей добра. Забери всі собі. Але ось як це зробити. Я привіз у це місто сто мішків рису для продажу. Вони зберігаються у коморах шаха. У кожному мішку я сховав гаманець із золотом. Про це ніхто не знає. Ти перший, кому я відкриваю свою таємницю. Я це роблю тому, що скоро моя душа воспарит у небеса, а ти допоміг мені у мою смертну годину. Як тільки стане відомо, що я вмер, шах дасть наказ продати мій мал. Поспіши туди й, скільки б не просили за мішок, сплати. Принеси цей мішок туди, де ти живеш, а слугам шаха скажи, щоб інший рис нікому не продавали. Наступного дня ти забереш усе. Як тільки принесеш один мішок до себе, дістань із нього гаманець із золотом. На ці гроші купиш інший рис і у кожному мішку знайдеш такий же гаманець. Нехай це усе дістанеться тобі. Сказавши це, купець закрив очі й умер. Я поховав його як личить. Та насправді, як тільки звістка про смерть купця дійшла до шаха, він велів оголосити про це по всьому місту, додаючи, що залишилося сто мішків рису й хто прагне купити їх, нехай подарує у комору шаха. У ту ж мить я пішов туди. Як і велів купець, я купив один мішок, а за іншими пообіцяв прийти завтра. Я приніс цей мішок до себе у караван-сарай і розв'язав його, висипав рис на підлогу. Гаманець був на місці. На це золото я купив інші дев'яносто дев'ять мішків. Через два дні, нав'ючивши весь рис на верблюдів, я відправився на батьківщину. Купець, що всиновив мене, побачивши, скільки добра я привіз, здивувався. Синок, - сказав він, - я дав тобі всього сто туманів. Як ти умудрився на ці гроші купити стільки рису? Я розсміявся: Ви ще не усе бачите, у кожному мішку захований гаманець із золотом. Почувши це, купець дуже зрадів. Усі гроші, виручені від продажу рису й знайдені у мішках, ми розділили навпіл. Я побудував собі будинок такий гарний, яких не буває навіть у шаха. З того дня, куди б я не йшов, що б не робив, на мене сиплються гроші. Та зараз я дуже багатий. Але Усе-таки на подяку у'язці хмизу, яка колись кормила мене, а потім допомогла видертися з пута вбогості, я час від часу йду у ліс і рубаю дрова. Послухайся мене, донечка, ніколи не будь невдячної. Що б не дарувала тобі доля, за усе дякуй їй. Тоді ти будеш щаслива. А інакше твої справи ніколи не поправляться. Вона уважно вислухала його й сказала: - Ти правий, я усе життя була дуже невдячною. А він додав: - Донечка, ти говорила, що втратила дорогу. Зараз я йду у місто, якщо прагнеш, поберу тебе із собою. Але вона подумала, що у такому лахмітті соромно з'являтися у місті й відмовилася: - Спасибі, добра людина, тепер я сама знайду дорогу. Ти йди, я трохи пізніше доберуся по твоїх слідах. Він попрощався й пішов додому. Тільки чоловік пішов, як дівчина побачила, що назустріч їй іде баба. Вона обрадувалася й побігла до баби. -Бабуся, як добре, що я зустріла тебе. Скажи, що ти робиш у цьому лісі? Баба розсміялася. - Донечка, спочатку ти мені скажи, що робиш тут ти? Дівчина почала розповідати про усе, що трапилося з нею. Але не встигнула вона сказати й декількох слів, баба перебила її: - Донечка, я запитала у тебе, що ти отут робиш, для того, щоб випробувати тебе. Я усе сама знаю. Тепер скажи мені: ти усе ще нарікаєш на свою долю? Дівчина зрозуміла, що баба про неї знає всі, і сказала: - Про немає. Я більше не буду нарікати на свою долю. Баба побачила, що вона говорить щиро, побрала її за руку й повела до себе. Вона жила на лисій горі, що стояла посередині лісу. Жодна дорога не вела на цю гору, усі її схили були стрімкі. Та тільки у одному місці вилася ледь помітна вузька стежка. По ній-те й повела баба дівчину. На самій верхівці вона зупинилася перед печерою, вхід у яку був через вузьку тісну щілину. Вони із труднощами протиснулися у щілину. Перше, що дівчина побачила, були її сини. Вона дуже здивувалася й обрадувалася. Обійняла їх, пригорнула до грудей і заплакала. Коли вляглося перше хвилювання, вона запитала: - Бабуся, що це значить? Хто привів сюди моїх дітей? Баба відповіла: - Донечка, слухай і знай. Твоїх дітей сюди привела я. Та тебе ще з батьківського будинку у цей ліс привела я. Усіх невдячних я піддаю важким випробуванням. чи Перестала ти нарікати на долю? Царівна заприсяглася, що до кінця днів своїх ніколи не буде невдячною. Тоді баба сказала: - Тепер вставай, забери своїх дітей і виходи із цієї печери. Я зараз перетворюся у птаха, ви сядете на мої крила, і я віднесу тебе до твого чоловіка. Тільки вона сказала останні слова, як руки її перетворилися у крила, ніс - у дзьоб. Царська дочка побрала своїх синів на руки й села на крила птаха. Але нехай вони летять, а ми поки подивимося, що сталося із сином шаха. Втративши дружину й дітей, він став марніти з горя, одягся у жалобу й увесь час проводив у сльозах. Батько, мати й візир, друзі й вельможі вмовляли заспокоїтися, перестати сумувати. Нічого не допомагало. Він висохнув і сполотнів, танув як свіча. Одного разу він сидів у занедбаному куточку шахського саду, поринувши у сумні думи. Раптом звідки не візьмися, з'явився старий гадальщик. Побачивши замисленого юнака, він запитав: - Синок, чому ти так сумний? Розкажи мені про своє горе. Юнак підняв голову: - Послухай, і тобі не соромно називатися гадальщиком?! Будь ти сьогоденням гадальщиком, ти не став би запитувати у мене, чому я смутний. Ти б сам довідався, у чому моє горе. Ці слова дуже зачепили старого, він розкрив свою книгу й, поклавши перед собою, став ворожити. - Про син шаха, і скажу я тобі, що тужиш ти про дружину й дітей. Син шаха, побачивши, що його горі правабоне розгадане, сказав: - А як мені позбутися цього горя? Гадальщик погортав кілька сторінок і сказав: - Про син шаха, поки ти будеш нарікати на свою долю, будеш плакати й стогнати, не позбутися тобі від горя. Але як тільки ти почнеш веселитися й розмовляти з людьми, усе буде добре. Сказавши це, він зник так само раптово, як і з'явився. Юнак подумав: Перевірю-но я слова гадальщика. У той же день наказав він улаштувати у саду бенкет. Чого тільки отут не було. Столи ломилися від страв. Заморські напої лилися рікою. Шербет розливали прямо з бочок. Музика гриміла, як на весіллі. Більше всіх веселився син шаха. Придворні дивувалися: уже стільки часу син шаха навіть не посміхався, а отут закотив такі веселощі. Але залишимо юнака бенкетувати й подивимося, що роблять його дружина й діти. У той час, як він веселився, по сьомому небу вони неслися на крилах чарівниці-птаха. Нарешті вона опустилася над шахським садом, дбайливо посадила на траву подорожан і зникла. Царівна тихенько пройшла до того місця, звідки доносилися звуки музики, і побачила, що це чоловік її веселиться. Пригорюнилась вона, зупинилася й дивиться на нього бачили. Але він раптом підняв голову, помітив її, довідався відразу й підбіг. Обійняв він дружину, дітей, пригорнув до грудей і запитав: - Як тобі вдалося залишитися живий? Розкажи мені. Вона повідала про усе, що з нею приключилося, а наприкінці важко зітхнула. Син шаха запитав: - Чому ж ти зітхаєш? Адже ти обіцяла ніколи більше не скаржитися. - Я випробувала стільки горя, - відповіла вона, - стільки лих, кілька раз ледве не вмерла, але тебе ніколи не забувала. А ти тут, виявляється, бенкетував, веселився. Він обійняв її ще гаряче й сказав: - Ти помиляєшся. Тільки сьогодні на моїй особі з'явилася посмішка. З тих пір, як ти пішла, я був увесь у чорному, плакав з ранку до ночі. Але сьогодні якийсь гадальщик з'явився у саду й сказав мені, що, поки я плачу й горюю, я буду нещасний, а якщо я почну веселитися, щастя посміхнеться мені. Я послухався його й улаштував бенкет. Як бачиш, він правий. До мене повернулися діти й дружина. Вони стали веселитися разом. Та я на тому бенкеті був. Шербет пив, по вусах текло, у рота не потрапило. Плов їв, руками брав, на мову клав, а у рота не потрапило.