Одного разу шах, расхаживая по підземеллю палацу, де зберігалися скрині із золотом і дорогоцінними каменями, знайшов на підлозі пшеничне зерно завбільшки з куряче яйце. Подивувався шах. Скільки років прожив на світі, а ніколи не бачив такої пшениці. Побрав шах зерно, пішов у свої Спокої, скликав радників і запитав, де росте така пшениця й чому зерно її так велике? Але ніхто не зміг відповістити на запитання шаха. Тоді він сказав головному візирові:
- Про мудрий візир, ти повинен довідатися таємницю цієї пшениці. Злякався візир, упав перед шахом на коліна й говорить:
- Помилуй, про могутній шах, як же я довідаюся таємницю?
- На те ти й візир, - мовив шах.-Нічого не знаю! Даю тобі сорок днів строку. Не довідаєшся таємницю пшениці, прощайся з життям, велю відрубати тобі голову.
Що було робити візирові? Поклонився, він шахові, пішов додому й став збиратися у дорогу-дорогу. А ранком, попрощавшись із дружиною й дітьми, сіл на коня й поїхав вивідати, звідки узялося чудо-зерно. А куди їхати, кому розповісти про свою турботу? Ішов візир довго. Та по рівній дорозі й по горах.
Те місяцями не з ким було словом перекинутися, то з ранку до ночі коротав час у солодкій бесіді. Щодня минув візир нове село. Нарешті добрався до розпуття. Бачить - сидить на камені сивоволосий старий. Привітався з ним візир шанобливо, зійшов з коня, низько вклонився, почав розмову. Нарешті розповів про своє горе. Вислухав його старий уважно й говорить:
- Таємницю цієї пшениці можуть знати тільки три брати-мудреця, які живуть у далекому місті, і ніхто більше. А до міста того можна дійти ось по цій дорозі. - Та старий показав на одну із чотирьох доріг, що відходили у різні сторони від його каменю.
Подякував візир, знову сіл на коня й поїхав далі. Їхав він три дні й три ночі, нарешті побачив міські стіни й вежі. Розпитав він людей - виявилося, це той саме місто, про яке говорив старий. На базарі візирові показали, як пройти у будинок молодшого брата-мудреця. Залишив він коня у караван-сараї й пішов до заповітного будинку. Постукав. Відкрила йому якась жінка. Та тільки вийшла на поріг, почала лаятися:
- Шайтан вас забери, у своєму будинку немає спокою! Що тобі потрібно, проклятий? Хіба мій чоловік - чоловік? Будь він теперішнім чоловіком, вийшов би він і розбив тобі голову. Гарна, чесна людина ніколи до нас не прийде.
Відхитнувся візир, праг було піти, але потім згадав, навіщо прийшов, і миролюбно сказав:
- Послухай, сестриця, звідки ти знаєш, хто я й що мені потрібно? Не встигнув я рота розкрити, як ти початку мене проклинати й ушановувати на чому світло коштує. Краще скажи - чи вдома твій чоловік?
Жінка, гарчачи, - повела візира до свого чоловіка. У самій далекій кімнаті, загорнувшись у ковдри й теплі шалі, сидів; сивий, згорблений старий. Привітався візир, повідав мудрому старцю про своє горе:
- Про добра людина, я головний візир великого й могутнього шаха. Одного разу, гуляючи по підвалах палацу, де коштують скрині із золотом і коштовностями, шах знайшов пшеничне зерно завбільшки з яйце. Захотілося йому знати, звідки узялося таке величезне зерно. Дав він мені сорок днів строку. Якщо на той час не довідаюся я таємницю пшениці, відрубає він мені голову. Може, ти що-небудь знаєш про цю пшеницю? Розкажи мені. Старий покачав головою:
- Ні, візир, нічого я про це не знаю. Але у цьому ж місті живе мій брат. Він старше й мудріше мене, може бути, він що-небудь знає. Піди до нього.
Подякував візир старого й знову відправився на пошуки. Багато вулиць і дворів обійшов він, поки нарешті знайшов будинок другого брата. Постукався. Та тут вийшла до дверей жінка, яка накинулася на нього з такою лайкою, що візир пошкодував про свій прихід. Нарешті йому вдалося абияк вставити:
- Сестриця, мені потрібний твій чоловік...
- Здохніть ви обоє - і ти, і мій чоловік. На що він тобі?
Однак вона провела візира у кімнату, де, загорнувшись у ковдри й теплі шалі, лежав згорблений старий, беззубий, із сивою бородою до колін. Привітався візир, розповів про своє лихо. Ледве перевертаючи мовою, старий відповів:
- Таємниця пшениці мені невідома. Але у цім місті живе мій старший брат. Він самий мудрий з нас трьох. Тільки він може знати цю таємницю.
Подякував візир і пішов шукати старшого брата. Ішов і думав: Якщо молодший і середній брат-такі старезні старі, - що вуж ходити не зможуть, який же старший брат? У нього, напевно, і сил ні, щоб говорити.
Знайшов візир будинок старшого брата, постукався. Знову відкрила йому жінка. Приготувався він почути ще гіршу лайку, але жінка привітно запитала:
- Що тобі потрібно, добра людина?
- Я прийшов до твого чоловіка, - відповів візир.
- Мій чоловік пішов на базар. Але він скоро повернеться, заходь, мандрівник, почекай його.
Вона провела візира у найкрасивішу кімнату, посадила, надіслала синів, щоб займали гостя, а сама пішла готовити частування. Здивувався візир такому прийманню, тільки зібрався розпитати хлопчиків, як раптом у кімнату ввійшов гарний молодий чоловік із чорними вусами, привітався й запитав:
- Чому можу служити, дорогий гість?
- Спасибі, синок, - посміхнувся візир, - але у мене до тебе немає ніякої справи. Мені потрібний самий старший із трьох братів-мудреців. Чоловік розсміявся:
- Я Та є та людина, якої ти шукаєш. Візир не повірив:
- Не може бути цього! Я бачив двох молодші братів. Вони так старі, що не можуть рухатися, ледве говорять, а ти розгулюєш по місту, ходиш на базар і називаєш себе самим старшим? Так тобі не більше двадцяти п'яти років.
- Ти мені не віриш...-посміхнувся хазяїн.- Не тільки ти. Багато з людей у місті, які знають нас давним-давно, теж не вірять.
-Поясни ж мені цю загадку, мудра людина.
-Охоче. Але спочатку відповідай мені на запитання.
Що ти побачив, коли постукав до моїх молодших братів?
- У обох будинках мені відкрили дружини твоїх братів, - відповів візир, - і на чому світло коштує вилаяли мене. Яких тільки грубостей вони мені не наговорили.
- А як тебе привечали у моєму будинку?-знову запитав старший брат.
- Твоя дружина зустріла мене радо, - сказав візир, - запросила зайти, послала синів, щоб я не нудьгував, подала плов і чай.
- Ось тобі й розгадка, мудрий візир, - розсміявся хазяїн.- Мої молодші брати передчасно зостарилися через своїх дружин. Ці грубі, буркотливі, темні жінки їм зовсім життя не дають. Уяви собі, якщо вони тобі, чужій людині, стільки наговорили, то як вони звертаються зі своїми чоловіками, як вони переводять своїх чоловіків, А я залишився молодим тільки завдяки добрій вдачі моєї дружини. За усе наше довге життя вона жодного разу ні словом, ні справою мене не скривдила. Навіть коли у будинку не було нічого, крім хліба, вона зустрічала мене посмішкою. У важкі дні вона була моєю опорою. Тому я й молодію. А тепер розкажи, яка у тебе до мене справа.
Та візир повідав мудрецеві, що шах знайшов пшеничне зерно завбільшки з яйце, що це його дуже здивувало й тоді послав він візира на пошуки людини, яка могла б розгадати таємницю пшениці.
- Та дав мені на це всього сорок днів строку, - сумно закінчив він.- Не розвідаю таємницю - голова із плечей геть. Люди сказали мені, що тільки ти один можеш знати цю таємницю. Якщо знаєш, відкрий її мені.
- Люди правабоно сказали, - відповів мудрець.- Слухай же, візир. У нашому селі жив так був бідняк з бідняків. Нічого-Те у нього не було - ні грошей, ні худоби. Тільки дістався у спадщину від батька малюсінький клаптик землі. Щороку народила вона усе менше й менше пшениці. Та нарешті людина зубожіла до того, що більше не міг прокормити сім'ю. Та тоді продав він свою землю іншому селянинові. А той почав орати й раптом відчув, що соха його наткнулася на щось тверде. Розкопав глибже й знайшов сім глиняних глечиків золота. А треба сказати тобі, візир, що був він людей добра й чесний. Відразу закопав він глечики й відправився прямо до того бідняка, який продав йому цю землю. Братик, - сказав він, - коли я орав землю, яку ти продав мені, я знайшов сім глиняних глечиків золота. Іди забери своє багатство. Але той відповів: Це золото не моє, а твоє. Якби воно було
Моїм, я знайшов би його, коли орав землю. А тепер земля твоя, і золото, яке закопано у ній, - твоє. Але людей, що купила землю, стояв на своєму: Ні, братик, земля спочатку була твоєї, тому й золото належить тобі. Іди забери його.
Так вони сперечалися довго, жоден не погоджувався побрати золото.
Тоді пішли до старости й попросили дати пораду. Староста задав їм кілька питань, довідався, що у одного з них є син, у іншого - дочка. Та дав він така рада: Ти віддай свою дочку за його сина, і усе золото дістанеться дітям.
Селяни подякували старості й зробили, як він радив. А тому що серця їх були шляхетні й чисті, кожне зерно посівної пшениці виросло завбільшки з яйце. Одне з них і знайшов твій шах.
Подивувався візир дивовижної історії, подякував мудрецеві за те, що виручив його у важку хвилину, і відправився назад. чи Довго йшов, чи коротко, нарешті прибув у своє місто й розповів шахові усе, що дізнався про пшеницю. Шах був дуже задоволений і щедро нагородив свого візира.