Жив так був у прадавні часи могутній шах. На границі своїх володінь побудував він багато фортець і веж. Кожну міцність зводив новий майстер, а потім шах убивав його, тому що боявся, як би таємниці його зміцнень не провідали вороги. Одного майстра він велів скинути з вежі й розпустив поголоску, мов, сам упав. Про інший сказав, начебто йому на голову звалився камінь. Словом, перебив шах усіх майстрів у своїх землях, і одного чудового дня, коли надумав він побудувати ще одну вежу, слуги не могли знайти жодного майстра.
У ті часи жив на Исфаганской землі знаменитий муляр по імені вуста Абдулла. Дійшла й уводити, увести до ладу нього звістка, що шах прагне будувати вежу. Подумав він, подумав, покликав дружину й сказав їй:
- Чув я, що шах перебив усіх своїх майстрів, а тепер удень із вогнем шукає муляра. Піду-но до нього. Допоможе аллах, поладжу з ним. Тоді чекай мене, повернуся з багатством. А якщо не повезе, не зможу сам упоратися зі справою, пошлю до тебе. Ти вуж будеш знати, що треба робити.
Зібрав він своє спорядження й відправився у дорогу-дорогу. День ішов - два стояв, то у обхід, те навпростець, день - дорога, відпочинок - мить, по долинах, по стромовинах, ішов він, ішов і добрався до володінь шаха.
Прийшов у палац. Слуги піймали його й відвели до шаха. Головний стражник виступив уперед і сказав:
- Ця людина не схожа на жителя нашого міста. До того ж він ішов і
Заглядав у усі двері.
Шах розсердився й грізно запитав:
- Ти хто такий? Навіщо подарував у мої землі? Вуста Абдулла смиренно відповів:
- Я вуста Абдулла з Исфагана. Шукаю роботу. Може, кому-небудь треба побудувати будинок...
Шах відразу перемінив гнів на милість і із цікавістю запитав:
- А вежу ти можеш побудувати?
- Можу. Та не просту, а чарівну, - відповів вуста.
Шах відразу велів дати йому усе, що потрібно для будівлі, і виділити стільки людей, скільки зажадає майстер.
Та почав вуста Абдулла працювати. А через якийсь час піднялася на границі володінь шаха вежа, рівної якої не було у усьому світі. Зробив у ній майстер вісімдесят вісім дверей і на кожній висік напис про який-небудь порок шаха, які він поволі вивчав. Однак ніхто не знав, як відкрити ці двері.
Як тільки вежа була готова, вуста Абдулла прийшов до шаха:
- Про великий і могутній шах! Я виконав твій наказ. Тепер вшановуй мені, і я відправлюся додому. Шах розсміявся.
- Якби я став платити кожному майстрові, у моїй скарбниці давно не залишилося б ні гроша. Та й навіщо тобі гроші? Звідки ти знаєш, що чекає тебе завтра, чи будеш ти живий?
Та він підморгнув візирові, мов, відправ цього зухвалого муляра слідом за іншими. Візир у свою чергу зробив знак стражникам, і ті відразу підскочили, схопили Абдуллу й поволочили до дверей. Зрозумів майстер, що залишилося йому жити лічені хвилини, і, обернувшись до шаха, сказав:
- Так продовжить аллах твоє життя, про великий і могутній шах, хіба ти не знаєш, що у вежі, яку я побудував, усі підземні ходи зачаровані. Та таємниця їх невідома нікому, крім мене. А ти навіть не запитав, як і чому відкрити вісімдесят вісім дверей...
Шах зрозумів, що вуста Абдулла розставив йому пастку й, убивши майстра, він нічого не довідається, і тому велів слугам відпустити його.
- Підемо, вуста Абдулла, поговоримо наодинці, тільки мене одного присвятиш у цю таємницю. Але вуста покачав головою:
- Великий шах, до кожних дверей є свій ключ, усього їх вісімдесят вісім. Такі ключі не зробить тобі ні за які гроші жоден майстер на світі. Вони є тільки у мене, але я залишив їх будинку. Пішли кого-небудь у Исфаган, нехай поберуть ключі у моєї дружини й принесуть тобі.
Шахові не залишалося нічого іншого. Покликав він гінця й велів відправлятися у Исфаган.
Той приклав руку до очей, мол, слухаюся й корюся, і тільки запитав:
- Як же я знайду потрібний будинок? На це вуста Абдулла відповів:
- Як тільки прийдеш у Исфаган, ти побачиш палац із білого мармуру. Гарніше ніде не знайти. Це і є мій будинок. А якщо прагнеш, запитай кожний, де живе вуста Абдулла, тобі покажуть.
Сіл гонець на кращого коня із шахської стайні й відправився у дорогу-дорогу. Нарешті здалися спереду брами Исфагана. У'їхав він на коні у місто й відразу ж побачив палац із білого мармуру. Повернув він коня прямо до палацу. А коли наблизився, переконався, що й насправді немає й ніде не бувало подібної краси. У дверей сиділа баба. Гонець запитав у неї:
- Це правда, що отут живе вуста Абдулла?
- Так, синок, - відповіла баба, - це будинок вуста Абдулли.
У цей час із вікна визирнула якась жінка. Це була дружина майстра. Довідавшись, що вершник - гонець шаха, вона провела його у будинок, а коня веліла повести у стайню. Гість піднявся по сорока сходам, пройшов через дванадцять кімнат. Нарешті перед дверима тринадцятої жінка сказала:
- Про дорогий гість, увійди сюди й почекай мене. Я скоро повернуся, довідаюся, чим можу служити тобі. Гонець широко розгорнув двері. Але тільки переступив поріг, як відразу провалився у підземелля. У цій кімнаті не було підлоги. Замість дощок були натягнуті мотузки, а на них лежав килим. Коли хто-небудь ставав на килим, мотузки розсовувалися, і людина падала на кам'яну підлогу підземелля. Опам'ятався гонець шаха не швидко. Руки й ноги його були забиті. Він не міг не встати, не сісти. А якби й міг, однаково не зробив би цього, тому що над ним стояли два молодці з величезними кийками. Це б ти сини вуста Абдулли. Побачивши, що бранець отямився, вони грізно запитали:
- Хто ти, чужоземець? Та навіщо подарував до нас?
Із труднощами перевертаючи мовою, гонець відповів, що вуста Абдулла сам надіслав його за ключами. Хлопці відразу зрозуміли, що батькові загрожує небезпека й він спеціально послав цієї людину, щоб дати їм знати про своє тяжке становище.
- Ось що, - сказали вони, - звідси ти нікуди не вийдеш. Тепер вибирай: або ми вб'ємо тебе, або роби те, що вмієш. Що ти вмієш робити?
Гонець смиренно відповів:
- Тільки прясти нитки. Більше нічого. Але у мене болять руки...
- Нічого, вилікуємо!
Вони пішли, а до бранця прийшов стражник, приніс якесь зілля, від якого всі рани відразу зажили. У те ж годину у підземелля внесли сімдесят сім чувалов вовни. Та став гонець із ранку до ночі прясти пряжу. Залишимо його за цим заняттям, а самі подивимося, що ж сталося з вуста Абдуллой.
Прождав шах десять днів, прождав п'ятнадцять, бачить, немає від гінця ні слуху ні духу. Покликав він візира:
- Мудрий візир, що б це могло означати? Куди подівся гонець? Подумав візир і сказав:
- Так продовжить аллах твоє життя, мій великий шах, мабуть, струсила з ним лихо. Немає іншого виходу, треба самому мені туди їхати.
Це речення довелося шахові по душі.
- Ти правий, мій візир, відправляйся сам. По-перше, принесеш ключі, а по-друге, довідаєшся, що трапилося з нашим гінцем.
У той же день візир осідлав самого жвавого коня й відправився у шлях.
Їхав довго, бог знає скільки, топ-топ - через потоп, минув бор - уся розмова. Нарешті добрався до будинку вуста Абдулли. Дружина майстра проробила з ним те ж саме, що й з гінцем. Так само візир упав у підземелля, так само вдарився, а коли отямився, відкрив ока й побачив, що коштують над ним два здоровенні хлопці з кийками. Не встигнув візир відкрити рота, як один із хлопців сказав:
- Ми знаємо, навіщо ти сюди прийшов. Знай і ти, що звідси тобі не вибратися. Краще скажи, що ти вмієш робити.
Мовою, що заплітається, візир промурмотав, що він уміє красити вовна. У ту ж мить його натерли зіллям, притягли у підземелля великий глиняний глечик, і почав візир красити нитки, які у іншому куті пряв гонець.
Залишимо тепер їх обох за цією роботою й подивимося, що робить шах.
Довго чекав він свого візира, не дочекався. Розв'язав сам їхати до дружини майстра. Побрав він у хурджун їжі, приторочив до сідла бурдюк, підхопився на коня й поїхав. Сім днів і сім ночей скакав він без перепочинку, нарешті добрався до Исфагана.
Дружина вуста Абдулли проробила з ним те ж, що з гінцем і візиром. Як і вони, провалився шах у підземелля, одержав каліцтва. А коли опам'ятався, оглянувся по сторонах, побачив, що гонець і візир теж сидять тут. Один пряде вовняні нитки, іншої красить їх. Та знову запитали сини муляра:
- Скажи, що ти вмієш робити?
- Ткати килими.
Відразу йому принесли верстат і почав він ткати килим. Залишимо тепер шаха, візира й гінця й подивимося, що робить вуста Абдулла.
А вуста Абдулла побачив, що немає від шаха ні слуху ні духу, зрозумів, що дружина кинула всі у підземелля. Знайшов він коня й направився прямо додому, у Исфаган. Обійняв він дружину й синів, розпитав про усе й спустився у підземелля. Бачить, отут кипить робота. Один пряде, іншої красить, а третій - сам шах - тче килим. Побачив вуста Абдулла, з якою запопадливістю вони трудяться, розсміявся й сказав:
- Як приємно тебе бачити за роботою, про великий шах! Ти адже ніколи у житті нічого не робив. Шах подивився на майстра:
- Що ти зробив з нами, вуста?
- Про шах, чому ти дивуєшся? З тобою трапилося те, що ти звичайно робив з іншими. Ти був занадто суворий, тепер подивися-но, що випробовували твої жертви.
- Що ж буде з нами далі? - злякано запитав шах. Абдулла вказав йому на аркуш паперу й наказав:
- Побери перо й папір і пиши своєму скарбникові, нехай побере зі скарбниці гроші, віднесе дружинам убитих тобою майстрів і віддасть удвічі проти того, що ти повинен був їм заплатити. Не напишеш - до кінця життя ти залишишся тут.
Шах слухняно зробив усі, як велів муляр. Той знайшов гінця й послав до скарбника. Потім зв'язали шаха, візира й гінця по руках і ногам, повели на дах. У самому центрі даху піднімалася вежа, така висока, що, якщо подивитися на вершину її, папаха звалиться з голови. Повели бранців наверх. Подивився шах униз, закружилася у нього голова. Та став він благати, щоб не сбоасивали його вниз.
- А сам-те безвинних майстрів скидав з вежі? - запитав вуста Абдулла.
Нічого шах не відповів, від страху душу у нього у п'яти пішла. Але муляр був невблаганний:
- Про шах, звільнив би я тебе, але боюся, виявишся нечесним. Дай слово, що більше ніколи нікого не погубиш.
Упав шах у ноги Абдулле, заприсягся, що ніколи у житті нікого не торкне. Зглянувся вуста, розв'язав йому руки, візира й гінця звільнив теж і сказав, що, якщо коли-небудь почує про їхню жорстокість, не минути їм страти.
З того дня шах нікого не вбивав, не карав, був добрим правителем, тихо й мирно доживав свої дні