Жив-Був один шах. Та було йому більше сорока років, а він усе ще не був одружений. Він праг одружитися на такій дівчині, яка була б сабоніше, хоробріше й розумніше його. Але скільки він не шукав, ніде не міг знайти таку дівчину.
Усе знали, чого шукає шах. Одного чудового дня прийшов мудрий старий до шаха й сказав:
- Про шах, дівчина, яку ти шукаєш, - дочка исфаганского шаха. Піди й одружися на ній.
Сказав і зник.
Шах викликав свого візира, радників, розповів їм про старого й просив порадити, як бути. Візир і говорить:
- Так пребудет мій шах у здоров'ї! Тут немає нічого важкого. Пошлемо сватів, нехай привезуть дівчину.
- А раптом її не віддадуть за мене, тоді що? - злякався шах. Але візир поспішив його заспокоїти:
- Мій шах, ти знаменитий у всіх землях. При одному згадуванні твого імені королі й шахи втрачають сну. Хто посміє ослухатися тебе? Хто відмовиться задовольнити твоє бажання? Якщо він не віддасть за тебе дочка, ми розгромимо його володіння.
Рада візира сподобалася всім. Того самого дня візир зі свитою відправився у Исфаган. Пройшли вони довгий шлях, благополучно добралися, куди треба було, і за звичаєм сіли перед палацом на камінь для сватів.
У той же день і година доклали исфаганському шахові, що якісь свати прийшли й сидять на камені. Шах наказав привести їх. Привели сватів, розповіли вони про бажання свого государя, попросили руки шахської дочки.
Нічого не відповів шах, а велів покликати дочку. Коли принцеса прийшла, він передав їй прохання послів і запитав:
- Що ти думаєш, дочка моя? Дівчина відповіла:
- Дорогий батько, за кого б ти не віддав мене, я скажу тобі спасибі. Але якщо дозволиш, я поставлю сватам три умови. Візир зацікавився:
- Які умови, про прекрасна принцеса? Дівчина відповіла:
- Перша умова - ми повинні змагатися із твоїм шахом у перегонах і стрілянині з лука. Друга умова - ми повинні боротися й битися на шаблях. Третя моя умова - шах повинен відповісти на моє питання.
Свати погодилися й рушили у дорогу назад. Приїхали вони до свого шаха, передали умови нареченої. Почув це шах, страшно розгнівався. Як, він, государ і володар целого народу, буде змагатися й боротися з дівчиною! Так що скажуть люди? Ні, він на це не згодний. А за зухвалість піде на исфаганцев війною.
Але візир заперечив йому:
- Про мій шах, який зміст починати війну й проливати кров? Давай приймемо умови дівчини, а якщо не вдасться виконати їх, тоді почнемо війну.
Але шах затявся:
- Не личить мені йти до дівчини. Тоді візир запропонував:
- Про мій шах, переодягнися й піди до дівчини під видом простого воїна. Скажи їй, що тебе надіслав шах, щоб спочатку вона потягала з тобою, якщо переможе, тоді приїде сам шах.
Ця рада сподобалася шахові, і у той же день, переодягшись, він з невеликим загоном відправився у Исфаган. Зупинився перед палацом і послав гінця за принцесою.
Облачилася вона у збрую, побрала у руки лук, щит і стріли й вийшла зі своєю свитою на площу:
- Це ти кликав мене, про славний шах? - запитала вона. Переодягнений шах відповів: - Ні, сестриця, я не шах. Мій шах надіслав спочатку мене. А якщо ти переможеш, тоді з'явиться він сам. Тому що через усякі дрібниці він не може залишати країну.
Дівчина образилася й прагла повернутися, але потім подумала: Люди-Те не знають, у чому справа. Ще скажуть, що я злякалася змагань. До того ж на площі зібралося стільки народу, що яблуку ніде було впасти. Усе знали, що принцеса й шах, який до неї сватається, повинні змагатися.
Ніхто не підозрював, що приїхав сам шах. Тому вона погодилася змагатися з посланцем шаха. Вийшли вони обоє на площу, підхопилися на коней і помчалися, але жоден не зумів обігнати іншого. Потім вони пускали стріли, обоє однаково влучно, билися на шаблях, боролися. Та тільки у боротьбі після більших зусабо шахові вдалося покласти дівчину на обидві лопатки.
- Ну, що скажеш тепер?
- Так нічого, - відповіла принцеса. - Тільки скажи, будь ласка, хто ти такий?
Та тоді шах щиросердно зізнався їй у всьому.
- Раз так, ти повинен виконати й третя моя умова. Тільки після цього
Я погоджуся вийти за тебе заміж. Шах попросив її поставити запитання.
- Що ти вважаєш самим прекрасним на світі? Шах відповів:
- Саме прекрасне на світі те, що любо твоїй душі.
Слова ці дуже сподобалися дівчині. Вона пішла до свого батька й сказала, що наречений витримав випробування. Исфаганський шах за всіма правилами влаштував весілля. Відіграли її сім днів і сім ночей. А через дев'ять місяців і дев'ять днів народився у молодих син. Назвали його Искендером. Це була незвичайна дитина. Він ріс не щодня, а щогодини. У силі й розумі ніхто не міг з ним зрівнятися. Та тільки один недолік був у Искендера. Із самого дитинства на верхівці ріс у нього ріг. Тому він надягав високу папаху, щоб ніхто не бачив його ріг. Няньки виростили Искендера здоровішим, учителі навчили всім наукам. Він був хороброю й ученою людиною.
Трапилося так, що батько Искендера вмер. Розв'язали Искендера посадити на трон батька, але один заздрий візир сказав:
- У нашого народу є мудрий закон: потрібно пустити у повітря птаха, на чию голову вона сяде, той і буде шахом.
Так і зробили. Випустили птаха із клітки, вона полетіла й села на голову Искендера. Став він правити країною. Та був Искендер таким гарним шахом, що слава про нього рознеслася по усьому світу. Тільки одним був незадоволений народ. З того дня, як Искендср сіл на трон батька й почав правити країною, у його місті щотижня вмирав цирюльник. Ніхто не міг розгадати тієї таємниці.
А справа була у тому, що Искендер щодня запрошував цирюльника постригти його, а потім убивав. Нарешті у місті не залишилося жодного цирюльника. Одного разу шах викликав до себе візира й сказав: - Візир, я весь обростив, знайди цирюльника.
- Так буде жити великий государ, - відповів візир, - ти не залишив у
Місті жодного цирюльника. Кого мені запросити?
- Не знаю, знайди де прагнеш.
Та пішов візир у село. Там з горем навпіл знайшов цирюльника. Довідався цирюльник, навіщо його викликають, і зажурився. Він знав, що жоден цирюльник не вертається від шаха живим, тільки не знав, чому.
цирюльник жив удвох зі старенькою матір'ю. Попрощався він з нею й разом з візиром пішов до шаха. Абияк тремтячими руками обстриг його й побачив на верхівці ріг. Як тільки він скінчив стригти шаха, підбігли стражники, прагли відрубати йому голову, але він повалився шахові у ноги, початків благати: - Про шах, великий шах, не вбивай мене. У мене хвора стара мати. Якщо я вмру, нікому буде доглядати за нею. Заради матері пощади мене. Я зроблю усе, що ти захочеш.
Зглянувся Искендер:
- Добре, я тебе не вб'ю, якщо ти пообіцяєш ніколи нікому не відкривати мою таємницю. Але, якщо хоч одна людина довідається про неї, я велю тебе негайно обезглавити.
Цирюльник заприсягся, і його відпустили.
Ще п'ять раз ходив він стригти шаха й свято зберігав таємницю. Він увесь сполотнів і схуд від переживань і дум. Скільки мати не просила сказати, про що він горює, син відповідав:
- Мати, я нікому не можу відкрити свою таємницю.
Але на шостий тиждень цирюльник побачив, що таємниця його переводить, не може він більше мовчати. Пішов він у ліс, вирив яму, приклав до неї рота і три рази тихо повторив: У Искендера є ріг.
Пройшло кілька місяців, і над ямою виріс очерет. Якось проходив повз пастух, побачив очерет, зрізав його, тому що очерет йому сподобався, зробив сопілочку й почав відіграти. Але яку б мелодію він не відіграв, виходило завжди те саме: У Искендера є ріг. Пастух здивувався, але не зрозумів, що б це могло означати.
Але ось шахові донесли, що по всій землі поширився слух, начебто у Искендера є ріг. Навіть вівчарські сопілочки співають про це. Почув це, Искендер наказав схопити цирюльника й привести до нього. Кати у той же година знайшли юнака й притягли у палац. Шах був зол.
- Послухай, - закричав він, - я хіба не просив тебе нікому не відкривати моєї таємниці? Як же вийшло, що про це усе знають?
Але юнак заприсягся, що нікому, навіть матері, не говорив ні слова. Шах продовжував наполягати: - Зізнайся, скажи правду. Так буде краще. Нарешті цирюльник сказав:
- Так пребудет мій шах у здоров'ї! Я бачив, що таємниця гризе мене. Та я пішов у ліс, вирив яму, нагнувся над нею й сказав ці слова. Потім я засипав яму. Але жодній людині не говорив ні слова.
Зрозумів шах, у чому справа, і не стратив цирюльника. З тих пір прозвали його Искендер-Рогач. Це його дуже зллило, і одного разу, викликавши візира, шах сказав:
- Вели приготувати військо, я збираюся у далекий шлях. Я чув, що десь у світі тьми є живаючи вода. Хто вип'є її, ніколи не вмре.
Візир знав характер Искендера й тому не став заперечувати, а почав підготовку до походу. Искендер скликав усіх учених і мудреців, але ніхто з них не міг сказати йому, як добратися до живої води. Кожний говорив по-різному.
Тоді Искендер запитав:
- Хто з мудрих старих не прийшов сюди?
Йому відповіли, що десь є старий років трьохсот, але не може він рухатися з місця, тому що тримають його у ваті. Тільки він не прийшов, інші всі отут.
Искендер, не гаючись, ухвалив рішення:
- Візир, ідемо до цього старого.
Пішли вони й знайшли старого, розповіли йому про усе. Та старий сказав:
- Синок, у мир тьми не кожний може добратися.
- А я, - схвабоовано запитав Искендер, - я зможу туди добратися? Старий відповів:
- Синок, ти дійдеш туди, але, вертаючись, загинеш від власного меча.
Задумався Искендер. Дуже не хотілося йому вмирати, але про себе він розв'язав будь-що-будь піти туди. Запитав він у старого дорогу у мир тьми.
- Синок, туди йти сім років і сім місяців днем і вночі. По дорозі тобі зустрінуть змії, дракони. Ти дійдеш до такого місця, що далі твої коні не зможуть іти. Ти спішишся, розкуєш коней. Потім ти доберешся до темної гори. Там є джерело. Коли ти відправишся у шлях, побери із собою сплячу рибу. Ти кинеш її у джерело. Якщо вона воскресне, знай, що це і є живаючи вода.
Повернувшись від старого, Искендер зібрав усе своє військо й відправився у похід. Ішли багато, ішли помалу, день - дорозі, часу-привалу. Нарешті опинилися у пустелі. Тут усе кишіло зміями, драконами, нікуди було ступити ногою. Воїни рубали їхніми мечами, кололи списами. Але змії й дракони теж чимало воїнів загубили. Абияк вибралися вони із цього проклятого місця. Але не встигнули навіть дух перевести, як потрапили у густий ліс. Прагли вони зійти з коней, щоб небагато відпочити, але отут з усіх боків налетіли леви й тигри, ведмеді й вовки, орли й шуліки. Ратоборци відбивалися, як могли, але більша частина їх загинула. Побачив Искендер, що, якщо вони вчасно не виберуться із цих місць, усе загинуть. Тієї ж уночі він дав наказ рухатися далі. Довго йшли вони, нарешті піднялися на верхівку гори. Та отут коні встали. Як не пришпорювали їхні вершники, підкови немов приросли до землі. Искендер згадав слова старого. Та велів воїнам спішитися й розкувати коней. Після цього вони знову сіли на коней і продовжували шлях. Раптом усі навколо заволокло мороком, хоч очей виколи. Із труднощами, навпомацки, Искендер знайшов джерело й кинув у нього рибу. Риба відразу ожила. Поплила. Зрозумів Искендер, що це і є мир тьми, а у джерелі тече живаючи вода. Зачерпнув він пригорщу, напився. Сіли на коней і його супутники й рушили у дорогу назад.
Вийшли вони з миру тьми й побачили, що знову Искендер став п'ятнадцятирічним юнаком і розуміє мова всіх птахів, тварин і рослин. Це дуже обрадувало шаха. Тільки один сум був у нього: старий сказав, що однаково, навіть випивши живу воду, він, як і інші, умре. Тому що це не головне джерело. Є ще живаючи вода вічності, але до того місця, де вона тече, не дійти.
Довго їхали Искендер і його воїни. Навколо височіли стрімкі скелі. Подорожани розв'язали відпочити. Искендер ліг у тіні величезної скелі. Але через годину або два туди підійшло сонце. Побачили воїни, що яскраві промені світять прямо у особу шахові, застромили у землю всі свої мечі й списа, покрили їхніми шалями. Від шуму прокинувся шах, побачив, яку йому спорудили намет з копьев і мечів. Прикусив він палець і подумав: Ось і збуваються слова старого. Моя смерть близька. Тільки праг він вибратися з намету, як загримів грім, блиснула блискавка, і скеля з гуркотом обрушилася на намет Искендера. Збіглися воїни, ледве відрили напівживого шаха. Искендер глибоко зітхнув і заповів:
- Коли я вмру, нехай у першому ряді перед моєю труною йдуть учені й лікарі, за ними мої воїни, а потім вуж слуги з підношеннями, на які будуть
Насипані дорогоцінні камені, перли й золото.
Я прагну, щоб усі люди й моя мати зрозуміли, що у мене було багато вчених, лікарів і воїнів, було скільки душі завгодно багатства. Та ніщо не змогло врятувати мене від смерті.
Сказав і вмер. А візир, радники й воїни повезли його тіло на батьківщину, тому що Искендер ще раніше просив, де б він не вмер, поховати його на рідній землі.
Усе місто одяглося у жалобу, коли повернулися воїни й радники з мертвим шахом. Пишними був похорон, жалобна процесія вибудувалася так, як він просив. Але отут відбулося непередбачене. Скільки не клали руку мерця у труну, вона однаково витикалася назовні, долонею догори, немов і мертвий шах праг схопити щось.
Усе зі здивуванням дивилися на цю руку, але ніхто не міг зрозуміти, що це значить. Тоді розв'язали піти до того самого старця, який указав Искендеру шлях у мир тьми. Він сказав:
- Покладете йому у руку горсточку землі. Він не наситився землею. Зробили, як велів старий. Та правда, рука більше не витикалася з
Труни.
Багато днів пройшло після похорону шаха, але мати ніяк не могла заспокоїтися. Щодня приходила вона на могилу сина й проливала гіркі сльози. Одного разу, коли вона плакала на могилі, із глибини землі пролунав голос:
- Про жінка, ти набридла нам своїм плачем, ми утомилися від тебе. Скажи нам, якого Искендера ти оплакуєш? Вона відповіла:
- Искендер-Шаха. Мого сина.
Цього разу почувся голос померлого шаха:
- Мати, я думав, на цім світлі я один Искендер-Шах. Але знай, крім мене тут під сім'ю шарами землі стільки Искендеров, що порахувати неможливо. Усі вони були шахами, хоробріше мене й розумніше мене. Та ніхто про них не плаче. Ступай і ти додому. Сльозами горю не допоможеш. - Із цього дня мати перестала оплакувати шаха.