Жив-Був сліпий шах. Скількох би лікарів не запрошував він, ніхто не міг вилікувати. Одного разу з'явився у володіннях шаха новий лікар, оглянув він ока й говорить:
- Так буду я жертвою твоєї, великий шах, я знаю ліки для твоїх очей. Але уводити, увести до ладу нього не дістане рука людини.
Шах так зрадів, що навіть підскочив на троні.
- Ти тільки скажи, де знайти його, а вуж я пошлю кого-небудь за ним хоч на край світла.
- Що ж, спробуй, - відповів лікар. - У білому морі водиться плямиста риба. Якщо зробиш примочки до очей із крові цієї риби, то прозреешь.
Тільки вимовив лікар ці слова, шах наказав сурмити у труби й скликати всіх рибалок, а потім покликав сина й сказав йому:
- Син мій і спадкоємець трону, бери рибалок і відправляйся з ними на берег білого моря. Нехай виловлять вони всю рибу, поки не попадеться та сама, плямиста.
Та відправився син шаха з рибалками до білого моря. Тому, хто виловить плямисту рибу, обіцяли дорогі подарунки. Стали рибалки закидати мережі у море. Витягали їх, усю рибу виловили. Нарешті блиснула у одній мережі плямиста риба. Подивився на неї син шаха, так так і завмер. До того прекрасна
Була риба, що легше було відрубати власну руку, чому її голову. Однак робити нема чого, щоб вилікувати шаха, потрібна кров цієї риби. З болем у серце підняв юнак меч, але раптом риба заговорила людським голосом:
- Про прекрасний юнак, пощади мене, не губи! Прийде час, я послужу тобі службу.
Задумався юнак: А що, якщо лікар збрехав, і батько однаково не прозреет. Ще бабуся надвоє сказала, прозреет чи. А риба так прекрасна й так молить. Відпущу-но я її на волю. Та він кинув рибу назад у море, а потім повернувся до рибалок і сказав:
- Той, хто насмілиться відкрити цю таємницю шахові, залишиться без голови. Рибалки заприсяглися зберігати таємницю до труни. Юнак щедро заплатив їм за них
Праці й відпустив по будинках. Повернувшись у палац, він сказав батькові:
- Як ми не намагалися, а не змогли виловити плямисту рибу.
Шах засмутився, сльози виступили на очах, і від цього ока розболілися ще сабоніше.
Пройшов час. Одного разу з'явився до шаха донощик і повідомив, що плямисту рибу, чия кров була ліками для його очей, піймали, але син навмисно кинув її назад у море. Страшно розгнівався шах, ні секунди не барячись, наказав відрубати синові голову. Збіглися візир, радники, упали до ніг шаха, благаючи пощадити сина, не вбивати. Але шах нікого й нічого не праг слухати.
- Мій син повинен умерти, - повторював він, - він бажав моєї смерті, щоб добитися влади. Тепер нехай умре раніше мене.
Тоді візир і радники впали ниц і стали молити шаха, щоб він заслав сина у далекі країни, але не вбивав його. Довго молили вони, просили й так, і едак, шах зм'якшився, наказав синові покинути його володіння й ніколи більше тут не з'являтися. У той же день син шаха відправився у шлях.
Розгніваний батько не дав йому ні коня, ні слуги, навіть їжі на дорогу. Довго йшов він, нарешті дійшов до берега білого моря. Отут зустрів йому юнак. Незнайомець сказав:
- Як бачу, друг, ідемо ми з тобою у одну сторону. Так пішли ж разом, будемо попутниками.
Син шаха стомився у тузі й самітності. Тому він дуже зрадів.
- Не тільки попутниками, давай будемо побратимами. Обнялися вони міцно й продовжували шлях удвох.
Пройшовши небагато, юнак запитав:
- Не, порахуй за цікавість, братик, але що ти вмієш робити? Син шаха смутно відповів:
- Нічого я не вмію, тільки їздити на коні так стріляти з лука. Але ні того, ні іншого у мене тепер немає.
- Нічого, - утішив його юнак, - не засмучуйся. Я лікую людей. Будемо ходити по містах і селам. Усе, що я зароблю, поділимо навпіл, як-небудь проживемо.
Чи Довго йшли вони, чи коротко, нарешті добралися до великого міста, де правил шах, у якого була одна-єдина дочка. Ось уже сім років вона не виголошувала ні слова. Та шах заприсягся, що той, хто поверне його дочки дарунок мовлення, стане її чоловіком. Але якщо візьметься хто-небудь лікувати її й не вилікує - не знести йому голови.
Щодня у палац приходили лікарі, старі й молоді. Усі вони мріяли одержати у дружин дочка шаха, але ніхто не міг її вилікувати, і голови одна за іншою котилися із плечей.
Увійшли у це місто й наші юнаки. Саме у той момент, коли вони ступили на головну площу, кат відрубав голову якійсь людині.
Запитали вони, у чому справа, за що стратили нещасного. Якийсь перехожий пояснив їм:
- У падишаха є дочка. Сім років вона не говорить ні слова, німа. Цей лікар, як і багато інші, праг вилікувати її, але не зміг. Ось шах і велів його стратити.
Юнак-Лікар, Почув це, побрав свого супутника за руку й відправився прямо у палац до шаха.
Поклонившись низько, він сказав:
- Я прийшов зцілити твою дочку, про великий шах. Шах сказав:
- Про добра людина! До тебе сюди приходило сорок лікарів і ніхто не зміг вилікувати мою дочку. Усіх їх я велів убити. Мені тебе жалко. Ти гарний і змів, але, якщо ти не зможеш її вилікувати, мені доведеться тебе вбити. А я цього не прагну, краще йди.
Але юнак був наполегливий:
-Так славиться шах, чому я краще тих, хто вмер? Якщо я не зможу її вилікувати, вели мене стратити. Тільки дозволь увійти до дівчини.
Шах дозволив. Тоді лікар знову побрав за руку свого попутника й брата й пішов до дівчини. А шаха розібрало цікавість, чому цей лікар так наполягав на своєму. Покликав він візира й радника, відправилися вони втрьох до покоям дівчини, сховалися у затишне місце й стали підслухувати. Лікар увійшов до дівчини, але не сказав їй ні слова. Замість цього він звернувся до золотого свічника, посипаного дорогоцінними каменями:
- Про золотий свічник, здраствуй!
Цей свічник був дуже доріг дівчині. Він залишився на пам'ять від померлої матері. Дівчина дуже любила свою матір і після її смерті заприсяглася, що сім років не буде ні з ким розмовляти. Вона прикинулася німий і тому жоден лікар не міг змусити її заговорити. А юнак, привітавшись зі свічником, продовжував:
- Про золотий свічник, на сьогоднішню ніч я твій гість. Я розповім тобі казку, а ти слухай і відповідай мені. Та він почав свою казку.
- Про золотий свічник, одного чудового дня кравець, столяр і лікар ішли по дорозі. Ішли вони довго, і у лісі їх наздогнала ніч. Їм дуже хотілося спати, але вони подумали, що, якщо заснуть усі троє, їх можуть розтерзати звірі. Тому вони розв'язали спати по черзі. Кинули жереб. Перше пабонування випало столярові. Побрав він пилку, рубанок і вистрогал з дерева фігуру дівчини, щоб ранком показати супутникам, який він майстер. Прийшов час будити кравця. Столяр розбуркав його, а сам ліг спати. Кравець обійшов навколо, переконався, що всі спокійно й праг присісти у багаття, але отут побачив, що якась дівчина притулилася до дерева. Кравець підійшов ближче й тільки тоді розібрав, що ця дерев'яна статуя. Зрозумів він, що столяр під час пабонування свого її вистрогал. Захотілося кравцю теж показати свої здатності. Дістав ножиці, голку з ниткою, зшив гарне плаття й надяг на дівчину. Над ранок настала чергу бдеть лікареві. Побачив і він, що якась дівчина коштує, притулившись до дерева. Придивився юнак, зрозумів, що вона дерев'яна, і відразу догадався, чиїх рук ця справа. Тоді, щоб показати своє вміння, лікар влив у дівчину зілля й пожвавив її.
Настало ранок. Усе прокинулися. Столяр сказав: Цю дівчину з дерева вистрогал я, тому вона моя. Але кравець заперечив: Я зшив їй плаття, виходить, вона моя. Третім у суперечку вступив лікар: Я вдихнув у неї життя, вона повинна належати мені.
Так вони сперечалися. А ти, золотий свічник, скажи, будь ласка, кому із трьох повинна належати дівчина?
Золотий свічник мовчав. Юнак знову запитав:
- Про золотий свічник, відповідай, інакше я розіб'ю тебе на дрібні шматочки.
Свічник мовчав. Юнак відступив назад, розмахнувся й праг ударити по свічникові, але отут дівчина не витримала й заговорила:
- Про юнак, хіба свічник може говорити? Не розбивай його. Я відповім замість нього.
- Ну, говори, - погодився лікар. - А я послухаю, чи правабоно ти відгадала. Дівчина сказала:
- Що стосується столяра, він потрудився й повинен одержати за свої праці. Кравцю потрібно сплатити за зшите плаття. Але життя дівчині дав лікар, а життя не можна купити ні за які гроші, тому дівчина належить лікареві.
Шах, візир і радник зі свого вкриття чули й бачили усе це. Вони ввійшли у кімнату й стали дякувати юнакові, шах сказав:
- Я обіцяв, що віддам свою дочку у дружин тому, хто її вилікує. Тепер вона твоя.
Поклонився лікар шахові й відповів, що у нього є дружина й діти.
- Тоді видай її за кого прагнеш, вона твоя.
Сказавши так, шах дав дочки велике придане, багато слуг, рабинь і віддав дочку лікареві. Та пішли вони втрьох - лікар, син шаха й дівчина. Прийшли на берег того самого білого моря. Та отут дівчина раптом сказала:
- Про лікар, ти застосував хитрість, щоб змусити мене порушити обітниця. Відповідай мені, хто ти такий і куди ведеш мене.
- Я син шаха всіх риб, можу стати ким завгодно. Одного разу я плив по цьому морю, рибалки піймали мене, тому що моя кров знадобилася як ліки
Для сліпого шаха. Цей юнак, син того самого шаха, не вбив мене й відпустив у море. Я заприсягся допомогти йому коли-небудь. Тепер я дарую йому тебе з усім твоїм приданим, слугами й рабинями. Із сьогоднішнього дня ти моя сестра, а син шаха - мій зять. Коли вам що-небудь знадобиться, приходите до білого моря, покличте мене, я відразу з'явлюся. - Сказавши це, юнак надрізав собі палець, налив у посудину своєї крові, віддав синові шаха й додав:
- Віднеси це своєму батькові, нехай омочить ока. Він відразу прозреет і вибачить тебе. Юнак обернувся рибою й пірнув у море.
- А син шаха з дівчиною прийшов у володіння свого батька, поклонився йому у ноги й простягнула посудина. Та шах прозрів. Тоді вибачив він сина й улаштував бенкет. Усе місто було прикрашено вогнями й квітами. Шах віддав синові свої червоні одяги, посадив його на свій трон. Сорок днів і сорок ночей відіграли весілля молодого шаха. А потім він жив зі своєю дружиною сорок років та ще сорок сороков.