У одного садівника був чудовий сад. У ньому росли плоди, ягоди й квіти всіх країн миру. Слух про сад рознісся всюди. Почув про це й шах країни, у якій жив садівник. Покликав він візира й говорить:
- Такий прекрасний сад гідний тільки шаха. Відразу, зрозумівши думку шаха, візир відповів:
- Правду бажатимеш говорити, владар.
У той же день падишах наказав прогнати старого із саду.
- Я адже жив за рахунок саду, - сказав старий. - Продавав вирощені мною плоди й кормил сім'ю. Як же тепер я буду жити?
А шахські люди відповідають:
- Думай сам, як бути. Шах тобі нічого не дасть замість твого саду. Прийшов засмучений садівник додому. Дружина бачить, замислений чоловік.
- Про що ти думаєш? Що трапилося? - запитала вона.
- Падишах відняв наш сад, - відповідає старий.
- Як це відняв? Ти що, повинен був падишахові, чи що? - здивувалася дружина.
- Так ні, сподобався йому сад, він його й забрал, - сказав чоловік.
- Та що ж дав замість? - продовжувала допитуватися дружина.
- Про що ти говориш? Хіба падишах коли-небудь розплачувався за взяте? - відповів старий.
- Так це не падишах, а розбійник!..
З того самого дня садівника й близько до саду не підпускали. Бідний старий не знав, як бути, як прокормити дітей своїх. Одного разу й говорить старий дружині:
- Дружина, шах зробив несправедливо із мною, ось і я прагну обдурити його. Дружина відповідає:
- Так що ти, чоловік, не накликай нового лиха, чи можна обдурити людину, яка силою відібрав у тебе власний сад?
- Дружина, - говорить садівник, - я переконався, що падишах нерозумна людина. Будь він розумним, ніколи б не забрал він у мене чесною працею вирощений сад і не зробив би мене своїм ворогом. Та й потім, однаково гинемо з голоду,
Не зле б обдурити падишаха, вирвати у нього золота-срібла.
- У твоєму віці обманом займатися? - не переставала вмовляти дружина.
- Ти не права, дружина, - відповідає старий, - людині у будь-якому віці не пристало обманювати. Але, щоб уникнути голодної смерті, не гріх і обдурити
Жорстокого розбійника, кровожера.
Після довгих розмов старий переодягся, поклав у хурджун усяких залозок і рушив у дорогу.
Підійшов він до палацу.
- Скажіть вашому падишахові, - сказав він слугам, - що його прагне бачити один ремісник.
Слуги доклали падишахові, той наказав привести до нього прохача. Старий поклонився шахові й говорить:
- Так протривають роки владаря миру, я можу виготовити такий вінець, що бачити його зможуть тільки твої друзі, а вороги немає. Тим самим ти зможеш розпізнати всіх ворогів корони.
- Старий, я давно мрію про що-небудь подібному, - викликнув падишах. -Якщо зробиш такий вінець, одержиш замість, що побажаєш.
- Мені потрібна захід золота й небагато дорогоцінних каменів, - говорить садівник.
Викликав падишах хоронителя скарбів і наказав видати старому усе, що потрібно. Хоронитель дав садівникові зі скарбниці необхідне.
- Для виготовлення подібної корони мені, так протриває життя владаря миру, буде потрібно сорок днів, - сказав старий.
Падишах погодився, пригрозивши:
- Дивися, старий, не виконаєш обіцянки, накажу голову тобі відрубати! Садівник поклонився падишахові, забрал золото н дорогоцінні камені й
Повернувся додому. Розмінявши трохи золотих, старий купив для сім'ї їжі й питва. Дружина справила обновки дітям. Стали вони жити розкошуючи. Але дружина садівника ні-ні та й задумувалася, хвилювалася за чоловіка.
- Так що ти горюєш, дружина? Не хвилюйся, заспокойся, - говорив садівник.
- Як же не хвилюватися? - відповідає дружина. - Ти просив сорок днів, а вони
На результаті. Обіцянка ти не виконав, викличе тебе днями падишах і накаже голову відрубати. Як же мені не думати?
- Той, хто обманом витягнув у падишаха стільки золота, і з іншим завданням упорається. Так що ти не турбуйся, усе влаштується, - заспокоїв дружину старий.
Пройшло із часу цієї бесіди ще кілька днів - закінчився сорокаденний строк, відпущений садівникові падишахом. Падишах наказав слугам привести до нього старого. А старий говорить:
- Передайте падишахові щоб зібрав на площі народ, та й сам прийшов туди ж, я скоро буду.
Слуги передали шахові слова старого. За шахським наказом усе зібралися на площі, прийшов і шах з усією своєю свитою. На піднесенні поставили трон. Шах сів на нього, а навколо стояли візир, радники, полководці й усі інші наближені.
Старий попрощався із дружиною й дітьми, перекинув через плече свій хурджун і з'явився на площу.
Поклонився він шахові й з його дозволу звернувся до народу:
- Люди, я виготовив чарівну корону: друзям шаха ця корона буде видна, а недруги її не побачать. Тим самим шах розпізнає ворогів трону.
Закінчив своє мовлення старий, сунув руку у хурджун, витягся начебто звідти щось і поклав на шахську голову. На самому-те справі у руках у нього нічого й не було, провів він порожніми руками над головою владаря й говорить:
- Поздоровляю тебе, мій шах, з короною. Тепер нехай твої друзі скажуть тобі, як прекрасний цей вінець, а ти радій, привечай друзів і знищ ворогів.
Старий відійшов убік і дав придворним можливість подивитися на корону шаха. А у шаха був дуже влесливий візир. Він першим вискочив уперед і закричав:
- Так протривають роки падишаха, поздоровляю, яка прекрасна корона, як вона тобі до особи!
Потім до шаха підійшов радник, подивився на місце, де повинна була перебувати корона, але нічого не побачив. Він так і стояв, здивовано витягаючи шию те вправо, те вліво, праг уже зізнатися, що нічого не бачить, так подумав, що порахують його ворогом шаха, і викликнув:
- Ах-Ах, є чи на світі друга така коштовна, прекрасна корона? Начебто сонце зійшло над головою вашої величності.
У такий спосіб майже всі придворні пройшли повз шаха, захоплюючись короною, на самому-те справі нічого не побачивши. Останнім настала черга полководця висловитися із приводу корони. Воєначальник поклонився шахові й вимовив: - Так протриває життя шаха, з такою короною нам ні сонця не потрібно, ні місяця, - ваш вінець буде світити нам і днем і вночі.
А народ дивився бачили, і ніхто не бачив ніякої корони. Одні думали, що коштують далеко, тому не бачать вінця, інші зі страху, а треті просто, як усі, у один голос поздоровляли шаха.
Падишах провів рукою по голові й нічого не відчув. Наказав принести дзеркало, і знову нічого не побачив. Праг він напуститися на майстра, викрити його у неправді, подумав, що порахують ще його самого супротивником трону. Тому він викликнув:
- Той, хто відданий мені, нехай обдарить майстра подарунками! Усі навперебій стали обдаровувати старого.
Нарешті площа спорожніла. Падишах відвів старого убік і запитує:
- Послухай, старий, що ж ти накоїв - надув і мене, і народ?
- Про падишах, - відповів старий, - я той сама людина, у якої ти відібрав сад, залишив дітей без їжі. Ну, я й відповів ось у такий спосіб.
- А якщо я накажу повісити тебе?
- Тоді усе стануть тебе засуджувати за невдячність до майстра, який виготовив тобі чарівну корону.
- Падишах зрозумів, що якщо стратить старого, те остаточно втратить усяка повага, і відпустив його.
Садівник повернувся додому, обрадувавши дружину й дітей. З тих пір вони стали жити-поживати так добро наживати.