У давні-давні часи правил однієї країною шах. Жорстокість його не знала меж. Не проходило дня, щоб не вбивав він двох або трьох людей. Але йому видалося цього мало. Завів він собі вовкодавів таких диких, що коштувало тільки з'явитися людині, як вони розривали його на шматки. Тих, на кого особливо гневался шах, кидали на розтерзання собакам.
Одного разу шах видав указ, що той, хто покаже йому пророка Хазрета, одержить тисячу туменов. Почув цей указ Ахмед-Киши, бідний каліка, працею, що заробляла на сухий хліб для сім'ї. Прийшов він до шаха й сказав:
- Так буде здоровий великий шах, я покаджу тобі пророка Хазрета, тільки у мене одна умова. Шах зацікавився:
- Яке ж?
- А таке, - відповів Ахмед-Киши, - половину обещаннихденег ти повинен дати мені вперед. А через сорок днів я приведу до тебе пророка. Тоді ти віддаси решту грошей.
Подумав шах і погодився. Розв'язав він: Дам йому ці гроші, а якщо не знайде пророка, спущу з нього три шкіри.
Побрав Ахмед-Киши гроші, купив дружині й дітям одяг, зерно, тридцять дев'ять днів жив собі на втіху. А на сороковий день попрощався із дружиною й дітьми й понурий поплівся до шаха. Той побачив каліку й запитує:
- Де ж Хазрет?
- Не зміг знайти, - відповів Ахмед-Киши. Шах у гніві закричав:
- А де ж гроші, які ти одержав від мене?
- Сім'я моя вмирала з голоду. У мене не було іншого виходу, я побрав гроші й хоч якийсь час кормил дружину й дітей. А тепер, про шах, воля твоя.
У шаха було три візири. Звернувся він до першого:
- Візир, як мені покарати його?
- Так буде шах здоровий, - відповів візир, - треба розрубити його на дві частини.
- У батька! - сказав Ахмед-Киши. Шах звернувся до другого візира:
- Візир, як покарати цієї людину?
- Якщо ви запитуєте моєї ради, про мудрий шах, я б прив'язав його до хвоста мула й пустив униз із гори. Ахмед-Киши і йому сказав:
-У батька!
Тоді шах запитав головного візира:
- А що скажеш ти?
- Про шах, - відповів головний візир, - будь я на твоєму місці, я б звільнив цю людину, тому що він змело й чесно зізнався, що пішов на обман заради порятунку сім'ї. Правабоно говорять у народі: голодному й смерть не страшна. Та й що для тебе полтисячи туменов? Це крапля у твоїй скарбниці. Представ, що у море убуде одна крапля. Хіба через це вбивають людину? Та знову Ахмед-Киши крикнув:
- Та ти у батька! Шах здивувався.
- Послухай, старий, що ти усе повторюєш щораз: у батька, так у батька! Поясни, що ти прагнеш цим сказати? Ахмед-Киши відповів:
- Перший візир сказав, що мене треба розрубити навпіл, і я розв'язав, що
Він син м'ясника. Та як дійсний син м'ясника, запропонував рубати. Другому візирові я сказав ті ж слова: він порадив прив'язати мене до хвоста мула. Та я подумав, що ом син конюха. Те, що запропонував головний візир, доводить, що він син шляхетного візира. Після слів Ахмед-Киши шах звернувся до своїх візирів і запитав, ким були їх батьки. Усе підтвердили правоту Ахмеда.
Кмітливість Ахмед-Киши сподобалася шахові, але занадто великий був гнів на каліку, що посмів його обдурити. Тому він наказав головному візирові посадити Ахмед-Киши у темницю, а наступного дня кинути його собакам.
Візир покірно корився, повів Ахмед-Киши до слуг, велів кинути його у темницю.
У темниці Ахмед-Киши побачив ще двох у'язнів.
- Хто ви, брати? - запитав він. - За що шах посадив вас у темницю? Один відповів:
- Цього року була посуха, у мене не вродилася пшениця, я не зміг сплатити данина шахові, тому мене кинули у темницю.
- На базарі, - сказав другий, - якийсь баламут говорив про жорстокість шаха. Я проходив повз і зупинився на хвилину послухати. Проходила варта, прагли його піймати, але він утік, а мене схопили й кинули сюди. Як я ні
Намагався пояснити, що я отут ні при чому, мені не повірили. Проспали вони всю ніч, рано ранком прийшли стражники й вивели всіх трьох. Спочатку тих двох кинули собакам, через секунду від них нічого не залишилося. Коли прагли кинути Ахмед-Киши, він упав на коліна й заблагав:
- Про візир, не вбивай мене, я ще тобі знадоблюся.
- Чому ти можеш бути мені корисний? - запитав візир.
- Я розумію мову птахів і звірів, - відповів Ахмед-Киши. Візир подумав небагато, оглянувся, чи немає кого поблизу й сказав:
- Добре, сьогодні я відкладу твою страту, а потім скажу шахові. Якщо він погодиться, я не стану тебе вбивати.
Передав візир шахові слова Ахмеда. Той і говорить:
- Нехай він навчить тебе мові птахів, потім ти його вб'єш. Візир повернувся й сказав:
- Я врятував тебе від смерті, тепер навчи мене мові птахів.
- Про візир, ти людей розумна, багато бачив на своєму столітті. Хіба хто-небудь знає мову птахів, щоб я теж знав?
- Навіщо ж ти обдурив мене? - розсердився візир.
- Коли на моїх очах собаки розірвали на шматки тих двох чоловіків, - зітхнув Ахмед-Киши, - я подумав: якщо вдасться відстрочити страта хоч на один день, це буде великою справою. Тому я тобі збрехав.
Візир був уражений розумом і сміливістю Ахмед-Киши й звільнив його. Каліка кинувся на коліна у пориві дяки й сказав:
- Візир, ти служиш жорстокому й злому шахові. Настане день, він велить і тебе кинути цим собакам. Зроби так, щоб собаки тебе знали, дружили з тобою. Це мудра рада, - подумав візир і з того дня почав годувати собак. Через місяць вони вже звикли до нього й тільки лестилися, коли він приходив. У один прекрасний день шах вспам’ятав, що у темниці його нудиться у'язень, що знає пташина мова. Покликав він візира й сказав:
- Візир, приведи до мене чоловіка, що знає пташину мову. Нехай він поговорить із тобою, я прагну знати, як ти освоїв цю мову.
Візир праг обдурити шаха, але потім зрозумів, що неможливо, і чесно у всьому зізнався. Шах розлютив і наказав кинути візира собакам. Стражники поспішили виконати розпорядження. Але напрочуд шаха собаки не тільки не торкнули його, а навпаки, стали лизати йому руки й особа.
- Чому собаки не розтерзали тебе? - закричав шах.
- Навіть собаки знають, що я не винний, тому не стали терзати мене, - відповів візир.
Тоді шах вибачив його, але попередив:
- Тільки помни, ще раз зробиш таке, велю тебе повісити! Пройшло небагато часу. Одного разу шах викликав візира й сказав:
- Готуйся, поїдемо на полювання.
Зібрав візир охорону, осідлали коней. Із шахом і візиром на чолі загін рушив у дорогу-дорогу. Ішли вони довго, зупинялися мало, ішли мало, зупинялися часто, перевалили через гори, перейшли яр і ріки, підстрелили багато оленів і джейранів. Нарешті зупинилися перед двома розваленими будинками. Та на даху кожного - сова. Шах сказав:
- Візир, колись ти вивчав пташину мову, ти повинен розуміти, про що говорять між собою ці птахи.
- Так, розумію, про великий шах, - збрехав візир.
- Тоді розкажи, про що вони говорять. Візир зробив вигляд, що боїться:
- Так буде здоровий шах, боюся сказати, розгніваєшся. Шах обіцяв бути милостивим. Тоді візир сказав:
- Одна сова говорить: Віддай свою дочку за мого сина. А друга поставила умову: Видам дочку, якщо надаси мені сім руїн. Може бути, вона думала, що сова не зможе дати стільки руїн. Але перша знову розсміялася й відповіла: Послухай, дорога, якщо шах і далі буде так правити нами, не тільки сім, а сімдесят сім руїн я дам тобі.
Розмова сов зробила сабоне враження на шаха. Він немов прокинувся від довгого сну.
- Невже я насправді так твердий? - запитав він. Візир відповів:
- Так, мій шах, якщо прагнеш довідатися, що думає про тебе народ, переодягнися, походи по країні, тоді довідаєшся всю правду про себе.
Вернувся шах з полювання, залишив візира замість себе, одягся дервішем і пішов по містах і селам. Довго ходив він, розпитував людей. Один сказав йому, що сім'я його перемерла з голоду. Іншої поскаржився, що шах призначив такі величезні податі, що ніхто не у змозі платити. Третій заплакав: шах нізащо, ні про що вбив його сина. Словом, кожний скаржився на жорстокість шаха. Зрозумів шах, що він і насправді перетворив свою країну у руїни, а людей у жебраків. А коли зрозумів, розв'язав повернутися й почати жити по-новому.
По дорозі зустрів він старого, у якого на очах стояли сльози. Підійшов шах до нього й тихо запитав:
- Що трапилося з тобою, добра людина, яке у тебе горі?
- Про дервіш, навіщо тобі знати про мій горі?-зітхнув старий. - Однаково не зможеш мені допомогти. Але шах доти приставав до нього з розпитами, поки старий не сказав:
- Про добрий дервіш, у мене був єдиний син, світло моїх очей. Коли він спускався з гори, на ейлаге його наздогнав буран. Йому нікуди було укритися, і він умер від холоду. А у мене немає навіть грошей, щоб поховати його.
Шах дав йому повну пригорщу золота й пішов далі.
Повернувшись у палац, він наказав побудувати караван-сараї на всіх дорогах, перекинути мости через усе більші ріки, біднякам, сиротам, калікам і старим роздати гроші й хліб. Із цього дня він сам вислухував усі скарги й справедливо судив правих і винуватих.
- Пройшло кілька років, і вся країна полюбила шаха. Співаки співали про нього пісні, старі розповідали казки.