Одного разу шах і його візир верталися з полювання й побачили, що спереду йде згорблена баба. Шах загнуздав коня, наздогнав її й запитав:
- Агов, баба, хто ти й що отут робиш?
- Я жінка, не бачиш хіба? - відповіла баба. - А займаюся тим, що одним псування життя, інших роблю щасливими.
Шах здивувався:
- Так яка у тебе сила, щоб ти могла когось зробити щасливим або нещасним?
- Про шах, - розсміялася стара, - хіба ти не знаєш, на що здатна жінка? Якщо жінка не зруйнує будинок, він простоїть тисячу років.
Шахові не сподобалися слова баби. А візир погодився з нею.
Уже баба давно залишилася позаду, а вони усе сперечалися, Та навіть у палаці продовжували сперечатися. У падишаха було три дочки. Він покликав їх, щоб дозволити суперечка.
- Дочки, - запитав він, - хто будує будинок - жінка або чоловік? Старша дочка відповіла:
- Звичайно, чоловік.
Шахові сподобався її відповідь.
- Спасибі, донечка, ти права, - сказав він і звернувся до середньої дочки: - А що скажеш ти? Та відповіла:
- Батько, що собою представляє жінка, щоб вона могла побудувати будинок? Звичайно, будинок будує чоловік.
Шах повернувся до молодшої дочки:
- А ти як думаєш, донечка? Але молодша дочка розчарувала його:
- Батько, будинок будує жінка.
Шах був людиною нестриманим. У гніві підхопився він із трону.
- Раз так, я видам тебе заміж за бездомного бідняка. Подивимося, як ти побудуєш будинок!
А треба сказати, на окраїні цього міста у жалюгідній халупі жила баба Фати-Гари. Та був у неї онук Ахмед, такий ледачий, що він готовий був не пити, не є, аби тільки не вставати з місця. Ось цю-те Фати-Гари покликав шах до себе й сказав: - Послухай, баба, я віддаю свою молодшу дочку за твого онука. А тому що ти людей бідна й нічого у тебе ні, весілля не треба, без усякої музики забирай її із собою, коли підеш додому.
Баба повалилася йому у ноги у жаху:
- Про шах, так яка пара мій онук твоєї дочки? На ньому навіть одягу пристойному немає. Він ходить у такому лахмітті, що злиденні лякаються. Так він і у житті хліба не їв досита. Як зможе він містити дочку шаха? Ні, великий шах, не роби ти цього.
- Не твого розуму справа, - розсердився шах. - Сказане, - я віддаю свою дочку за твого онука, - і кінчене.
Бабі нічого не залишалося робити, і вона, побравши із собою дочка шаха, пішла додому. Там вона про усе розповіла своєму онукові. Ахмед хоч і був уражений несподіваним розв'язком шаха, але з постелі не піднявся.
А дочка шаха була дуже розумна й хитра. Її анітрошки не злякали ні гнів батька, ні несподіване заміжжя. Вона розв'язала, що впорається з лінню чоловіка.
Насамперед вона помітила, що через льон він. їсть у постелі. Тому у перший же день вона накрила на стіл і покликала Ахмеда їсти.. Він довго благав її принести обід у постіль. Але вона не погодилася. Тоді Ахмед відвернувся до стіни й заснув.- На інший день повторилося те ж саме. Ахтмед почував, що голодний, зрозумів юний, що ніхто йому не подасть їжу у постіль, д-аже якщо він буде вмирати, і абияк, крекчучи й охаючи, приполз до накритого стола. Поївши, він відразу завалився спати. А дружина сто окаждий день накривала стіл усе далі від постелі. Через кілька днів Ахмед уже вставав, тільки-но тільки вона вносила страви. Тоді вона подавати стала обід у дворі на зеленій траві. Ахмед і сюди став приходити, але, поївши, незмінно лягав спати.
Одного разу дочка шаха задумала виманити його на вулицю. Вона довідалася, що чоловік любить горіхи. Купивши на базарі два фунти горіхів, вона розсипала їх від хвіртки до будинку й сказала:
- Ахмед, вистачить боку отлеживать. Там у дворі валяються горіхи, устань, збери й з'їж.
Хоч і лінь було Ахмеду встати, але горіхів хотілося ще більше. Виліз він з постелі, абияк зібрав горіхи у хвіртки а знову влігся спати. Наступного дня вона придумала нову хитрість, потім ще одну, і так поступово привчила ледаря виходити на вулицю. Тоді вона стала посилати його на базар.
Але Ахмед заперечував:
- Так я ж нічого не вмію робити, де я знайду роботу?
- Ти тільки вийди на вулицю, - сказала дружина, - крикни, кому потрібний працівник, і побачиш, кому-небудь так буде потрібний. Але хто б до тебе не підійшов, не торгуйся й не сперечайся, іди з ним. Він тобі дасть роботу.
Абияк вона вивела Ахмеда на вулицю. Став він посередині дороги, ледве чутно повторюючи:
- Кому потрібний працівник?
Раптом підійшов до нього якась людина й сказала:
- Синок, у мене є сад, іди, скопай землю, за це я даний тобі один тумен.
Ахмед праг було відмовитися, але згадав слова дружини й пішов. До вечора копав він землю у саду, а ввечері одержав винагороду й направився додому.
По дорозі він побачив, що якийсь чоловік продає кішку. Віддав він свій тумен за кішку. Удома дочка шаха запитала:
- Ахмед, що ти робив, скільки заробив?
- Я заробив один тумен, - відповів він, - але віддав його за цю кішку. Дружина не стала його лаяти, тільки сказала:
- Раз ти спробував працювати, відправляйся у далеку подорож. Тобі треба прогулятися, подивитися нові місця. Ахмеду знову стало лінь, він спробував заперечити.
- Як я можу подорожувати, адже у мене немає ні коня, ні грошей, та й дороги я не знаю.
Але дочка шаха була наполеглива:
- Завтра ж підеш на базар, станеш на узбіччі дороги й будеш чекати. Повз тебе пройде караван верблюдів. Якщо ти попросиш хазяїна побрати тебе й скажеш, що за це ти будеш допомагати йому, він погодиться. Ось ти й поїдеш
С ними.
Ахмед знав, що дружина однаково доб'ється свого, що скаже, то й буде, і тому погодився. Настав ранок. Він пішов до дороги й устав на узбіччі. Дійсно, незабаром здалася низка верблюдів. Ахмед підійшов до хазяїна каравану й запитав:
- Не чи побереш ти мене із собою, добра людина? Я буду за це допомагати тобі у дорозі.
- Звичайно, поберу, я днем з вогнем шукаю такої людину. Шукав на небі, він мені попався на землі. Так Ахмед відправився мандрувати. Їхній шлях лежав через пустелю, і на самій середині її у них скінчилася вода. чи Довго, чи мало йшли вони, знемагаючи від спраги, нарешті добралися до колодязя. Хазяїн каравану покликав Ахмеда й сказав йому:
- Синок, ми спустимо тебе у колодязь, дістань небагато води.
Ахмед уже звик з усім погоджуватися, погодився й на це. Обв'язали його мотузкою, спустили у колодязь. Став Ахмед ногами на дно, оглянувся й бачить: навколо ні стін, ні світла. Тільки зверху блищить шматочок сонця. Довго йшов він, поки не наткнувся на ріку. Набрав два бурдюки води й вернувся назад. Став кликати, щоб підняли його наверх. Але замість відповіді пролунав страшний гуркіт і з'явився дів. Злякався Ахмед, праг утекти, так нікуди. Дів загородив своїми руками проходи у усі сторони, а наверх не піднятися. Та заревів:
- Про син людини, бачу, ти прагнеш утекти від мене. Але знай, нікуди ти від мене не втечеш. Сюди не забиралася жодне жива істота. Але тобі повезло. Сьогодні я у гарному настрої. Зараз я задам тобі питання. Якщо скажеш правду, ти врятований, а немає - розірву на шматки.
Та, побравши із собою Ахмеда, дів відправився у свій палац. Цей палац був так гарний, що у Ахмеда ока розбіглися. Усе потопало у золоті й дорогоцінних каменях. Дів став водити Ахмеда по кімнатах. Так пройшли вони тридцять дев'ять кімнат. А у сороковій кімнаті, зупинившись перед золотим підношенням з жабою, дів запитав:
- Про син людини, скажи тепер, що саме прекрасне на світі? Ахмед відповів:
- На світі найкрасивіше те, що любо твоїй душі.
Ці слова дуже сподобалися діву, тому що він був закоханий у цю саму жабу. Та він роздумав убивати Ахмеда. А па-зворот, подарував йому гранат, великий горіх і відпустив на волю. Ахмед дійшов до колодязя, але скільки не кликав, ніхто не відгукнувся, тому що караван давним-давно пішов. А треба сказати, що, відправляючись у цю подорож, Ахмед побрав із собою кішку, яку купив за тумен. Коли караван пішов далі, кішка не пішла з ними, залишилася чекати хазяїна у колодязя. Схилившись над отвором, вона без кінця нявкала.
На наступний ранок якийсь караван проходив повз колодязь. Люди почули, що кішка кричить, надриває горло. Подумали вони: Тут криється якась таємниця. Підійшов хазяїн каравану до колодязя й почув звідти голос:
- Агов, перехожі, допоможіть мені вибратися...
Караванник покликав своїх товаришів, спустили вони мотузку й витяглися Ахмеда. Розповів він, що з ним приключилося, і разом відправилися вони далі. Дійшли до країни Тонконогих. На ніч вони влаштувалися у караван-сараї. Слуги накрили стіл, гості розсілися, а хазяїн і вся його сім'я з кийками у руках стали за спинами подорожан. Це дуже злякало людей, їм здалося, що хазяї прагнуть їх убити. Тому караванник сказав:
- Про братики, якщо ви думаєте нас убити, убийте до того, як нагодуєте, позбавте нас від борошн очікування, що у вас за дикий звичай?
Але хазяїн будинку відповів на це:
- Ми й не думали вас убивати, почекайте, нехай подадуть страви, тоді ви побачите, що ми прагнемо робити.
Слуги внесли страви, і у ту ж мить із усіх боків налетіло стільки пацюків і мишей, що у тарілках навіть костей не залишилося. Хазяїн і його сім'я накинулися на них, але не змогли перебити всіх, а прикінчили дюжину. Інші розбіглися по своїх норах. Гості були уражені, а Ахмед запитав у хазяїна:
- Братик, хіба у вас немає кішки?
- Кішки? - перепитав хазяїн. - А що таке кішка? У наших краях такої тварини немає.
Тоді Ахмед приніс свою кішку. Знову подали їжу. Ахмед випустив кішку. Як тільки пацюка вилізли зі своїх нір, вона накинулася на них і задушила всіх одну за іншою. Хазяїн караван-сараю застиг від подиву. Прийшовши у себе, він упросив Ахмеда продати йому кішку. А замість дав йому багато золота. Наступного дня інший караван ішов у рідне місто Ахмеда. Побрав він гранат, горіх, подаровані дивом, небагато золота, отриманого за кішку, і послав дружині, а сам разом з караваном пішов далі по містах і селам, і почав торгувати. Нехай він ходить і торгує, а ми подивимося, що стало з його дружиною.
Одержавши золото, послане Ахмедом, вона покликала мулярів і побудувала семиповерховий чертог. Такий гарний, що у порівнянні з ним палац її батька-шаха міг би здатися стайнею. А коли будинок був готовий, вона прагла з'їсти гранат, присланий Ахмедом. Але розламала його навпіл і раптом побачила, що усередині замість зерен - тьма-тьмуща дорогоцінних каменів. Помінявши їх, вона обставила палац дорогим начинням, прикрасила тонкими тканинами.
Незабаром повернувся з подорожі Ахмед. Пішов він до своєї халупи, але не знайшов її, а побачив високий палац. У слуги, який стояв у дверях, Ахмед запитав:
- Братик, тут стояв колись маленький будиночок, не чи знаєш ти, куди він подіявся?
- Це і є той самий будинок, про який ти запитуєш, - відповів слуга. Ахмеду здалося, що слуга насміхається. Тому він запитав знову:
- Братик, навіщо ти мене обманюєш?
На шум вийшла Фати-Гари, бабка Ахмеда. Довідавшись онука, вона закричала:
- Синок, невже ти не визнаєш мене? Цей будинок побудувала твоя дружина. Коли Ахмед увійшов у будинок і побачив, як багато й красиво він прибраний усередині,
Сумніву - знову охопили його. Тоді дружина розповіла, як побудувала вона цей будинок. Нагодувавши чоловіка, вона розбила горіх, присланий Ахмедом. Але у горісі замість м'якоті виявився шовковий одяг, гідна шаха. Вона вийняла цей одяг, одягла чоловіка й сказала:
- Тепер, Ахмед, ми запросимо у гості батька. Про що б він не запитував, відповідай тільки правду.
Настав ранок. Дівчина запросила батька й усіх його придворних. Коли шах увійшов у будинок своєї дочки, у нього мова оніміла від подиву. Такого багатства не було навіть у його скарбниці. Повели гостей до стола, заставленого самими вишуканими стравами миру. Поївши всмак, шах запитав Ахмеда:
- Синок, хто побудував цей будинок? Де ти побрав усю цю розкіш? Ахмед розповів шахові про усе, що приключилося з ним.
- Так буде шах здоровий, - закінчив він, - усе, що ти бачиш, зроблене твоєю дочкою. Та будинок цей побудувала вона, і щасливе життя дала вона мені.
А дружина його запитала:
- Батько, тепер ти переконався, що будинок будує жінка? Шах вилучив голову й відповів:
- Ти права, дочка моя.
Та він наказав сім днів і сім ночей відіграти весілля дочки й Ахмеда.