Три брати біля замка у м'яч
Відіграли зранку,
Та леді Еллен, їхня сестра,
Дивилася на гру.
Коліном Роланд м'яч піймав,
Носком його підбив,
Ударив посабоней - і м'яч
За церкву догодив.
Пустилася Еллен за м'ячем,
Жвава й весела, Умчалася Еллен за м'ячем -
Та більше не прийшла.
Шукали брати день і ніч
Усюди, де могли,
Та гірко плакали вони,
Але Еллен не знайшли.
Тоді відправився старший брат до чарівника Мерлину й запитав, не чи знає той, де шукати леді Еллен.
- Прекрасну леді Еллен, - відповів Мерлин, - викрали ельфи - через те, що вона обійшла церкву перекручено, тобто проти ходу сонця. Тепер вона у Похмурій вежі короля ельфів; багато потрібно відваги, щоб визволити її звідти.
- Нехай сам я загину, - викликнув старший брат, - але я врятую її, якщо це тільки можливо!
- Це можливо, - сказав чарівник Мерлин.- Але горі всякому породженому жінкою - воїнові або лицареві, - хто наважиться на це, не довідавшись заздалегідь, що йому потрібно робити й чого остерігатися.
Старший брат леді Еллен був сміливий лицар, небезпека не могла зупинити його.
Став він просити чарівника повідати йому усе, що потрібно робити й чого остерігатися, щоб звільнити сестру. Повторив, запам'ятав кожне слово чарівника й відправився у країну ельфів.
Та довго у замку чекали дня,
Коли повернеться брат, Але - горі люблячим серцям! - Він не прийшов назад.
Нарешті середньому братові набридло чекати. Так само, як і старший брат, він відправився до чарівника Мерлину, розпитав його про усе й пустився у шлях - шукати країну ельфів.
Та довго чекали дня, коли
Повернеться середній брат, Але - горі люблячим серцям! - Він не прийшов назад.
Тоді настала пора юному Роланду - молодшому із братів леді Еллен - збиратися у дорогу. Він прийшов до своєї матері, доброї королеви, і попросив її благословення. Спершу вона не погоджувалася його відпустити - адже це був останній син, що залишився у неї, до того ж самий улюблений. Але Роланд просив і
Благав доти, поки мати не дала йому свого благословення. Вона вручила йому батьківський меч - клинок, що разить без промаху, - і заговорила його стародавньою змовою, що приносять перемогу.
Юний Роланд розпрощався з доброю королевою, своєю матір'ю, і направився у печеру чарівника Мерлина.
- Про мудрий Мерлин, - промовив він, - не відмов повідати ще раз, яким образом може породжений жінкою воїн або лицар звільнити леді Еллен і двох мої братів з-під влади короля ельфів?
- Добро, син мій, - відповідав чарівник.- Скажу тобі, що потрібно робити й чого остерігатися. Робити потрібно ось що: хто б з тобою не заговорив у країні ельфів, потрібно оголити меч і рубати йому голову із плечей. Остерігатися ж потрібно ось чого: ні шматка їжі, ні ковтка води не можна проковтнути у країні ельфів, як би не млоїли тебе голод і спрага. Хто з'їсть хоч шматок або вип'є ковток, той навіки залишиться у заклятій країні й ніколи більше не побачить білого світла.
Юний Роланд повторив і вивчив ці слова напам'ять, подякував Мерлина й відправився далі. Він ішов і йшов і пройшов чималий шлях, поки не набрів на табун коней, що паслися серед лугу. По їхнім скажен очах, що блискають, він відразу визнав коней короля ельфів і зрозумів, що недалекий від мети.
- Скажи-но, - запитав він табунника, - де мені знайти Похмуру вежу короля ельфів?
- Цього я тобі не скажу. Ступай далі, зустрінеш коров'ячого пастуха; може бути, він скаже, - відповідав табунник.
Тоді, не говорячи зайвого слова, оголив Роланд свій меч - клинок, що разить без промаху, - і зрубав йому голову із плечей. Пішов він далі, зустрів пастуха із чередою корів, задав йому той же питання.
- Ступай далі, - відповідав коров'ячий пастух.- Зустрінеш птахівницю; може бути, вона скаже.
Тоді знову оголив Роланд свій меч і зрубав йому голову із плечей. Пішов він далі, бачить, баба пасе гусаків, запитує:
- Як мені знайти Похмуру вежу короля ельфів?
- Ступай далі, - відповіла птахівниця, - поки не побачиш круглий зелений пагорб, що йде
Уступами від підніжжя до вершини. Тричі обійди колом проти сонця й тричі повтори:
Відчинитеся, брами! Пропустите мене!
На третій раз брами відкриються, і ти ввійдеш.
Подякував Роланд бабу й поспішив було у шлях, так згадав наказ чарівника, витягся меч і зрубав їй голову із плечей.
Та добре зробив, тому що це усе були перевертні й примари, послані королем ельфів, щоб заманити його у пастку.
Пішов він далі й незабаром побачив перед собою зелений пагорб, що сходить уступами від підніжжя до вершини. Тричі обійшов він його колом, проти ходу сонця, тричі повторив:
Відчинитеся, брами! Пропустите мене!
На третій раз брами відчинилися, пропустили його й знову із брязканням захлопнулися за спиною. Роланд опинився у темряві. Правда, це була не суцільна тьма, а, скоріше, півморок. Слабке мерехтливе світло виходило казна-звідки - адже ні вікон, ні смолоскипів, ні свіч не було у Похмурій вежі. Довгий коридор вів удалину, і його зводи з напівпрозорих брил блискали прожилками слюди й золотавого колчедана. Але хоча колом був камінь, повітря усередині пагорба залишався теплим, як це завжди буває у країні ельфів.
Роланд дійшов до кінця коридору й побачив окуті залізом двостулкові двері. Від його дотику вони раптом широко розгорнули, і небачене видовище стало перед ним - величезний зал, такий просторий, що, видалося, він розмахнувся у всю ширину й висоту зеленого пагорба.
Купол залу підтримували могутні колони, прикрашені золотий і срібним різьбленням, а між колонами висіли гірлянди квітів, складених - із чого б ви думали? - з алмазів, смарагдів і всіляких дорогоцінних каменів. Вінці високих арок блискали гронами самоцвітів. Посередині, де сходилися всі арки, на золотого ланцюга висів світабоник у вигляді величезної перлини, полою усередині й зовсім прозорої. А у центрі цієї перлини обертався й сіяв гігантський червоний камінь карбункул. Промені його розходилися по залу, офарблюючи повітря й стіни у полум'яніючі фарби заходу.
Зал був прибраний із чудовою розкішшю; у далекому його кінці, на ложі з пурпурного атласу й шовку, сиділа леді Еллен і розчісувала свої золоті волосся срібним гребенем. Але особа її було нерухливе й безпристрасно, немов кам'яна маска. З появою Роланда вона не рушила з місця, а лише вимовила глухим, замогабоним голосом:
Дурень нещасний, простодушний! Навіщо ти тут? Що тобі потрібно?
Першим поривом Роланда було кинутися до сестри й укласти її у обійми, але суворі слова удержали його. Та раптом він згадав урок великого чарівника Мерлина. Не довго думаючи, витягся Роланд батьківський меч, закрив очі й ударив з розмаху по цій марі у вигляді леді Еллен.
Та коли він знову глянув, тремтячи й жахаючись, - про радість? - перед ним стояла сестра, живаючи й непошкоджена. Сльози бризнули з її очей, коли вона пригорнула Роланда до грудей і промовила із глибоким сумом:
ПРО, для чого ти, милий брат,
Покинув будинок рідний?
Не сто адже життів у тебе,
Щоб жертвувати однієї.
Сестра заплаче по тобі,
Та заридає мати;
Коли прийде король-чаклун,
Тобі не минути лиха!
Вони сіли поруч, і юний Роланд повідав сестрі про свої пригоди, а леді Еллен розповіла, що два їх старших брата теж добралися до Похмурої вежі короля ельфів, але підступний чарівник зачарував їх і уклав заживо у гробницю. На жаль! Вони не зуміли у точності виконати наказ Мерлина, не зважилися вдарити мечем, коли перед ними стала мара у вигляді сестри.
Так вони довго розмовляли, а через деякий час юний Роланд відчув, як він Зголоднів у дорозі, і попросив сестру принести їжі.
Сумно подивилася на нього леді Еллен, але нічого не сказала - тому що чаклунські чари ще панували над нею; вона встала й принесла хліб і молоко на золотому підношенні.
Роланд простягнув руку до хліба й молоку, але у останню мить підняв погляд на сестру й прочитав у її очах таку тугу, що, осяяний здогадом, схопився на ноги, жбурнув на підлогу підношення із частуванням і викликнув:
- Ні ковтка я не вип'ю, ні шматка не проглочу, поки не звільню леді Еллен і моїх братів!
Немов грім прогримів у відповідь, немов вихор прошумів - двері розгорнули, і у зал увірвався король ельфів:
Тьфуй! Фуй! Уф! Ух!
Чую людський дух! Борися він або біжи - Я виб'ю йому мізки!
- А ну, спробуй, бісівське поріддя! - закричав Роланд, вихопив клинок, що разить без промаху, і кинувся вперед.
Довго й жорстоко билися вони; нарешті Роланд повалив на коліна короля ельфів і змусив його просити пощади.
- Я пощаджу тебе, якщо ти знімеш чари з моєї сестри, звільниш моїх братів і даси нам вільно піти звідси.
- Згодний, - відповів король ельфів. Він піднявся з колін, відкрила своя скриня й дістала звідти кришталевий флакон із криваво-червоним зіллям. Цим зіллям він змазав вуха, віка, ніздрі, губи й кінчики пальців двох братів, що лежать у золотих гробницях. Та вони опам'яталися й устали як ні у чому не бувало.
Тоді чаклун прошептав заклинання над Еллен. Та ось три брати зі своєю любою сестрою вийшли з величезного залу, залитого червоним західним світлом, пройшли по довгому коридору уздовж мерехтливих кам'яних зводів із прожилками слюди й золотавого колчедана, і важкі брами Похмурої вежі, брязнувши, пропустили їх на волю.
Вони повернулися додому до доброї королеви, своєї матері, і з тих пір леді Еллен остерігалася обходити церква перекручено.