Жила колись на світі бідна вдова. У неї був єдиний син по імені Джек так корова на прізвисько Білявка. Корова щоранку давала молоко, і мати із сином продавали його на базарі — цим і жили. Але ось раптом Білявка перестала доїтися, і вони просто не знали, що й робити.
- Як же нам бути? Що ж робити? - у розпачі повторювала мати.
- Не сумуй, мама! - сказав Джек. - Я наймуся до кого-небудь на роботу.
- Так ти адже вже пробував найматися, але ніхто тебе не бере, — відповідала мати. - Ні, видне, прийде нам продати нашу Білявку й на ці гроші відкрити крамницю.
- Що ж, добре, мама, — погодився Джек. - Сьогодні саме базарний день, і я жваво продам Білявку. А там і розв'яжемо, що робити.
Та Джек повів корову на базар. Але не встигнув далеко відійти, як зустрів зі смішним-прекумедним дідком, і той сказав йому:
- Добрий ранок, Джек!
- Та тобі доброго ранку! - відповів Джек, а про себе здивувався: звідки дідок знає, як його кличуть.
- Ну, Джек, куди ти йдеш? - запитав дідок.
- На базар, продавати корову.
- Так, так! Кому й торгувати коровами, як не тобі! - посміявся дідок. - А Скажи-но, скільки у мене бобів?
- Рівне по два у кожній руці так один у тебе у роті! - відповів Джек, видне, малий не промах.
- Вірно! - сказав дідок. - Дивися, а ось і ці боби! - Та дідок показав Джеку якісь дивовижні боби. - Раз вуж ти такий тямущий, — продовжував дідок, — я не ладь із тобою помінятися — даю ці боби за твою корову!
- Іди-но своєї дорогою! - розсердився Джек. - Так-Те воно краще буде!
- Е-Е, так ти не знаєш, що це за боби, — сказав дідок. - Посади їх увечері, і до ранку вони виростуть до самого неба.
- Так ну? Правда? - здивувався Джек.
- Щира правда! А якщо немає — забереш свою корову назад.
- Іде! - погодився Джек, віддав дідкові Білявку, а боби поклав до себе у кишеню.
Повернув Джек назад додому, і тому що далеко від будинку він відійти не встигнув, то ще не стемніло, а він вуж був у своїх дверей.
- Як, ти вже повернувся, Джек? - здивувалася мати. - Я бачу, Білявки з тобою ні, виходить, ти її продав? Скільки ж тобі за неї дали?
- Ніколи не вгадаєш, мама! - відповідав Джек.
- Так ну? Ах ти мій гарний! Фунтів п'ять? Десять? П'ятнадцять? Ну вже двадцять-те не дадуть!
- Я говорив — не вгадаєш! А що ти скажеш ось про ці боби? Вони чарівні. Посади їх увечері й…
- Що?! — закричала мати Джека. - Так невже ти виявився таким роззявою, що віддав мою Білявку, саму удійну корову у всій окрузі, за горсточку якихось кепських бобів? Ось тобі! Ось тобі! Ось тобі! А твої дорогоцінні боби полетять за вікно. Так-Те! Тепер жваво спати! Та їсти не проси, однаково не одержиш — ні шматочка, ні ковтка!
Та ось піднявся Джек до себе на горище, у свою кімнатку, смутний-пресмутний: і мати розсердив, і сам без вечері залишився. Нарешті він Усе-таки заснув.
А коли прокинувся, кімната здалася йому дуже дивної. Сонце висвітлювало тільки один кут, а навколо усе залишалося темно. Джек підхопився з постелі, одягся й підійшов до вікна. Та що ж він побачив? Якесь дивовижне дерево! А це його боби, що мати напередодні викинула з вікна у сад, проросли й перетворилися у величезне бобове дерево. Воно тяглося всі нагору, нагору й нагору до самого неба. Виходить, дідок-те говорив правду!
Бобове стебло виросло саме за вікном Джека й піднімався нагору, начебто теперішні сходи. Ось Джеку й залишалося лише відчинити вікно так сплигнути на дерево. Так він і зробив. Поліз Джек по бобовому стеблу й усе ліз, ліз і ліз, ліз, ліз і ліз, поки нарешті не добрався до самого неба. Там він побачив довгу й широку дорогу, пряму як стріла. Пішов по цій дорозі й усе йшов, ішов і йшов, поки не прийшов до величезного-превеличезному височенному будинку. А у порога цього будинку стояла величезна-превеличезна височенна жінка.
- Добрий ранок, пані! - сказав Джек дуже чемно. - Будьте так люб'язні, дайте мені, будь ласка, поснідати!
Адже напередодні Джек залишився без вечері, ви ж знаєте, і був тепер голодний як вовк.
- Поснідати захотів? - сказала величезна-превеличезна височенна жінка. - Так ти сам потрапиш іншим на сніданок, якщо не заберешся звідси! Мій чоловік велетень і людожер, і нічого на світі він так не любить, як хлопчиків, засмажених у сухарях.
- Ох, пані, дуже вас прошу, дайте мені чого-небудь поїсти! - не вгамовував Джек. - У мене із учорашнього ранку ні крихти у роті не було. Та не чи всі рівно: зажарять мене або я з голоду вмру.
Що ж, дружина людожера була зрештою зовсім непогана жінка. Ось відвела вона Джека на кухню й дала йому шматок хліба із сиром так глечик парного молока. Але не встигнув Джек покінчити й з половиною всього цього, як раптом — топ! Топ! Топ! - увесь будинок навіть затрясся від чиїхось кроків.
- Про Господи! Так це мій старий! - ойкнула велетка. - Що робити? Скоріше, скоріше, стрибай ось сюди!
Та тільки вона встигнула вштовхнути Джека у піч, як у будинок увійшов сам велетень-людожер.
Ну й великий же він був насправді! На поясі у нього бовталися три телята. Він відв'язав їх, кинув на стіл і сказав:
- Ану ж бо, дружина, присмаж мені парочку на сніданок! Ого! Чим це пахне?
Фай-фо-Фут,
Дух британця чую отут.
Мертвий він або живий,
Потрапить на сніданок мій.
- Так що ти, чоловік! - сказала йому дружина. - Тобі привиділося. А може, це пахне тем баранчиком, що так довівся по смакові тобі вчора за обідом. Мабуть-но краще умийся так переодягнися, а я тим часом приготую сніданок.
Людожер вийшов, і Джек уже праг було вилізти з печі й кинутися навтьоки, але жінка не пустила його.
- Почекай, поки він не засне, — сказала вона. - Він завжди любить здрімнути після сніданку.
Та ось велетень поснідав, потім підійшов до величезної скрині, дістав з нього два мішки із золотом і сів перераховувати монети. Уважав-Уважав, нарешті став клювати носом і захріп так, що весь будинок знову затрясся.
Отут Джек потихеньку виліз із печі, прокрався навшпиньках повз сплячого людожера, схопив один мішок із золотом і давай Бог ноги! - прямо до бобового стебла. Скинув мішок униз, до себе у сад, а сам почав спускатися по стеблу, усе нижче й нижче, поки нарешті не опинився будинку.
Розповів Джек про весь матері, показав їй мішок із золотом і говорить:
- Ну що, мама, правду я сказав щодо цих бобів? Бачиш, вони й насправді чарівні!
- Не знаю, які ці боби, — відповідала мати, — але що до людожера, думаю, це той самий, що вбив твого батька й розорив нас!
А треба вам сказати, що коли Джеку було всього три місяці, у їхніх краях з'явився страшний велетень-людожер. Він вистачав кого потрапило, але особливо не щадив людей добрих і щедрих. А батько Джека, хоча й був сам небагатий, завжди допомагав біднякам і невдахам.
- Ах, Джек, — закінчила мати, — подумати тільки, що людожер і тебе міг з'їсти! Не смій ніколи більше лазити по цім стеблу!
Джек пообіцяв, і вони зажили з матір'ю у повному достатку на ті гроші, що були у мішку.
Але зрештою мішок спорожнів, і Джек, забувши про свою обіцянку, розв'язав ще один раз спробувати щастя на верхівці бобового стебла. Ось у один прекрасний ранок устав він раніше й поліз на бобове стебло. Ліз, і ліз, і ліз, і ліз, і ліз, і ліз, і ліз, поки не опинився нарешті на знайомій дорозі й не добрався по ній до величезного-превеличезного височенного будинку. Як і минулого разу, у порога стояла величезна-превеличезна височенна жінка.
- Добрий ранок, пані, — сказав їй Джек як ні у чому не бувало. - Будьте так люб'язні, дайте мені, будь ласка, чого-небудь поїсти!
- Іди скоріше звідси, хлопча! - відповіла велетка. - Не те мій чоловік з'їсть тебе за сніданком. Е, ні, постій-но, уже не чи той ти молодик, що приходив сюди недавно? А знаєш, у той самий день чоловік мій не дорахувався одного мішка із золотом.
- Ось чудеса, пані! - говорить Джек. - Правда, дещо я б міг щодо цього розповісти, але мені так хочеться їсти, що поки я не знімання хоч шматочка, ні слова не зможу виговорити.
Отут велетку розібрала така цікавість, що вона впустила Джека у будинок і дала йому поїсти. А Джек навмисно став жувати повільно. Але раптом — топ! Топ! Топ! - почули вони кроки велетня, і добра жінка знову сховала Джека у піч.
Усе трапилося, як і минулого разу. Людожер увійшов і сказав: « Фай-Фо-Фут…» та інше, поснідав трьома смаженими биками, а потім наказав дружині:
- Дружина, принеси-но мені курку — ту, що несе золоті яйця!
Велетка принесла, і він сказав курці: «Несися!» — і курка знесла золоте яйце. Потім людожер почав клювати носом і захріп так, що весь будинок затрясся.
Тоді Джек потихеньку виліз із печі, схопив золоту курку й за дві секунди виявився за дверима. Але отут курка закудахтала й розбудила людожера. Та саме коли Джек вибігав з будинку, він почув за собою голос велетня:
- Дружина, дай спокій золотій курочці! А дружина у відповідь:
- Так що це ти, голубчик!
Ось і усе, що Джек встигнув розчути. Він із усіх ніг кинувся до бобового стебла й прямо-таки злетів по ньому вниз.
Повернувся Джек додому, показав матері чудо-курку й крикнув: «Несися!» — і курка знесла золоте яєчко.
З тих пір щораз, як Джек говорив їй: «Несися!» — курка несла по золотому яєчку.
Мати пожурила Джека за те, що він ослухався її й знову ходив до людожера, але курочка Усе-таки довелася їй по душі.
А Джек, невгамовний хлопець, через якийсь час розв'язав знову спробувати щастя на верхівці бобового стебла. Ось у один прекрасний ранок устав він раніше й поліз на бобове стебло.
Ліз, і ліз, і ліз, і ліз, поки не добрався до самої верхівки. Правда, цього разу він зробив обережніше і не пішов прямо у будинок до людожера, а підкрався потихеньку й сховався у кущах. Почекав, поки велетка вийшла із цебром за водою, і шмиг у будинок! Заліз у мідний казан і став чекати. Недовго чекав, раптом чує знайоме «топ! Топ! Топ!», і ось входять у кімнату людожер із дружиною.
- Фай-Фо-Фут, дух британця чую отут! - закричав людожер. - Чую, чую, дружина!
- Так невже чуєш, чоловік? - говорить велетка. - Ну, стало бути, це той паливода, що украв твоє золото й курку із золотими яйцями. Напевно, він у грубці сидить.
Та обоє кинулися до печі. Добре, що Джек не там сховався!
- Вічно ти зі своїм фай-фо-фут! - пробурчала дружина людожера й прийнялася готовити чоловікові сніданок.
Людожер сів за стіл, але заспокоїтися усе не міг і раз у раз бурмотав:
- А Усе-таки можу заприсягтися, що… — Він підхоплювався через стіл, обшарював комору, і скрині, і буфети…
Усі куточки обшукав, тільки у мідний казан заглянути не догадався. Нарешті скінчив снідати й крикнув:
- Агов, дружина, принеси-но мені золоту арфу! Дружина принесла арфу й поставила її на стіл.
- Співай! - наказав велетень арфі.
Та золота арфа запекла, так так добре, що заслухаєшся! Та усе співала й співала, поки людожер не заснув і не захріп так, начебто грім загримів.
Ось отут-те Джек і підняв легенько кришку казана. Виліз із нього тихо-тихо, як мишка, і доповз рачки до самого стола. Видрав на стіл, схопив арфу й кинувся до дверей.
Але арфа голосно-преголосно покликала:
- Хазяїн! Хазяїн!
Людожер прокинувся й відразу побачив, як Джек тікає з його арфою.
Джек помчався стрімголов, а велетень за ним. Йому нічого не коштувало піймати Джека, але Джек першим кинувся бігти, і тому йому вдалося увабонуть від велетня. Так до того ж він добре знав дорогу. Коли він досяг бобового дерева, людожер був від нього всього у двадцятьох кроках. Та раптом Джек пропав. Людожер туди, сюди — немає Джека! Нарешті догадався глянути на бобове стебло й бачить: Джек з останніх своїх силоньок намагається, повзе вниз. Боязно стало велетневі спускатися по хибкому стеблу, але отут арфа знову покликала:
- Хазяїн! Хазяїн!
Та велетень прямо-таки завис на бобовому стеблі, а той увесь затрясся під його вагою.
Спускається Джек усе нижче й нижче, а велетень за ним. Але ось Джек вуж над самим будинком. Отут він як закричить:
- Мама! Мама! Неси сокиру! Неси сокиру!
Мати вибігла із сокирою у руках, кинулася до бобового стебла так так і застигла від жаху: із хмар стирчали величезні ножищи велетня.
Але ось Джек зстрибнув на землю, схопив сокиру й так рубанув по бобовому стеблу, що ледве навпіл його не перерубав.
Людожер відчув, що стебло гойдається й трясеться, і зупинився подивитися, що трапилося. Отут Джек як ударить сокирою ще раз і зовсім перерубало бобове стебло. Стебло захиталося й звалився, а людожер гримнувся на землю й згорнув собі шию.
Джек віддав матері золоту арфу, і вони стали жити не тужити. А про велетня й не згадували.