У селі Софем, що у графстві Норфолк, жив коробейник Джон. Сім'я його була невелика: він сам, його дружина так троє дітей.
Жили вони бідно, у убогому домішці, і як не намагався Джон, а розбагатіти їм усе не вдавалося. Не вийшло з нього теперішнього торговця — занадто він простий був для цієї справи, занадто чесний, не вмів вибивати останні грошики з бідняків, яким продавав на ярмарках і базарах свої товари.
День за вдень крокував Джон по дорогах зі своїм мішком за спиною. Продавав шпабоки й мережива, стрічки й хустки всім, хто праг їх купити, так розспівував на сільських ярмарках стародавні пісні й балади.
Але ось у якийсь рік весна видалася пізня, а коли вона, нарешті, прийшла, задув такий вітер, полили такі дощі, що бідолаха Джон майже зовсім не міг бродити по дорогах з товаром.
Важка годинка це було для Джона і його дружини. Їм ледь вдавалося прокормити й одягти своїх трьох дітей. У сина не було черевиків, не у чому було на вулицю вийти. А дочки виросли зі своїх платтів, — прагнеш не прагнеш, а діставай нові.
- Розуму не прикладу, як нам бути! - з подихом сказала дружина коробейника у один дощовий ранок. - Та не придумаю… Прийде, видне, тобі, Джон, найнятися у працівники на ферму. Торгівлею багато не заробиш у нинішній рік.
- У отаку погоду на фермі теж робити нема чого, — відповів коробейник. - Але ось що я тобі скажу, дружина! Піду-но я у Лондон як тільки прояснеет.
- У Лондон? - викликнула дружина. - А що тобі там робити? Прагнеш розбагатіти, чи що? Так ці лондонські шахраї тебе дочиста ограбують! Що це тобі спало у голову — у Лондон іти?
- Так і бути, — відповів коробейник, — розповім тобі усе. Минулою ніччю, коли тарабанив по дахові дощ, я не міг заснути й усе думав так ламав собі голову, як нам бути. Просто місця собі не знаходив. А коли нарешті заснув, приснився мені чудесний сон. Їй Богу, чудесний, дружина!
- Ти, вірно, бачив у сні, що з неба у камін звалилася шафа, набита новою одежею! А коли прокинувся, побачив, що у каміні не шафа, а всього-на-всього старе грачине гніздо, яке цілий рік стирчало у нас на даху.
- Ось і немає! - сказав Джон. - У сні я чув голос, такий ласкавий, тільки не знаю чий. Та голос цей сказав мені: «Джон, піди у Лондон, стань на Лондонському мосту, і ти почуєш дивну звістку».
- Яку звістку? - запитала дружина Джона.
- Ну, цього він не сказав, вірніше, я не встигнув дослухати, саме отут я й прокинувся. А до чого ласкавий був голос, до чого серцевий!
- Та ти збираєшся тягтися у Лондон тільки тому, що бачив уночі цей сон?! Так просто ти поїв з вечора цвілого сиру, ось і приснилася тобі якась нісенітниця!
- Е, ні, красунька, після твоїх вечерь сни не сняться! - сказав коробейник.
- Та немудро! Із чого мені вечеря-те готовити? Ну, а що це за дивну звістку ти повинен почути на Лондонському мосту? Може, сподіваєшся довідатися, що твій дядько залишив нам спадщина?
- Так, що-небудь у цьому роді, хоча у старого немає стану й залишати йому нема чого. А втім, дурості усе це, і говорити про це більше не варто.
Але й у цю ніч коробейникові приснився той же сон, а за нею й у третю. Три ночі підряд усі той же голос говорив йому у сні: «Джон, піди у Лондон, стань на Лондонському мосту, і ти почуєш дивну звістку».
Як ні простий був Джон, але вуж якщо, бувало, уб'є собі що-небудь у голову, нічим його не дошкулиш. Та зрештою дружина погодилася відпустити його у Лондон. Благословила чоловіка на дорогу й сказала, що їй нічого не треба, аби тільки він живим назад повернувся. Змусила Джона одягтися потеплее й віддала йому останні гроші. Джон розцілував усю сім'ю на прощання й відправився по дорозі у Лондон.
До Лондона ходу було чотири дні. На Джоново щастя, распогодилось, і він міг ночувати на гумне або під стогом сіна. Так добрався він до Лондона й без праці знайшов знаменитий міст. У ті далекі часи на цьому мосту стояли будинку й крамниці, через нього йшла широка проїзна дорога. Іншого мосту через Темзу у Лондоні тоді й не було.
Добравшись до мосту, Джон зупинився й став чекати. Він дивився на воду й бачив, як пропливають повз човен; дивився на вулицю й бачив карети, візка, вершників і піших перехожих. Але ніхто з ним не заговорював, навіть не зауважував його.
Коли спустилася ніч, Джон улаштувався зручніше у стіни одного будинку й заснув.
На інший день він розв'язав спробувати щастя на іншому кінці мосту. Але знову ніхто не звернув на нього ніякої уваги. Коли Джон Зголоднів, він купив собі хліба, небагато сиру й кружку пива.
Так він і стояв на мосту день за вдень, поки не вийшли у нього всі гроші.
«Ось і кінець моїм пригодам, — подумав Джон. - Гроші усе вийшли й побрати їх нівідкіля. Жодна живаючи душа не перемовилася із мною ні слівцем. Та ніякої звістки я тут не почув, ні простий, ні дивовижної. Та тепер я повинен повертати додому й просити по дорозі на хліб, тому що у мене й двох пенсів, здається, не залишилося…»
Та тільки праг Джон востаннє глянути на Темзу, а потім вуж повертати додому, як до нього підійшов хазяїн крамниці, що стояла напроти, і заговорив з ним.
- Мені дуже цікаво довідатися, хто ти такий і що тобі тут треба? - сказав крамар. - Я помітив, що ти щодня коштуєш тут на мосту. Продавати тобі, видне, нема чого, милостиню ти не просиш. Так що ж ти отут робиш? Заспокой мою цікавість, якщо це не секрет!
Джон зам'яв. Не хотілося йому розповідати першому зустрічному, чому він стільки часу простояв без справи на Лондонському мосту. Але людей він був простодушний, не майстер видумувати всякі небилиці так відмовки, ну й виклав усі начистоту.
- Ех, сусіде, — почав він, — сказати по правді, я простий сільський бідняк. Три ночі підряд мені снилося, що якщо я піду й стану на цьому ось мосту, то почую дивну звістку. Але ніяких звісток я не одержував і тепер повинен вертатися додому, тому що всі гроші у мене вийшли.
Крамар у здивуванні вп'явся на Джона, потім як пирсне зі сміху.
- Ну й розумна ти голова! - нарешті вимовив він. - Ти що ж, припхався із села у Лондон і простояв усе це час на мосту тільки через свій дурний сон? Так такого іншого простачка у всьому Лондоні не знайдеш! Га-ха-Га! Тепер у мене буде, про що порассказать сусідам так чому розвеселити мою бабу, щоб забула вона про свій ревматизм у ногах.
Та він знову так і покотився зі сміху.
- Послухай-но ти, селючка! - продовжував крамар; він був аматор поговорити. - Учора ввечері, коли я вже замкнув крамницю й зібрався було додому, підходить уводити, увести до ладу мені якийсь старий, увесь у лохмоттях, бродяжка, мабуть, — і говорить: «У селі Софем, що у графстві Норфолк…» Так, здається, у Софем, хоча точно не пам'ятаю, ніколи не чув про це село. Отож, значить: «…у селі Софем за будинком коробейника під старим дубом заритий скарб». Сказав і пішов собі ладь. Чув, які звістки бувають? А ти мені про сон тлумачиш! Так, може, тепер ти туди побіжиш, у цей, як його, Соффолк або Сохем?
Не встигнув крамар досхочу посміятися над Джоном, як той сказав «до побачення» і був такий. А крамар розв'язав, що Джон трошки з’їхав з глузду, і перестав про нього більше думати.
Джон не йшов, а прямо-таки летів до будинку. Слова крамаря так і дзенькали у нього у вухах. Усю дорогу він думав тільки про одне: про старий дуб, що ріс за його будинком. Він знав його як свої п'ять пальців. Ще хлопчиськом він щодня лазив на нього.
Нарешті, втомлений і голодний, він досяг будинку. Дружина несказанно обрадувалася, коли побачила його цілим і непошкодженим, і не встигнула привітатися з ним, як прийнялася готовити йому сніданок. Але хоча Джону до смерті хотілося їсти, він не став втрачати часу на їжу.
- Неси-но мені скоріше лопату, жінка! - сказав він. - Ту, якої ми город перекопуємо.
- Так ось вона, Джон! - відповіла дружина. - Скажи спасибі, що я її на хліб не обміняла. А на що тобі зараз ця лопата? Краще співай! Хоча, по правді сказати, пригощати мені тебе майже нема чим. Як говориться: сьорбай маленькою ложкою.
Але Джон її й не чув. Він кинувся геть із будинку й став копати землю під старим дубом.
- Бідолаха! - сказала дружина своїм двом дочкам (ті саме ввійшли у кімнату привітатися з батьком). - Бідолаха… Цим лондонським шахраям нема чого було побрати з нього, так вони останній розум у нього відняли. А багато чи у ньому користі?
Але що вона знала?
Не встигнув Джон трошки покопати, як відразу наткнувся на велику дерев'яну скриню, увесь забруднений землею й майже згнилий. Джон вніс його у будинок і відкрив. Усі так і оніміли від здивування, коли заглянули у нього. У скрині лежали срібні злитки, купи золотих монет, дорогоцінні камені й багаті прикраси із чистого золота.
Ну, Джон довго роздумувати не став, купив собі великий будинок і зажив із дружиною й дітьми розкошуючи.