Давним-давно на фермі біля Тавистока працювали дві дівчата, Бет і Молли. А ви, напевно, знаєте, що за давніх часів у всім Девонширском графстві чи навряд найшовся б хоч один будинок без свого домовика, або, як їх ще кликали, брауни.
Зустрічалися ще різні паки, ельфи й водяні, але вони не дуже-те походили на домовиків. А помніть хилтонского брауни? Ось начебто його!
Бет і Молли були дівчини прехорошенькі й обидві дуже любили потанцювати. Але ось що було дивне: у інших дівчат, наприклад, часто не вистачало грошей навіть на кольорову тасьму або на нові стрічки й гребінці для волось. Бувало, вони через цей ні-ні та й сплакнуть нишком. А у Бет і у Молли завжди перебував зайвий пенні, і вони що прагли, то й купували у сільського коробейника.
Та ніхто не міг у них випитати, звідки вони беруть на це грошика. Це був їхній секрет! А видати секрет — значить вспугнуть удачу; уже хто-хто, а вони добре це знали.
Щовечора, перед тем як іти наверх спати, вони ставили перед коминковими ґратами у кухні низьке дерев'яне цебро з водою. Ранком цебро виявлялося порожнє, а замість води на дні його лежала срібна монетка. Тільки, звичайно, ніхто, крім них, не знав про це.
Якось раз дівчата повернулися з танців дуже пізно й відразу лягли спати. Раптом Бет почува шум, немов хтось бив маленькими кулачками у кухонні двері. Вона села на ліжку й прислухалася. Стукіт пролунав знову, і вона розрізнила голосні високі голоси:
- Воду замкнули! Воду замкнули!
- Прокинься, Молли! - зашептала Бет, трясучи Молли за плече. - Це, напевно, наші брауни. Ми забули залишити їм воду.
Але Молли у відповідь тільки вище натягнула на голову ковдру й сказала, що нізащо на світі не вилізе з теплої постелі навіть заради всіх брауни із усього Девоншира.
Бет посиділа, послухала, як брауни стукають у двері й кричать, і нарешті сама встала з постелі й спустилася вниз.
У кухні вона нікого не побачила, але по кутах хтось шарудів і шепотівся тоненькими голосками. Вона зняла кришку з великої бочки й стала переливати з неї воду у низьке дерев'яне цебро. А поки переливала, увесь час прислухалася, про що шепотяться по кутах брауни. Виявляється, мова йшла про те, як покарати Молли за те, що вона не захотіла вилазити з теплої постелі «навіть заради всіх брауни із усього Девоншира».
Один сказав, що її треба за це кілька раз ущипнути побольней. Іншої захотів, щоб вона осліпла на одне око. Брауни довго сперечалися й нарешті зійшлися на тому, що саме гірше для Молли покарання — щоб вона більше не могла танцювати!
Та вони розв'язали зробити її хромоножкой на сім років. Через сім років з неї можна буде зняти це покарання, але для цього буде потрібно трава з дивною назвою «кискиласкибрись».
Так усі й сказали, голосно й по складах:
- Кицьки-Пещення-Тпрусь!
Почувши, яке жахливе покарання загрожує Молли і яка довга назва у трави, яка допоможе зняти це покарання, Бет дуже злякалася. Вона злякалася, що відразу забуде це довге й дивне слово й тоді не зуміє допомогти бідної Молли.
Тому вона скоріше побігла наверх, у спальню, увесь час повторюючи про себе це слово, і стала будити Молли, щоб сказати це слово їй. Але Молли не прагла просипатися. Та чим більше Бет трясла її за плече, тем вище Молли натягала собі на ніс ковдра.
А коли ранком Бет прокинулася, вона не могла згадати ні однієї букви із цього слова.
Так бідна Молли стала хромоножкой.
Пройшли сім років, і одного разу Молли гуляла одна далеко від будинку у поле. Раптом вона побачила посередині поля великий гриб. Вона нахилилася, щоб зірвати його, але гриб підстрибнув і обернувся дивовижним маленьким чоловічком. Чоловічок викрикнув якесь дивовижне довге слово, яке Молли ніколи раніше не чула, і стьобнув її по хворій нозі якоюсь дивовижною довгою травою.
- Кискиласкибрись! - викрикнув чоловічок, і Молли відразу перестала кульгати й побігла додому бігцем.
З того дня вони з Бет знову стали ходити на танці.