Давно-давно жив у горном Уельсі юнак, син удови. Якось раз погнав він корів і овець своєї матінки вниз до озера, де росла висока й соковита трава. Правда, день видався невдалий. Вершини гір з ранку огорнулися густим туманом. Але коли він спустився до самого озера, усе раптом освітлилося яскравим світлом. Однак, придивившись уважніше, юнак побачив, що це не сонце освітило всі навколо, а прекрасна діва, що сиділа посередині озера на маленькому острівці й розчісувала свої золоті волосся. Її золоте плаття так і блискало, так і горіло, розкидаючи навколо яскраві промені.
Не подумавши, що він робить, юнак витягся з кишені скиба черствого ячмінного хліба із сиром, який мати дала йому із собою на обід, і простягнув його прекрасній діві, окликнувши її при цьому. Діва обернулася, побачила його, піднялася й, немов по м'якій траві, пішла до нього прямо по воді.
Підійшовши до самого берега, вона уважно оглянула хліб і сир, які він їй простягав, і сказала, покачавши головою:
- Черствий твій хліб, занадто черствий! Таким хлібом тобі не нагодувати мене.
Юнак усе продовжував простягати до неї руку із хлібом, але діва вже зникла.
Повернувшись додому, він усе розповів матері й додав, що вмре від горя, якщо не зробить прекрасну діву своєю дружиною. Та на інший день мати дала йому у дорогу зовсім м'який, тільки що спечений хліб із сиром — адже черствий ячмінний хліб дівчині не сподобався, так, може бути, цей їй здасться краще?
Юнак довго чекав на березі, не спускаючи око з озера. Та нарешті, немов знову заграло яскраве сонце, з'явилася на озері прекрасна діва із золотими волоссями й опромінила всі навколо яскравим світлом.
Цього разу вона здалася юнакові ще прекрасніше.
Він простягнув їй хліб із сиром, і покликав її, і сказав, що прагне на ній одружитися й умре, якщо вона відкине його любов. Діва підійшла до нього й уважно оглянула, що було у нього у руках, але, покачавши головою, тихо сказала:
- Не пропечений твій хліб! Не піду я за тебе! Та скільки юнак не просив, не благав, вона знову зникла. Він повернувся додому таким нещасним, що відразу кинувся на ліжко й не праг вставати. Але коли мати запитала його, що трапилося, він усі їй розповів.
Та ось матінка роздула пожарче вогонь у вогнищі й цього разу вуж спекла не черствий ячмінний корж і не сирий хліб, а хрустку, пишну булку.
На інший день юнак знову погнав череду до озера. Довго чекав він у озера, обпершись про ціпок. Увесь ранок світив сонце, але води озера залишалися спокійні. Пройшов день. Коли ж почало смеркти, юнак зовсім зажурився. Він вуж не сподівався побачити знову свою прекрасну діву.
Смутний і сумний, він зібрав усіх корів і овець, щоб гнати їх назад додому, і кинув останній прощальний погляд на озеро, як раптом, до свого великого подиву, побачив на воді — ні, не прекрасну діву, а прекрасних чорних, гладких корів, які, немов по м'якій траві, ішли прямо по озеру.
Він так і застиг на місці: не могли корови прийти сюди одні! Напевно, слідом за ними з'явиться і їх прекрасна господарка.
Та ось з'явилася діва озера, цього разу ще пречервоній, чому раніше. Юнак сам пішов їй назустріч і простягнув хрустку, пишну булку із сиром. Вона побрала булку й, коли юнак знову попросив її стать його дружиною, сказала, що згодна, але повинна запитати дозволи у свого батька.
Юнак дуже зрадів, але прекрасна діва відразу зникла. Він не знав, що ж йому робити, і кликав її, і праг навіть стрибнути у воду, щоб шукати її на дні озера. Однак не встигнув він ступити у воду, як з озера з'явилася його прекрасна діва, цього разу разом з величним старцем.
- Якщо ти обіцяєш бути добрим і вірним чоловіком моєї дочки, — сказав він, — я згодний віддати її тобі у дружин. Та навіть дам тобі гарне придане. Ти одержиш стільки корів і стільки овець, скільки вона зуміє нарахувати зараз, не перекладаючи подиху. Але помни: якщо ти будеш несправедливий до неї або якщо ти, нехай навіть випадково, зачепиш її чим-небудь залізним, вона повернеться у рідне озеро. Та усе корови й вівці підуть слідом за нею.
Юнак з радістю на усе погодився. Та старий з'єднав їхні руки.
- А тепер настав час подумати про придане, — сказав старий і велів дочці вважати, не перекладаючи подиху.
- Раз, два, три, чотири, п'ять… раз, два, три, чотири, п'ять… — початку вона вважати й встигнула так нарахувати сім раз.
Та відразу з озера з'явилося тридцять п'ять тонкорунних овець.
У другий раз діва озера нарахувала п'ятнадцять. Та відразу з озера вийшло чотирнадцять чорних, гладких корів і один білолобий красень бик.
Уся череда слухняна вийшло на берег і пішло за юнаком і його нареченою до його будинку. Молоді жили дуже щасливо. Ні у кого у всьому Уельсі не було такого солодкого молока й такого смачного масла, яке давали їхні чарівні корови. А що до овець, те навряд чи у кого-небудь була краща вовна для пряжі, чому у них. Так що можете самі догадатися, як обережний був чоловік, коли тримав у руках що-небудь із заліза, щоб — не дай Боже! - не торкнутися їм ненавмисно своєї улюбленої дружини.
Ішли роки; у них народилося три сини. Сини виросли й сталі юнаками, настільки ж розумними, як гарними. На той час батько перетворився вже у сивого, згорбленого старого. Але він не горював, адже у нього було три вдалі сини, які допомагали йому у всьому, і їх ферма із чарівними коровами й вівцями як і раніше квітнула.
А прекрасна мати трьох синів, його дружина, залишалася усе такий же молодий і гарної, який була колись давно-давно, коли він уперше уви справ її.
Та ось одного разу був оголошений більший ярмарок, на який із усіх кінців країни зганяли на продаж худоба. Залишивши трьох синів будинку стежити за фермою, чоловік і дружина розв'язали теж отпра витися туди. Вони вийшли разом з будинку й подня лисій у гори, щоб піймати там двох поні — на них вони б скоріше добралися до ярмарку.
А треба вам сказати, що поні паслися саме на тому схилі гори, який спускався до самого озера, де колись юнак побачив прекрасну діву озера.
Дружина, немов молода дівчина, легко вибігла по схилу гори й відразу піймала за гриву одного поні. Але тримати поні за гриву було незручне, і вона крикнула своєму старому чоловікові, щоб він кинув їй привід.
Та чоловік, не думаючи, що робить, кинув їй разом приводу вуздечку. Ах, яке лихо — однієї залізно! скобою вуздечка заділу її по руці! Дружина смутно подивилася на нього й відвернулася. Не сказавши чоловікові ні слова, вона відпустила поні й запекла тихим сумним голосом:
Милі мої Чорнушки,
Пеструхи, Ластовиння,
Вострушки,
Та ти, Білолобий,
Сивий, відважний,
Додому! Додому! Додому!
Піднявся вітер, небо пожовкло, загримів грім. Але вона усе співала:
Та ви, мої білі,
Та ви, мої сірі,
Кидайте теплі хлеви
Та поспішаєте за мною
Додому! Додому! Додому!
Корови, які були прив'язані у стійлах, вийшли з корівника й спустилися вниз до озера. Та чотири сірі бики разом із плугами спустилися до води. Та вівці з ягнятами теж збіглися до озера.
А через мить на березі не залишилося ні череди, ні прекрасної дружини — усе зникли у водах озера.
Чоловік повернувся додому, плачучи гіркими сльозами. Він покликав своїх синів і розповів їм, що трапилося. До цього дня юнака не знали, ким була їхня прекрасна мати, і, коли вони почули всю історію, вони як могли прийнялися утішати батька.
- Не засмучуйся, дорогий батько, — говорили вони. - Ось побачиш, наша матінка нас не залишить.
Вони й самі вірили у це, а тому щовечора всі троє спускалися до берега озера й чекали. Багато вечорів… Але води озера залишалися спокійні, лише легкий вітерець іноді викликав на них дрібну брижі.
Та ось одного разу вночі, коли світила повний місяць, а три брати, як завжди, сиділи на березі озера, вона спливла наверх — така ж прекрасна, як колись, коли була Дівою Озера.
Вона вийшла на берег, наблизилася до своїх синів, ніжно привіталася з ними й сказала, що любить їх як і раніше. Та попросила їх гарненько запам'ятати усе, що вона їм зараз скаже, і тоді дуже скоро вони прославляться й стануть великими людьми.
Вона повела їх за собою по берегу озера й далі у гори, показала їм усі цілющі трави й сказала, як вони називаються і які хвороби виліковують. Та очанку, яка допомагає хворим очам, і піретрум — від злої лихоманки, і подорожник — заліковувати рани, і багато інших трав. Вона сказала, коли яку траву збирати, як їх змішувати й варити і які при цьому говорити заклинання.
Усі троє уважно слухали її й постаралися усе запам'ятати. Та правда, дуже скоро вони стали самими мудрими й прославленими врачевателями у всьому Уельсі. А коли зостарилися, передали своє мистецтво синам і онукам.
Довгі роки, не одну сотню років, із близька й далека приходили хворі до їхніх дітей, онуків і правнукам, щоб вони вилікували їхні хвороби за допомогою мистецтва, якому навчила своїх синів прекрасна Діва Озера.