Жив у одному селі хлопець. Кликали його Пітер. Був він малий добрий, пригожий, сабоний, але вуж дуже простуватий. Материнських курей і те ледве вмів перерахувати, а їх і було-те два десятки. Коли мати давала Пітеру шилінг і просила купити всього на три пенси, він ніяк не міг порахувати, скільки прийде здачі. А пошле його мати на базар, його неодмінно надмуть.
Та не те щоб він був ледар або пустомеля який-небудь, просто бідоласі Пітеру не вистачало розуму.
- Ех, мама, — проказував Пітер, — будь я хоч трішки поумней, тобі б куди легше жилося!
- Так, Пітер, — зітхала мати, — розумом тебе Бог скривдив, що й говорити. Зате серце у тебе добре й силоньок на двоє вистачить, так що не засмучуйся. Краще збігай наверх так принеси мені три ґудзики. Я пришию їх до твоєї куртки. Тільки запам'ятай гарненько — три ґудзики! Не дві й не чотири, а три.
Але однаково, Пітер не міг заспокоїтися, що він такий дурний, і раз у раз приставав до матері й запитував, як же йому набратися розуму. Нарешті мати не витримала й сказала:
- Ну, коли тобі так вуж хочеться поумнішати, ступай до мудрої баби, що живе геть на тому пагорбі. Говорять, вона й насправді мудра. У неї й чарівні книги є, і різні порошки, і трави. Вона усе знає, може, і тобі розуму додасть.
Пітер закінчив свою роботу й відправився до пагорба. Піднявся на саму вершину й побачив там хатину старої вещуньи. Із труби валив дим, а на порозі спав чорний кіт.
«Гарна прикмета», — подумав Пітер і постукав у двері.
Ніхто не відповів. Тоді він обережно підняв клямку й заглянув у будинок. Спиною до нього у вогню сиділа баба й щось помішувала у чорному чавунці. Вона не обернулася й не промовила ні слова. Але Пітер Усе-таки ввійшов у кімнату й сказав:
- Добрий день, бабуся! Гарна погодка нині, а?
Баба нічого не відповіла й продовжувала помішувати у чавунці.
- Завтра, може, дощичок піде, — продовжував Пітер.
Але баба знову нічого не відповіла.
- А може, не піде, — додав він, не знаючи, про що говорити далі.
А баба усе заважала й заважала щось у чорному чавунці.
- Ну, щодо погоди я усе сказав, тепер можна й про справу, — расхрабрился Пітер. - Я, чи бачите, того, малість простуватий. Отож, не додали б ви мені хоч трішки розуму? Тому що…
- Розуму? - перепитала баба. Отут вона відклала ложку й у перший раз глянула на Пітера. - Що ж, прошу! Тільки ось якого розуму ти просиш? Якщо генеральського або вчительського, я чи навряд допоможу тобі. Ну, говори, який розум тобі потрібний?
- Так самий звичайний, — відповів Пітер. - Не великий, не маленький — такий, як у усіх.
- Добре, — сказала баба. - Буде у тебе такий розум, тільки спочатку принеси мені серце того, кого ти любиш найбільше на світі. Зрозумів? А коли принесеш, я загадаю тобі загадку, щоб довідатися, чи то ти приніс, що я веліла. Ну, тепер ступай!
Та, не чекаючи відповіді, вона побрала чавунець і вийшла з ним з кухні, так що Пітеру залишалося тільки піти.
Він спускався з пагорба й усе думав про слова старої вещуньи. «Серце того, кого я люблю найбільше на світі… Хто б це міг бути?»
Не часто доводилося Пітеру так ламати собі голову.
Повернувся він додому й розповів матері, що відповіла йому баба. Мати подумала-подумала й говорить:
- По-моєму, найбільше на світі ти любиш жирну свинину. Давай заріжемо нашу стару свиню, а серце її ти віднесеш вещунье.
Зарізали стару свиню, вийняли у неї серце, і на інший вечір Пітер поніс його у хатину на пагорбі.
Баба сиділа у кріслі у вогню й читала величезну книгу. Вона не підняла голів, а Пітер поклав свиняче серце на стіл і сказав:
- Ось, я приніс серце того, кого люблю найбільше на світі. Підійде?
Баба відірвалася від книги.
- Що біжить без ніг? - запитала вона. - ВідповіДай-но мені!
- Біжить без ніг? - перепитав хлопець, почухав у потилиці й задумався.
Думав-Думав, навіть голова занедужала. А баба усе читала свою книгу. Нарешті Пітер вимовив:
- Ось що, я… я не знаю.
- Ну, виходить, ти приніс не те, що я веліла, — сказала віщунка. - Забирай це й іди!
Бідному Пітеру нічого не залишалося, як забрати свиняче серце й піти. А коли він повернувся додому, те знайшов свою матір у постелі. Вона занедужала раптом і тепер лежала при смерті. Пітер тільки встигнув попрощатися з нею, і вона вмерла. Довго стояв він у її постелі на колінах і усе плакав і плакав, ніяк заспокоїтися не міг.
Він згадував, яка мати у нього була добра, ласкава, як вона любила його, як жалувала, коли він був маленький, як лікувала всі його синці й забитий місця, як лагодила йому плаття, кормила його й розмовляла з ним по вечорах.
« Як же мені тепер жити без неї? - думав Пітер. - Адже я любив її найбільше на світі».
Та отут він згадав слова вещуньи: «Принеси мені серце того, кого ти любиш найбільше на світі».
- Ні, нізащо я цього не зроблю! - викликнув Пітер.
Але на інший ранок він розв'язав, що можна й не виймати серце, а просто віднести мати на пагорб до старої вещунье.
Так він і зробив — адже саме тепер йому дуже бракувало розумної голови на плечах.
Увійшов він зі своєю ношею до баби й сказав:
- Тепер я вам і справді приніс те, що мені дорожче всього на світі. Це моя покійна мати. Так що додайте мені розуму, як обіцяли.
- Скажи-но мені, — промовила віщунка, — що таке — жовте, сіяє, а не золото?
- Жовте, сіяє, а не золото? - задумався Пітер. - Це… це.
Але хоч убий, не міг придумати відповіді й нарешті сказав:
- Не знаю.
- Ну, так і нині не поумнеешь! Так ти, я бачу, і насправді зовсім простак. Напевно, так ніколи й не наберешся розуму.
Та довелося Пітеру знову ні із чим іти від баби вещуньи. Але додому вертатися йому не хотілося — дуже вуж важко було у нього на душі. Сіл він у дороги й гірко заплакав.
Раптом хтось окликнув його ласкавим голосом. Він підняв голову й побачив гарненьку дівчину — вона дивилася на нього й посміхалася.
- Що з тобою? - запитала вона. - Такий здоровенний здоровань і плачеш!
- Я простак, — відповідав Пітер, — розуму у мене не вистачає. Так до того ж умерла моя мати й залишила мене одного-одинешенька. Як же мені тепер жити-те? Хто мене буде годувати, одягати, ходити для мене на базар? Та слова не з ким тепер перемовити, нікому мене тепер утішити. Бідний я, бідолашний!
- Ну-ну, не засмучуйся, — сказала Дженни, так кликали дівчину. - За таким простачком, як ти, доглядати потрібно. Прагнеш, я піду з тобою й буду про тебе опікуватися?
- Що ж, якщо тобі так хочеться, підемо, — відповідав Пітер. - Тільки ти сама скоро побачиш, що я дурило, яких мало, так таким, видне, і залишуся, якщо не вдасться як-небудь нажити собі розуму.
- Це нічого! - сказала Дженни. - Як говориться: чому глупее наречений, тем покладливіше чоловік. Прагнеш побрати мене у дружин?
- А куховарити ти вмієш? - запитав Пітер.
- Звичайно! - відповіла Дженни.
- А шити й штопати?
- Ну, ще б!
- А вважати яйця? А складати фунти, шилінги й пенси?
- Умію, умію!
- Ну тоді, якщо ти згодна вийти за мене, — зрадів Пітер, — я на тобі одружуся.
Та пішли вони у село разом.
Ось схоронили мати Пітера, усе село поплакало по ній, а потім Пітер і Дженни зіграли весілля й зажили разом у його будиночку.
Незабаром Пітер побачив — хоч і був він простачком, — що дружина йому дісталася, яких мало. Вона й куховарила, і шила, і прибирала, так усі так весело й охоче, а головне — завжди вміла порадувати його жартами так ласкавим словом.
Правда, і Пітер виявився непоганим чоловіком. Він теж працював весело й з охоткой. Усі йому було дарма — аби тільки думати самому не доводилося. Не було для нього ні занадто важких нош, ні занадто довгих доріг. Щаслива вийшла парочка, що й говорити!
- Знаєш що, Дженни? - сказав якось увечері Пітер. - Я зрозумів, що люблю тебе більше всіх на світі.
Та отут його немов осінило.
- Слухай, — продовжував він, — так невже віщунка прагла, щоб я вбив тебе й приніс їй твоє серце? Як ти думаєш, невже вона цього прагла?
- чи Навряд, — відповіла Дженни. - Так звичайно, немає! Ніхто й не говорить — убивати. Ти можеш відвести мене до неї живу, як я є, із серцем і всім іншим.
- Ти дуже добре це розсудила! - зрадів Пітер. - Як я сам не додумався? Вірно, підемо до неї разом. Але постій, спочатку скажи, що біжить без ніг?
- Ріка, — відповіла Дженни. - Неважко догадатися!
- Ріка? - повторив простак. - Так воно і є! Та як це я сам не догадався? А тепер відповідай, що таке: жовте, сіяє, а не золото?
- Сонце! - відповіла Дженни не замислюючись. - Будь-яка дитина таку загадку відгадає.
- Сонце? - перепитав Пітер здивовано. - Ну так, воно й світить, і жовте, а не золоте. Що за голова у тебе, Дженни! У всій Англії не найдеться дружини розумніше тебе. Ідемо скоріше, може, баба й мені додасть трошки розуму, щоб я став гідним тебе.
Та ось вони разом піднялися на пагорб і саме застали вещунью будинку.
- Нарешті я привів вам ту, кого люблю більше всіх на світі, — сказав Пітер. - Ось вона, отут і серце її, і вся вона. Та вже якщо ви й тепер не додасте мені розуму, виходить, ви не мудра жінка, а просто крутійка й ошуканка!
- Присядьте-но обоє! - сказала баба.
Вони корилися, а баба повернулася до Пітера й сказала:
- Слухай мою загадку. Хто народився без ніг, відростив дві, а потім чотири?
Бедняжка Пітер думав-думав, але усе не знаходив відповіді. Отут Дженни шепнула йому на вухо:
- Пуголовок! Відповідай: пуголовок.
- Пуголовок! - випалив Пітер.
- Вірно, — сказала баба. - Ну, я бачу, тепер у тебе й без мене розуму вистачає. Ти тільки частіше питайся поради у своєї дружини!
Що ж, Пітер так і зробив і залишився дуже задоволений радою мудрої баби.