Жили колись у замку біля чудових мірошницьких гребель Биннори дві королівські дочки. Та посватався до старшої з них сер Вільям, і скорив її серце, і скріпив свої клятви кільцем і рукавичкою. А потім побачив молодшу сестру-златокудру, з особою ніжн вишня, що як цвіте, - і серце своє віддав їй, а старшу розлюбив. Та старша зненавиділа молодшу за те, що та відняла у неї любов сера Вільяма, і ненависть її усе росла з кожним днем, і вона усе думала так ворожила, як би їй погубити сестру.
Та ось у один тихий світлий ранок старший сестра сказала молодшої:
- Підемо подивимося, як входять у чудові води Биннори тури нашого батька! Та вони узялися за руки й пішли. Та коли підійшли вони до берега, молодша
Піднялася на великий камінь: прагла побачити, як будуть витягати на берег тури. А старша сестра йшла за нею слідом і раптом оповила її стан руками й зіштовхнула її у бурхливі води Биннори.
- Ах, сестра, сестра, простягни мені руку! - крикнула молодша принцеса, коли вода понесла її ладь. - Я віддам тобі половину всього, що є у мене й що буде!
- Про ні, сестра, не подам я тобі руки! Ти вмреш, і землі твої дістануться мені! Ганьба мені буде, якщо я доторкнуся до тієї, що розлучила мене з улюбленим!
- Про сестра, сестра, так простягни мені хоч рукавичку, і я поверну тобі Вільяма! - кричала принцеса, а потік ніс її усе далі й далі.
- Тоні! - відповідала жорстока принцеса. - Не торкнуся я тебе ні рукою, ні рукавичкою! Ти втопиш у чудових водах Биннори, і милий Вільям знову буде моїм!
Та вона повернулася у королівський замок.
А молодшу принцесу потік ніс усе далі, і вона те спливла наверх, те знову ховалася у воді, поки, нарешті, ріка не принесла її до млина. А у цей час дочка мірошника готовила обід, і знадобилася їй вода. Ось спустилася вона до ріки, побачила - щось пливе до греблі, і крикнула:
- Батько! Батько! Скоріше вилучи стулки! Щось біле - лебідь або русалка - пливе сюди по ріці.
Та мірошник поспішив до греблі й зупинив важкі, страшні мірошницькі колеса. А потім батько з дочкою витяглися з води принцесу й поклали її на берег.
Світла й прекрасна, лежала вона на землі. Перли й самоцвіти прикрашали її золоті кучері, золотий пояс стягав її тонкий стан, золота бахрома па поділі білого одягу приховувала її ніжні ніжки.
Але вона не дихала, не дихала...
А поки прекрасна принцеса лежала на березі, повз греблі Биннори проходив мандрівник - знаменитий арфіст. Він побачив її чарівну бліду особу й з тих пір не міг його забути. Довго мандрував він по світлі, а особа це усе стояло перед його очима.
Багато днів через він повернувся до чудових вод Биннори, але принцеса давно вже спала вічним сном, і він знайшов лише кості її так золоті кучері. Та він зробив з них арфу й піднявся з нею на пагорб, що коштує над греблею Биннори, і підійшов до замка, де жив король-батько.
У той вечір король і королева, їх син і дочка, сер Вільям і весь двір зібралися у залі послухати прославленого арфіста. Та ось запік арфіст, перебираючи струни своєї арфи, і усе - те раділи й раділи, то плакали й засмучувалися, корячись його бажанню. Та раптом арфа сама запекла тихим і ясним голосом; тоді арфіст замовк, і усе затамували подих.
Ось про що співала арфа:
ПРО, там сидить мій батько, король,
Биннори, про Биннори;
А з ним сидить королева-мати
Біля чудової греблі Биннори.
Коштує тут і Хью, мій брат рідний,
Биннори, про Биннори;
Та вірний-невірний Вільям мій,
Біля чудової греблі Биннори;
Діву далися усе у залі, а старий арфіст розповів, як одного разу побачив він на березі мертву принцесу, що втопила біля чудових гребель Биннори, і як зробив з її костей і кучерів цю арфу.
Та раптом арфа знову запекла голосним і ясним голосом:
А ось і сестра, що топила мене
Біля чудової греблі Биннори.
Та отут струни лопнули, і арфа замовкла назавжди, назавжди. Владика із владик
Одна дівчина наймалася у служіння до літнього чудакуватого джентльмена. Запитує він її:
- Як ти будеш мене називати?
- Хазяїном, або паном, або як вам буде завгодно, сер, - відповідає дівчина.
- Ти повинна мене називати "владикою із владик". А як ти назвеш це? - запитує він, указуючи на своє ліжко.
- Ліжко, або постіль, або як вам буде завгодно, сер.
- Ти повинна називати це "отдихалищем". А це? - запитує джентльмен,
Указуючи на свої панталони.
- Штани, або штани, або як вам буде завгодно, сер.
- Ти повинна називати їх " фари-фанфари". А це? - запитує він, указуючи на кішку.
- Кішка, або киця, або як вам буде завгодно, сер.
- Ти повинна називати її "Фелиция білолиця". А як ти назвеш це? - запитує він, указуючи на воду.
- Вода, або волога, або як вам буде завгодно, сер. - Ти повинна називати це "мокромундией".
А це? - указує він на вогонь.
- Вогонь, або полум'я, або як вам буде завгодно, сер.
- Ти повинна називати це "червоним петухалиусом". А це?-указує він на свій будинок.
- Будинок, або особняк, або як вам буде завгодно, сер.
- Ти повинна називати це "громадою піднебесної".
У ту ж ніч хазяїна будить переляканий крик служниці:
- Владика із владик! Злазьте скоріше з отдихалища так надягайте ваші фари-фанфари! Фелиция білолиця перекинула свічку, так що, якщо ви зараз же не побіжите за мокромундией, червоний петухалиус спалит усю вашу громаду піднебесну.