Ось вам одна із самих стародавніх казок, які розповідали у Корнуелле. Їхнім ще називали там дурними казками. А любив її розповідати старий веселий бляхар з Леланта.
У далекі часи, коли у Корнуелле було ще повнісінько велетнів, неподалік від затоки Маунтс-Бий жив у селі славний хлопчик, якого кликали Маля Том.
Славний-Те він був славний, а ось працювати не дуже-те любив. Працював коли заманеться, а постійною справою не праг зайнятися.
Правда, Том був невеликий ростом — ми маємо на увазі для тих стародавніх часів, коли, як говорять, усе чоловіка у Корнуелле були один іншого вище, — так, приблизно, футів восьми. Зате плечі у нього були широкі, спина міцна, а руки й ноги немов із заліза.
Його бабуся мати часто говорила йому, щоб він знайшов теперішня справа й заробляв хоча б собі на їжу. Тому що, треба вам сказати, їв він завжди за двоє.
Та ось одного разу зранку, щоб зробити приємність своїй матінці, а може, тому що саме у цей час він доглядав за однією красунею із Кроласа, Маля Том відправився у Маркет-Джу пошукати там роботи. Самі розумієте, не міг же він зробити речення дівчині, якщо сам нічого не заробляв. Першою справою Том зайшов до одній людині, по імені Хонни (це скорочене від Ганнибала), — той був бляшаних справ майстром, а крім того, ще тримав і трактир, щоб кожної міг зайти й випити з ним по кухлю доброго елю.
- Потрібний вам сабоний, молодий і покладливий працівник? - запитав його Том.
- Дуже шкодую, — відповів Хонни, — але постійної роботи у мене, мабуть, зараз не найдеться. Але послухай! Мені треба відправити у Сент-Ивз віз із барилами пива, і ти б міг послужити мені гарну службу, а я тобі за це щедро заплачу. Ну як, по руках?
Вони відразу столковались. Тому вивів чотири парні волячі запряжки, хазяїн сам допоміг Тому занурити на візок барила з пивом, так на додачу поклав ще одне барило для Тома, щоб він не нудьгував у дорозі й пригощав би добрих попутників, які йому зустрінуться.
Та, крикнувши волам: « Агов - Про- Про!», Том виїхав знадвору.
Їхав він, їхав і раптом — стоп! Прямо посередині дороги виросла височенна кам'яна стіна із широкими, міцними воротами на запорі. Не пройдеш, не проїдеш!
- Ах негідні велетні! Не інакше, це їх рук справа! - розсердився не на жарт Том. - Ну де це чуване — будувати стіну на проїзній дорозі! Мабуть, це той великашка Денбрас! Велетень із велетнів, силач із силачів! Е-Е, так я теж хлопець не промах. Ще подивимося, хто кого!
Та Том із усіх силоньок наполіг на кам'яні ворота й одним ударом розгорнув їх.
- Агов - Про, пішли! - крикнув Том волам. - Агов - Про! Та віз із пивом скриплячи покотився по кам'яних плитах двору прямо до замка велетня.
А треба вам сказати, що велетень Денбрас на той час уже почав старіти й став глухуватий. Ніколи б у житті він не почув скрипу візка, якби не його собачка: вона підняла такий гавкіт, що й мертвий би прокинувся.
Денбрас сіл на ліжку, потягнувся, протер ока, а потім вийшов у двір. Спочатку ні Тома, ні його візка він не побачив, тому що йому й у голову не прийшло дивитися собі прямо під ноги. Та поки він озирався по сторонах, Том встигнув гарненько розглянути велетня.
Старий Денбрас був не менше п'ятнадцяти футів росту й, звичайно, широкий у плечах, але толстоват. Провиною тому — обжерливість і неробство, ось до старості у нього й з'явилося черевце. Патли на голові велетня стирчали, немов пучки сухого вересу, а зуби його сточилися майже до самих ясен — усі тому, що він жер овець прямо з вовною й костями!
Однак Маля Том нітрохи його не злякався, хоча й зустрів з Денбрасом у перший раз.
- Хелло! - заревів-заричав-закричав Денбрас, побачивши нарешті Тома. - Ти хто такий, жалюгідна малявка? Як посмів ти з'явитися сюди зі своїм скрипливим візком? А-А, ніяк, це пиво? Ти привіз його мені? Ось не очікував!
- Можеш покуштувати глоток, — сказав Том, — але пиво це я везу не тобі, а у Сент-Ивз. А їду я через твій двір, тому що він стоїть на проїзній дорозі!
- Ах ти зухвале щеня! - розсердився Денбрас. - Убирайся звідси, поки цілий, не те як наламаю прутів так нахлестаю тебе!
- Ку-но-Ріку! Не чи рано розспівався, старий півень? - відповів йому Том.
Отут велетень зробився темніше хмари від злості й, не говорячи більше ні слова, обхопив здоровенний у'яз, вишиною у двадцять футів, і вирвав його прямо з коріннями із землі.
Але поки він зачищав стовбур від дрібних гілок і суків, щоб вийшов теперішній гладкий кийок, Том скинув з візка всі пивні бочки, зняв одне колесо — і у нього вийшов прекрасний щит; зняв більшу дубову вісь — і у нього теж вийшов міцний гладкий кийок. Велетень ще довго копався, зачищаючи свій «прутик», а Том уже чекав його напоготові.
- А ну квап, — підганяв Том велетня Денбраса. - Я чекаю тебе! Ось мій щит, а ось мій меч! - Та він потрясав колесом і дубовою віссю від воза.
Нарешті супротивники зійшлися.
Але велетень виявився зовсім неповороткий, так до того ж кийком він розмахував не цілячись, як потрапило, із чого Том уклав, що він додатково ще й підсліпуватий. А сам Том був куди проворнішей. Він так спритно працював своїм кийком, що бідний велетень зовсім задихався.
Тому давно вже міг ранити Денбраса гострим кінцем дубової осі, але щораз йому ставало шкода старого. Та він лише відбивав своїм колесом удари двадцатифутовой кийка велетня. Бідолаха Денбрас раз у раз бив повз, а іноді, промахнувшись, тарахкався плиском на землю.
Але Том шляхетно подавав йому руку, щоб старому легше було піднятися, і підносив навіть барило з елем, щоб підкріпити його сили.
Однак, побачивши, що сонце хилиться до заходу, Том розв'язав ледве пощекотать старого велетня, щоб змусити його рухатися побистрей. Та він, як йому здалося, легенько тикнув Денбраса своїм списом.
Але — про гору! - Маля Том сам не знав, яка у нього сила, і зробив випад занадто різко. Дубова вісь проткнула велетня наскрізь, і він перекинувся на землю, немов повалене дерево.
Тому був у розпачі. Він опустився поруч із велетнем на коліна й намагався побадьорити його словами.
- Не сумуй, друже! - говорив Том. - Ти скоро поправишся. Я ненавмисно! Хіба я праг тебе скривдити? Хто б міг подумати, що у тебе така ніжна шкіра!
Але велетень тільки стогнав у відповідь. Тому обережно вийняв дубову вісь із рани й міцніше заткнув рану шматками дерну, який відразу нарізав. Старому Денбрасу небагато Полегшало. Тоді Том збігав до візка, вибив дно у одного барила з пивом і підніс його велетневі до рота немов кружку.
- Пий, голубчик, пий! - умовляв він велетня. Нарешті; Денбрас заговорив.
- Тепер уже мені ніщо не допоможе, синок! - ледве чутно вимовив він. - Кінець! Кришка!.. Але я вмер у чесному бої, вірно?
- Вірно, — ледве не плачу, відповідав Том.
- А ти молодець! Теперішній корнуеллец. Ти чесно боровся, і за це я люблю тебе. Це була славна й чесна битва… Сили залишають мене. Нахилися нижче, синок, я скажу тобі мою останню волю…
Та старий Денбрас сказав Тому, що, раз у нього немає нікого рідних, він робить Тома своїм спадкоємцем і велить йому забрати всі скарби, які він сховав у печері під замком.
- А тепер допоможи мені піднятися на вершину пагорба, — попросив він Тома.
Вони із труднощами піднялися на пагорб, і велетень сіл на своє улюблене кам'яне ложе, притулившись спиною до широкої плоскої скелі.
- Поховай мене честь по честі! - сказав він Тому. - Тут, де я сиджу зараз. За законами старих нашої країни. Ось камені, якими ти оточиш мене. Великий койт я давно приготував. Поховай мене із честю й будь ласкавий до мого собаки!
- Я усе зроблю, старий друже, тільки не вмирай!
Але велетень покачав головою й випустив дух.
Тому загородив Денбраса з усіх боків більшими каменями, склав йому руки на колінах — словом, зробив усе честь по честі. А потім він спустився у двір замка, поставив на місце колесо й дубову вісь, на що багато часу йому не треба було, вивів на дорогу волів з візком, замкнув міцніше ворота замка й відправився у Сент-Ивз. Благополучно вручив пиво кому було велено й уже по іншій дорозі повернувся наступного дня у Маркет-Джу.
Те було свято — переддень Іванова дня, — і на всіх пагорбах палили багаття.
У Маркет-Джу на вулицях танцювали під волинку й барабан. Хонни, хазяїн трактиру, веселився з усіма разом. Він дуже зрадів, що Том повернувся й з візком, і з його биками у повному здоров'ї.
- Молодець! - сказав він йому, коли Том закусив з дороги й випив. - Залишайся у мене на рік працювати, я тобі покладу гарну платню.
- Не можу, — відповів Том, — хоча кращого місця мені не знайти.
- Тоді чому ж ти говориш «ні»? - здивувався Хонни. - Ти ж тільки вчора просив у мене роботи.
Але Том не праг розповідати, що у нього вийшло з велетнем Денбрасом, і він відповів:
- чи Бачиш, за цей час у мене вмер дідусь, який жив у горах, і залишив мені у спадщину землю й гроші. Я повинен скоріше піти туди й поховати старого честь по честі.
Під цим прийменником Том покинув гостинного хазяїна й поспішив до своєї коханої у Кролас. Їй він усе розповів без утайки; вони одружилися й зажили у замку велетня розкошуючи.