Давно це було, на півночі Англії тяглися тоді дрімучі ліси, бродили у них дикі звірі - ведмеді, борсуки, кабани, - і зустріч із таким звіром не обіцяла подорожанинові нічого доброго. Та ось однією осінню завівся на околицях Окландского замка, що у графстві Дарем, лютий кабан, який навів страх на всю округу.
Був цей вепр величезний і страшний, на морді у нього стовбурчилася чорна щетина, з пащі стирчали вигнуті ікла, маленькі вічка злобливо нишпорили зі сторони убік, а бігав він так швидко - на коні не вженешся.
Харчувався вепр травою, корінцями й тим, що ростили селяни на полях, так не стільки з'їдав, скільки ґрасував. Він ненавидів усі інших тварин, але найбільше ненавидів людей; по вечорах ховав у кущах, чекаючи селянина, що втомлено бреде з поля. Живим від нього ніхто не йшов.
Земля у окрузі належала багатому й могутньому даремському єпископові, хазяїнові Окландского замка. Вепр так настращав околишніх селян, що не витримали вони й написали лист єпископові, слізно благаючи допомогти їм у лиху: навіть днем немає порятунку від лютого звіра, а як сонце сяде - і за хвіртку носа не висунеш.
Погодився єпископ, що справа погана, і обіцяв по-корольовськи нагородити хоробрий, який уб'є вепра.
Молоді люди, однак, качали головами. Скільки сміливих лицарів приїжджало з південних графств поборотися з вепром, чимало вбитих драконів і інших чудовиськ було на їхньому рахунку. Та що ж? Жоден не повернувся з лісу Етерлидин, у якому було, лігвище вепра. Яка користь у нагороді, міркували місцеві хоробрі, якщо нікому її одержувати?
Найшовся Усе-таки юнак, якого спокусила обіцяна нагорода. Це був молодший син стародавнього роду по імені Поллард; йому не маячили ні гроші, ні родовий замок, залишалося сподіватися на самого себе.
"Непогано придумане - нагородити сміливця по-корольовськи, - сказав він
Собі. Але мертвим нагорода не потрібна. Вепр убиває не тільки селян
Скільки збройних лицарів загинуло, борючись із ним. Видне, вепр не тільки сабоний, але й хитрий. Виходить, треба розвідати його звички. Та спочатку потягати з ним хитрістю. А не вийде - помірятися силою".
Залишив будинку юний Поллард меч, коня, збрую, сунув у кишеню скиба хліба й шматок сиру й пошагал у ліс Етерли-Дин, де ховав вепр. Іде, вслухується у кожний шерех, удивляється у звірині тропи. Нарешті знайшов слід вепра й багато днів крався по його п'ятах. Уночі звір петляв по лісах і полям, днем відсипався у своєму лігвищі й жодного разу не зачув близькості людини.
Пройшов місяць, юний Поллард усе дізнався про вепра звір величезний і лютий, сабоний і моторний. До того ж надзвичайно ненажерливий. Їсть усі підряд, але найбільше любить букові горішки - вони товстим шаром устеляли землю у букових лісах. Визнал Поллард, де вепр відсипається днем - у самій глибині лісу, у гущавині могутніх буків. Нашатавшись удосталь по околицях, вепр над ранок вертався у свою хащу, ласував буковими горішками й валився спати.
Тепер юний Поллард знав, що йому робити. Побрав кривій, як серп, меч, осідлав свій коня й поскакав увечері до самотньої ферми, що стояла у самого лісу Етерли-Дин; залишив коня на сусідній фермі й пішов у ліс. Він знав, що до світанку вепр не повернеться, буде нишпорити по окрузі й тільки над ранок з'явиться у Етерлидин, наб'є черево буковими горішками й засне у себе у лігвищі. Знайшов Поллард високий крислатий бук, що ріс за два кроки від лігвища вепра, - він ще раніше його запримітив. Заліз на нього, натряс цілу гору горішків, щоб вепр налопался до відвалу й скоріше заснув.
Ледве тільки зайнялося на сході, почулося наближення вепра: сопе, хрюкає, риє носом опалі листи. Раптом стало тихо-тихо: звір учуяв приготовлене Поллардом частування. Та зараз же пролунало квапливе плямкання, начебто вепр кудись дуже поспішав. Поллард думав, що натряс горішків на ціла череда кабанів, але, видне, у цього вепра черево було бездонне - він усе їв, їв і ніяк не міг насититися. У Полларда затекли ноги, оніміла рука, що стискала меч, але він не змів
Шелохнуться: у вепра таке чуття, що найменший шерех міг зіпсувати всю справу.
Нарешті з'їдений останній горішок. Звір хрокнув від задоволення й важко рушив до лігвища, із шумним подихом улігся на землю, повернувся на бік і замружив ока, умлівши від такої ситної їжі.
Дочекавшись, коли вепр як випливає разоспится, Поллард обережно спустився з дерева й, не дихаючи, поповз до лігвища - треба вбити вепра, поки він спить. Але не отут-те було, звір і сплячий учуяв небезпека: з жахливим риком піднявся він на ноги й ринувся на юнака - той ледь встигнув відскочити убік. Хоч вепра й разморило від їжі, однаково це був хитрий і небезпечний суперник.
Увесь день боролися у Етерлидине Поллард і вепр, і ні той, ні інший
Не могли узяти гору. Ось уже й сонце сіло, на небі запалилися одна за однією зірки, і юний Поллард став утомлюватися - вепр тіснив його усе далі й далі у нетрі дрімучого лісу. Годинник на Окландском соборі пробили північ. Піднапружився Поллард, зібрав усі сили й ось уже став долати звіра. Усю ніч при світлі зірок тривало єдиноборство. Тільки коли перший промінь сонця позолотив верхівки дерев, розмахнувся Поллард мечем на всю широчінь плеча й убив вепра.
У повній знемозі, з ранами, що кровоточать, нагнувся він над мертвим звіром і ще раз подивувався його громадности: так, таке чудовисько могло заподіяти ще багато лих. Тепер скоріше на ферму, підхопитися у сідло й скакати з гарною звісткою до єпископа. Але юний Поллард не міг ворухнути ні рукою, ні ногою. Важко зітхнувши, він розкрив звірові впасти, відітнула мова й сховала його у кишеню; потім дошкандибав до заростей папороті, зарився у пожухлу зелень, згорнувся калачиком і негайно заснув.
Спав він увесь день. Сон його був так міцний, що не розбудило його ні спів птахів у кронах над головою, ні кролики, що шарудять зовсім поруч, ні лисиця, кравшаяся повз на своїх оксамитових подушечках.
Не чув він і вершника, який скакав по полудню саме уздовж цієї опушки. Побачивши величезного кабана, що лежить нерухомо, він під'їхав ближче й спішився.
"Еге, так, ніяк, той самий вепр, за який єпископ обіцяв по-корольовськи нагородити", - подумав він. Оглянувся колом - нікого: видне, вепр загинув, борючись із якимось іншим звіром.
- А чому б мені не одержати нагороди? Хто довідається, що не я його вбив? - сказав він собі.
Відрубав звірові голову, прив'язав до сідла й, радіючи такій удачі, поскакав у Окландський замок.
Отут незабаром прокинувся юний Поллард, потягнувся, схопився на ноги - пора й за нагородою їхати. Ось тільки умитися б у сусідньому струмку. Зробив два кроки, раптом бачить - про жах! - вепр-те без голови. Поллард ледве сам намертво не впав.
- Було б мені відразу їхати до єпископа, - журився він.- Але ж я на ногах не тримався, жарт чи - увесь день і всю ніч битися з диким вепром. Хто завгодно заснув би. Та ось усі мої старання, смертельна сутичка - усі, усе даремно. Нагороду замість мене одержить спритний ошуканець. Але може, ще не пізно? Може, я ще встигну потрапити до єпископа й доведу, що я переможець вепра?
Та Поллард із усіх ніг кинувся на ферму, де залишив коня. Підхопився у сідло й стрілою понісся у Окландський замок.
- Мені потрібно бачити єпископа! - крикнув він варті, що перепинила йому шлях.- Мене кличуть Поллард. Я вбив вепра й прискакав за обіцяною нагородою.
- Може, ти й убив, - відповідає варта, - але тільки що у замок прискакав незнайомець, і у нього до сідла приторочена голова вепра. Так, напевно, Усе-таки він переможець.
Юний Поллард підняв у відповідь такий шум, що варта, спокою заради, пропустила його у замок, а мажордом провів у зал церемоній, де єпископ у всьому своєму одяганні ухвалював відвідувачів. Саме у цю мить перед ним став незнайомець, що тримає голову вепра, а наближені й слуги зібралися навколо й, охаючи, розглядали страшні ікла, захоплюючись переможцем і заздрячи його щастю.
Тільки що юний Поллард вступив у зал, єпископ помахом руки воцарил тишу й, прихабоно дивлячись на незнайомця, промовив:
- Хоробрий незнайомець, ти звільнив наш край від жахливого нещастя й за свою відвагу будеш нагороджений по-корольовськи.
- Стійте, Ваше Преосвященство! - викликнув Поллард, розкидаючи слуг, які намагалися затримати його.- Вепра вбив я, а не цей чужоземець.
Та Поллард розповів, як бився із чудовиськом увесь день і всю ніч, як упав на землю у повній знемозі й проспав до вечора.
- Можливо, можливо, - із глузуванням проговорив незнайомець.- Проте вепра вбив я. Та у мене є доказ.- Він підняв високо голову вепра й кинув її до ніг єпископа.
- Голова доводить тільки те, що ти її відрубав, - заперечив юний Поллард, сунув руку у кишеню, дістала мова вепра й кинула його на підлогу поруч із головою.- Ось свідчення, що я теперішній переможець.
Повільно погладжуючи бороду, єпископ подивився на мову, на голову, потім перевів погляд з юного Полларда на заїжджого гостя. Він була людина мудра й відразу зрозумів, хто із двох говорить правду.
- Відкрийте впасти вепрові й подивитеся, є чи у нього мова, - наказав він. Слуги поспішили виконати наказ, і незнайомець, знаючи, хто правий,
Круто повернувся й ледве не бігцем покинув зал. Підхопився у дворі на коня й умчався ладь, тільки його й бачили.
Та тоді юний Поллард став розповідати, як він цілий місяць вистежував вепра, вивідав усі його звички, як придумав убити вепра, коли він засне, зморений утомою й улюбленою їжею.
- Разюче! - захоплено викликнув єпископ.- Ти воістину заслужив найбільшу нагороду. Тепер слухай, у чому вона полягає. У цю годину я завжди йду обідати. Вертайся до кінця моєї трапези. Уся земля, що ти об'їдеш за час, поки я їм, буде твоя.
Та єпископ подав прислугам знак розчинити двері у їдальню.
- Скільки часу обідає єпископ? - запитав юний Поллард у воротаря, вийшовши у двір.
- Звичайно близько години, - відповів той, - але я бачив замилування єпископа й певен, що сьогодні він продовжить трапезу.
- Відмінно, - зрадів юний Поллард, осідлав кобилу й не поспішаючи виїхав з воріт замка.
Єпископ, як і думав слуга, цього разу не квапився, і обід розтягся на півтора години.
- Ну як, юний Поллард уже повернувся? - запитав єпископ.
- Повернувся? Мій пан, він очікує у залі добрих три чверті години, якщо не більше.
- Насправді? - Особа єпископа розпливлася у задоволеній посмішці.- Він, мабуть, настільки ж скромний, скільки хоробрий. Я відразу подумав це, тільки побачив його. Та й то сказати, я адже знавець людського серця. Величною ходою прошествовал єпископ назад у зал церемоній. Побачивши його юнак упав на одне коліно, єпископ посміхнувся, милостиво простягнув руку, і Поллард поцілував брабоянтовий перстень, що відіграє всіма квітами веселки.
- Мені сказали, що ти вже давно чекаєш мене. Але ж ти міг
Би об'їхати у два рази більше землі за те час, що я подарував тобі, - люб'язно проговорив він.
- Знаю, мій пан, - відповів Поллард із тонкою посмішкою.
- Який незвичайно скромний юнак, - здивувався єпископ.- Та скільки ж землі ти об'їхав?
- Навколо вашого замка, Ваше Преосвященство, - сказав юний Поллард. Посмішка зникла з особи єпископа.
- Навколо мого замка? - повторив він.
- Так, Ваше Преосвященство.
- Навколо мого замка...- знову повторив єпископ.
Не відводячи око від юного Полларда, він повільно опустився у крісло й, відкинувши назад голову, раптом нестримно зареготав. Усі придворні й слуги подивилися один на одного й теж давай сміятися, покачають головою й знову закотяться.
- Але ж я повинен був зміркувати, - сказав нарешті єпископ, перекладаючи подих і витираючи сльози, що біжать по щоках, - що людей, що зуміла перехитрити вепра, виявиться занадто твердим горішком для такого простака, як єпископ.-Зітхнувши, він спрямував погляд на юного Полларда, намагаючись прочитати його думки: - Так ти, виходить, претендуєш на мій замок? - проговорив він задумливо.
- Його Преосвященство дав обіцянку, - нагадав йому юний Поллард.
- Вірно, вірно. Але мені здається, ти не зовсім ясно представляєш, що значить володіти замком. Насамперед у ньому цілий рік сиро й холодно. Зараз у тебе немає ревматизму, а поживеш у замку рік-інший, і кістки заниють, як у старого. А скільки треба запасати дров, скільки я плачу слугам...- Єпископ важко зітхнув.- Немає! Молодшому нащадкові шляхетного роду найкраще мати власну землю.
Та єпископ наказав слузі подати йому карту. Розгорнувши пергамент, він оглянув свої володіння.
- Ось, - сказав він, тикнувши у карту пальцем, - бачиш, відмінна земля. Отут і мисливські вгіддя, і поля. А на цьому бугрі можна побудувати невеликий замок, зручний і теплий, на нинішній манер.
Подивився єпископ на юного Полларда й знову розсміявся. Та усе теж засміялися, деяких навіть сльоза прошибила. Ось так і викупив єпископ свій замок у юного Полларда. А на фамільному гербі Полларда з'явилася з тих пір рука, що стискає кривій, як серп, меч.