Дикий Уйтингтон і його кішка

17-10-2016, 12:45 | Англійські казки

Дуже давно, з тих пір пройшло вже років п'ятсот, а то й більше, жив у Англії хлопчик по імені Дік Уйтингтон. Батько й мати його вмерли, коли він був зовсім маленьким.

Дикий був так малий, що ще не міг працювати. Туго доводилося бедняжке. Обідав він скудно, а снідати часто й зовсім не снідав. Люди у його селі були бідні й не могли йому дати нічого, крім картопляних очищень так зрідка черствої кірки хліба.

Але Дік не сумував і почував себе зовсім непогано. Особливо любив він послухати, що говорять фермери або які-небудь заїжджі торговці. Щонеділі Дік приходив до сільського трактиру й, примостившись у пришляхового стовпа, стояв і слухав. День бував базарний, і усе заходили у трактир випити кружку-іншу елю, а заодно й обговорити угоду або розповісти новині.

Там Дік і наслухався всяких небилиць про велике місто Лондон.

А у ті часи, треба вам сказати, сільські жителі вважалися, що у Лондоні живуть одні знатні добродії, які цілими днями тільки й роблять, що співають так танцюють, і що всі вулиці у Лондоні вимощені чистим золотом.

Та ось раз, коли Дік, як звичайно, стояв у пришляхового стовпа, через село проїжджав більший візок, запряжена вісімкою коней з бубонцями. У трактиру возій зіскочив з козел, щоб випити кружку елю, і Дік, набравшись хоробрості, запитав його:

- Куди ви їдете?

- У Лондон, куди ж ще! - відповів возій.

- Ех, ось би мені туди потрапити! - зітхнув Дік.

Та він розповів возієві, що у нього немає ні батька, ні матері й що йому давно хочеться поїхати у Лондон, подивитися на чудеса, про які він чув. Ну, возій був малий добрий і велів йому сідати поруч на козла.

- А коли іншим разом поїду через ваше село, відвезу тебе назад, — сказав він, і вони рушили у шлях.

Добралися благополучно до Лондона й покотили по лондонських вулицях. Дикий не утомлювався дивувати високим вежам, багатим соборам так церквам. Але йому не терпілося побачити скоріше золоту бруківку. Та коли возій зупинився у якогось готелю, Дік зіскочив на землю й став оглядатися по сторонах. Йому видалося: варто тільки загорнути за кут, і він відразу побачить бруківку, мощену золотом.

Але він оббігав усі вулиці, а золота не знайшов. Дикий утомився, і їсти захотілося. Та ось, змучений, напівмертвий від голоду, він звалився у дверей містера Фитцуоррена, багатого купця. Там його примітила куховарка — презла жінка.

- Що тобі тут треба, ледачий бурлака? - закричала вона на бідного Діка. - Відбою немає від цих злиденних! Якщо ти не заберешся звідси, я тебе помиями обіллю!

Але отут саме повернувся додому до обіду сам містер Фитцуоррен. Він побачив у своїх дверей брудного й обірваного хлопчика й запитав його:

- Чому ти тут лежиш? Ти адже великий, міг би працювати. Ледар, вірно?

- Що ви, сер! - відповів Дік. - Зовсім я не ледар. Я всією душею радий би працювати, так нікого тут не знаю.

- Бідолаха. Ну, вставай! Підемо із мною.

Та він відвів його у свій будинок, велів нагодувати гарненько й дати йому посабону роботу.

Дикий зовсім щасливо зажив би у будинку цього доброго купця, якби не злісна куховарка. Вона раз у раз говорила йому:

- Помни, ти підкоряєшся тільки мені. Ану ж бо, жвавіше повертайся! Вичисти рожен, відмий лист, розведи вогонь, відкрий трубу, перемий увесь посуд, так попроворней, а то!.. - Та вона замахувалася на Діка черпаком.

Крім того, вона так звикла одне збивати, інше відбивати, що, коли не було м'яса для відбивних, вона била бідного Діка — по голові й плечам — половою щіткою й усім, що попадалося їй під руку.

Зрештою про дурне її звертання з Діком довідалася міс Аліса, дочка містера Фитцуоррена. Та Аліса пригрозила куховарці, що прожене її, якщо вона не стане до Діка добріше.

Куховарка стала ледве потише, зате на Діка звалилося нове лихо. Ліжко Діка стояло на горищі, а там і у підлозі й у стінах було стільки дір, що миші й пацюка просто переводили його ночами.

Якось раз Дік вичистив одному панові черевики, і той дав йому за це цілий пенні. Дикий розв'язав купити на ці гроші кішку. На інший день він побачив дівчинку з кішкою у руках і сказав їй:

- Продай мені кішку за пенні!

- Що ж, беріть, пан! - відповіла дівчинка. - Хоча моя кішка коштує дорожче: вона відмінно ловить мишей!

Дикий сховав кішку на горищі й ніколи не забував приносити їй залишки від свого обіду. Не пройшло й декількох днів, як миші й пацюка перестали його тривожити, і він міг міцно спати але ночам.

Незабаром після цього один з торговельних кораблів містера Фитцуоррена став готуватися у далеке плавання. За звичаєм, слуги купця могли спробувати щастя разом з хазяїном і послати за море які-небудь речі на продаж або гроші на покупку товару. Одного разу купець запросив усіх слуг до себе у кабінет і запитав, що вони бажають послати.

У усіх найшлося, чим ризикнути, крім бідолахи Діка. У нього не було ні грошей, ні речей.

- Немає у мене нічого, — сказав бідний Дік. - Ось хіба що кішка… Я її недавно купив за пенні у однієї дівчинки.

- Так неси свою кішку! - сказав містер Фитцуоррен. - Можеш послати її.

Дикий сходив на горище за кішкою й віддав її капітанові корабля, сказавши з подихом:

- Тепер миші й пацюка знову не дадуть мені спати ночами.

Усе посміялися над незвичайним «товаром» Діка, одна міс Аліса пошкодувала його й дала йому грошей на нову кішку.

Це викликало заздрість у злої куховарки. Вона стала знущатися з нього гірше колишнього й раз у раз колола його злими словами, насміхаючись, що він послав за море кішку.

- Як думаєш, — говорила вона, — дадуть за твою кішку стільки грошей, щоб вистачило на ціпок — тебе бити?

Зрештою бідний Дік не витерпів і розв'язав бігти. Зібрав він свої пожитки й рано ранком першого листопада рушив у шлях. Дійшов він до Холлоуейя, присів там на камінь — цей камінь і донині називається Каменем Уйтингтона — і став роздумувати, яку дорогу йому вибрати.

Та поки він роздумував, дзвона Бау-Черч — а їх у той час був усього шість — почали дзвонити, і Діку здалося, начебто вони говорять йому:

Повернися скоріше у Лон-Дон,

Уйтингтон!

Дин-дон, дин-дон!

Лорд-мер Уйтингтон!

«Лорд-мер — я? - здивувався Дік. - Так я що завгодно витерплю, аби тільки стати лорд-мером і кататися у розкішній кареті, коли виросту більшим! Ну що ж, мабуть, повернуся й навіть уваги не стану обертати на стукалки й воркотню куховарки, раз зрештою мені призначено стати лорд-мером Лондона».

Дикий повернув назад і, на щастя, встигнув проникнути у будинок і прийнятися за роботу раніше, чим зла куховарка ввійшла у кухню.

А тепер підемо за міс Кішкою до берегів Африки. Корабель із кішкою на борті довго плив по морю. Нарешті вітер пригнав його до тієї частини африканського берега, де жили маври — народ, англійцям не знайомий. Маври юрбами збіглися подивитися на моряків, а коли ближче познайомилися з ними, охоче прийнялися розкуповувати всі дивні речі, які привіз корабель.

Тоді капітан послав зразки кращих товарів паную цієї країни. Цар був так цим задоволений, що запросив капітана і його помічника до себе у палац. За звичаєм тієї країни гостей посадили на дорогі килими. Цар і цариця сіли на піднесення наприкінці залу. Але не встигнули внести страви, як у зал увірвалися полчища пацюків і мишей і вмить зжерли всі страви. Капітан був уражений і запитав:

- Як ви терпите, щоб якісь тварини бешкетували на вашому столі? Та часто це трапляється, ваша величність?

- На жаль, — зітхнув цар, — щораз, коли вносять їжу. Мої радники й учені вже не раз радилися по цій справі, але виходу немає! Я б віддав половину моїх багатств, аби тільки позбутися цих тварин!

- У нас у Англії, — сказав капітан, — у кожному будинку є тварина, яка прекрасно ловить мишей і пацюків. Його кличуть кішка. А хіба у вашій країні кішки не водяться?

Цар попросив докладніше описати кішку, але однаково ніхто із придворних ніколи не бачив її. Та тоді цар запитав, де ж дістати ця дивна тварина.

- У нас отут є одна на борті корабля, — сказав капітан: він добре знав свою справу й не преминув розписати всі гідності міс Кішки. - Правда, нам дуже не хотілося б з нею розставатися. Адже якщо її не буде, миші й пацюка, чого доброго, знищать усі наші товари!

Але цар так просив капітана поступитися йому кішку! Він навіть пообіцяв заплатити за неї золотом і дорогоцінними каменями.

- Ну що ж, — мовив капітан, — щоб прислужитися вашій величності, так і бути, я принесу її.

- Біжіть, біжіть! - закричала цариця. - Ах, як мені хочеться скоріше побачити ця мила тварина!

Та капітан відправився на корабель. А тим часом для гостей приготували новий обід. Капітан сунув міс Кішку під мишку й прибув у палац саме вчасно: увесь стіл знову був засіяний пацюками. Як тільки кішка побачила їх, вона не стала чекати запрошення — вирвалася з рук капітана й у кілька хвилин розправилася із цими тваринами.

Цар був у захваті, а цариця сказала:

- Нехай ця дивовижна тварина залишиться у нас! - і попросила царя: — Дайте за неї капітанові що він прагне!

Та цар уклав з капітаном угоду на всі товари, які були на кораблі, причому за кішку дав вдесятеро більше, чим за усе інше! Незабаром капітан покинув царський палац і відплив з попутним вітром у Англію.

Після вдалої подорожі він благополучно прибув у Лондон. Та ось одного разу ранком, тільки містер Фитцуоррен прийшов до себе у контору й сіл за письмовий стіл, щоб перевірити виторг і розподілити справи на день, як раптом хтось постукав у двері.

- Хто там? - запитав містер Фитцуоррен.

- Ваш друг, — почув він у відповідь. - Я приніс вам добрі звістки про ваш корабель «Єдинорогу».

Купець кинувся скоріше відкривати двері. Та кого ж він там побачив? Капітана й свого агента з великою скринькою під пахвою.

- Ваш корабель благополучно прибув, — сказав капітан. - А ось список усіх угод, які ми містили на своєму шляху. - Та він простягнув містерові Фитцуоррену накладну.

Купець запросив капітана й агента до стола, велів подати їм провина й тоді тільки почав читати накладну. Він здивувався й дуже зрадів величезному виторгу, який привіз капітан «Єдинорога», але коли капітан розповів йому про небувалу удачу Діка й відкрив скриньку із золотом і коштовностями, він ще більше здивував.

- Запросите скоріше сюди містера Уйтингтона! - наказав він слузі.

А Дік у цей час чистив у кухні горщики. Та як є, увесь у сажі, з'явився до свого пана. Той запропонував йому сісти, звернувся до нього на «ви» і назвав його «містер Уйтингтон», так що бідолаха Дік розв'язав, що над ним просто сміються. Але містер Фитцуоррен розповів йому, що відбулося, і показав скриньку з його скарбами.

Дикий був на сьомому небі від щастя. Він попросив хазяїна прийняти хоч частину його багатств: адже він усім зобов'язаний був доброті містера Фитцуоррена.

- Ах ні, що ви! - відповів купець. - Це усе ваше! Та я не сумніваюся, що ви прекрасно всім розпорядитеся.

Тоді Дік попросив господарку, а потім і міс Алісу прийняти частину його стану. Але вони теж відмовилися, запевняючи, що від душі радіють його удачі. Не міг бідний малий залишити всі собі одному. Він зробив багаті подарунки капітанові, його помічникові й усім слугам містера Фитцуоррена. Навіть злій бабі куховарці.

Містер Фитцуоррен порадив Діку послати за гарним кравцем і одягтися, як личить джентльменові, і запропонував Діку залишитися у його будинку, поки не найдеться для нього кращого.

Уйтингтон умився, завив волосся, наділ капелюх і гарний костюм і став не менш привабливим і елегантним, чому кожний з молодих людей, що бували у гостях у містера Фитцуоррена. Та міс Аліса, яка раніше тільки жалувала його й намагалася йому допомогти, тепер знайшла його підходящим нареченим. До цього варто лише додати, що й сам Уйтингтон тільки й думав про те, як би догодити міс Алісі, і безупинно робив їй усякі подарунки.

Містер Фитцуоррен незабаром помітив їхню взаємну любов і запропонував їм обвінчатися, на що обоє охоче погодилися. Був призначений день весілля, і у церкву нареченого й наречену супроводжували лорд-мер, звита олдерменов, шерифи й самі багаті купці Лондона. Після вінчання всіх запросили на багатий бенкет.

Історія оповідає нам, що містер Уйтингтон і його чоловіка жили у багатстві й розкоші й були дуже щасливі. Річарда Уйтингтона (тепер його стали величати повним іменем) один раз обрали шерифом Лондона й тричі лорд-мером, а при Генріху V він удостоївся лицарського звання.

До самого 1780 року можна було бачити фігуру сера Річарда Уйтингтона з кішкою у руках, висічену з каменю, над аркою старої Ньюгетской у'язниці, яку він, видне забувши про своє минуле, наказав вибудувати для злиденних і бурлак.

Зараз ви читаєте казку Дикий Уйтингтон і його кішка