Давним-давно, а точніше сказати -не пригадаю коли, жила на світі бідна вдова із сином. Допомоги чекати їм було нівідкіля, ось і впали вони у такий нестаток,
Що часом не залишалося ні жмені борошна у будинку, ні клаптика сіна для корови. Ось одного разу мати й говорить:
- Видне, робити нема чого, Джек, прийде нам продати корову.
- Чому? - запитав Джек.
- Він ще запитує, чому! Так щоб купити хліба на прокорм, дурна твоя голова!
- Добре, - погодився Джек.- Завтра ж ранком відведу Буру на базар. Поберу за неї гарну ціну, не турбуйся.
На інший день рано ранком Джек устав, зібрався й погнав корову на базар. Шлях був не близький, і Джек не раз звертав з курної дороги, щоб самому відпочити у тіні й дати корові поскубати свіжої трави.
Ось так сидить він під деревом і раптом бачить: бреде назустріч якийсь дивовижний коротун з худою торбинкою за спиною.
- Добрий день, Джек! - сказав дивовижний коротун й зупинився поруч.-Куди це ти шлях тримаєш?
- Добрий день, вуж не знаю, як вас по імені, - відгукнувся Джек.- Іду на базар продавати корову.
- Продай її мені, та й по всьому, - запропонував коротун.
- Із задоволенням, - відповів Джек.- Усе краще, чим тупотіти по жарі назад. А чи багато ви за неї дасте?
- Стільки, що тобі й не снилося!
- Так ну! - засміявся Джек.- Що мені снилося, про те я один знаю.
А чоловічок тим часом зняв із плеча свою котомочку, порився у ній, вийняв п'ять простих бобів і простягнув їх на долоньці Джеку:
- Тримай. Будемо у розрахунках.
- Що таке? - здивував Джек.- П'ять бобів за цілу корову?
- П'ять бобів, - важливо підтвердив чоловічок.- Але яких бобів! Увечері посадиш - до ранку виростуть до самого неба.
- Не може бути! - викликнув Джек, розглядаючи боби.- А коли вони виростуть до самого неба, тоді що?
- А далі дивися сам, - відповідав чоловічок.
- Ну добре, по руках! - погодився Джек.
Він утомився від ходьби так від жари й радий був повернутися додому. До того ж цікавість його розібрала: що за дивина така?
Побрав він боби, віддав коротишке корову. Але куди той її погнав, у яку сторону, Джек не примітив.
Здається, тільки що стояли вони поруч і раптом пропали - ні корови, ні перехожого.
Повернувся Джек додому й говорить матері:
- Корову я продав. Глянь, яку мені дали за неї дивовижну ціну.- Та показав їй п'ять бобів.
Побачила матір боби - і слухати далі не стала: розсердилася, розкричалася, надавала Джеку стусанів, а боби його викинула за віконце. Потім села у вогнища й гірко заплакала...
На інший ранок прокинувся Джек не так, як завжди. Звичайно його сонце будило своїм яскравим світлом у особу, а тепер у кімнаті стояв півморок. "Дощик надворі, чи що?" - подумав Джек, зстрибнув з постелі й визирнув у віконце.
Що за чудеса! Перед самими його очима колихався цілий ліс стебел, листів і свіжих зелених втеч. За ніч бобові паростки вимахнули до самого неба небачені чудесні сходи височіли перед Джеком - широка, потужна, зелен, що блискає на сонце.
"Ну й ну!-сказав собі Джек.-Що там матінка не говори, а ціна Усе-таки недурна за одну стару корову! Нехай мене дурнем назвуть, якщо ці бобові сходи не доходить до самого неба. Однак що ж далі?"
Та отут він згадав слова вчорашнього чоловічка: "А далі дивися сам".
- Ось і подивлюся, - розв'язав Джек. Виліз він з вікна й став дертися нагору по бобовому стеблу.
Він піднімався усе вище й вище, усе вище й вище. Страшно подумати, як високо йому довелося влізти, перш ніж він нарешті добрався до неба. Широка біла дорога пролягла перед ним. Він пішов по цій дорозі й незабаром побачив величезний будинок, і величезна жінка стояла на порозі цього величезного будинку.
- Який чудесний ранок! - вітав її Джек.- Та який чудесний у вас будиночок, господарка!
- Чого тобі? - пробурчала велетка, підозріло розглядаючи хлопчика.
- Добра господарка! - відповідав Джек.- Із учорашнього дня у мене не було ні крихти у роті, та й учора я залишився без вечері. Не чи дасте ви мені хоча б маленький шматочок на сніданок?
- На сніданок! - посміхнулася велетка.-
Знай, що якщо ти зараз не заберешся звідси по доброму, те сам станеш сніданком.
- Як це? - запитав Джек.
- А так, що мій чоловік - велетень, який їсть ось таких хлопчиськ. Зараз він на прогулянці, але якщо повернеться й побачить тебе - негайно ж зварить собі на сніданок.
Іншої б перелякався від таких слів, але тільки не Джек. Голод його був пущі страху. Він так просив і благав велетку дати йому хоч що-небудь перекусити, що та нарешті зглянулася, впустила його на кухню й дала небагато
Хліба, сиру й молока. Але ледь він встигнув проковтнути свій сніданок, як за вікном пролунали важкі кроки велетня: Бум! Бом! Бум! Бом!
- Ой, вийде мені боком моя доброта! - всполошилась велетка.- Скоріше лізь у грубку!
Вона швидко запхнула Джека у величезну остиглу піч і прикрила її заслінкою. У ту ж мить двері розгорнули, і у кухню ввалився страшний велетень-людожер.
Він принюхався, запихкало голосно, як ковальське хутро, і проревел:
Тьфуй! Фуй! Уф! Ух!
Чую людський дух!
Будь він мертвий або живий -
Буде славної мені поживою!
- Видне, старієш ти, чоловік, ось і нюх у тебе притупився, - заперечила йому дружина.-Пахне адже не людиною, а носорогами, яких я зварила тобі на сніданок.
Велетень не любив, коли йому нагадували про старість. Гарчачи так буркочучи, сів він за стіл і тужно сьел усе, що подала йому господарка. Після цього велів принести свої мішки із золотом - він мав звичку перераховувати їх після їжі для кращого травлення.
Велетка принесла золото, поклала на стіл, а сама вийшла наглядіти за худобинами. Адже вся робота у будинку була на ній, а велетень нічого не робив -тільки їв і спав. Ось і зараз - ледь почав він перераховувати своє золото, як утомився, упустив голову на купу монет і захріп. Так так, що весь будинок заходив ходуном і затрясся.
Тоді Джек тихенько вибрався з печі, видрав по ніжці стола, схопив один з великаньих мішків - той, що був ближче, - і пустився з ним
Навтьоки - за двері так за поріг так бігцем по широкій білій дорозі, поки не прибіг до верхівки свого бобового стебла.
Там він сунув мішок за пазуху, спустився на землю, повернувся додому й віддав матері мішок із золотом. Цього разу вона його не лаяла, не давала стусанів, а навпаки - розцілувала й назвала легінем;
Чи Довго, коротко жили вони на те золото, що приніс Джек, але ось воно усе вийшло, і стали вони такими ж бідними, як і колись.
Як бути? Звичайно, мати й чути не прагла про те, щоб знову відпустити Джека до велетня, але сам-те він розв'язав інакше.
Та ось одного разу ранком, тайкома від матері, він став дертися по бобовому стеблу - усе вище й вище, вище й вище, до самого неба, - і ступив нарешті на широку білу дорогу. По тій широкій білій дорозі прийшов він до будинку велетня, змело відчинив двері й виявився на кухні, де дружина велетня готовила сніданок.
- З добрим ранком, господарка!-вітав її Джек.
- А-А, це ти! - сказала велетка й нахилилася, щоб ліпше розглянути гостя.- А де мішок із золотом?
- Якщо б я це знав! - відповідав Джек.- Золото завжди кудись зникає, просто чудеса з ним!
- Чудеса? - засумнівалася велетка.- Виходить, воно не у тебе?
- Самі поміркуєте, господарка, прийшов би я до вас просити скоринку хліба, будь у мене мішок золота?
- Мабуть, ти правий, - погодилася вона й простягнула Джеку шматок хліба. Та раптом - Бум! Бом! Бум! Бом! - будинок здригнувся від кроків людожера.
Господарка ледь встигнула впхнути Джека у піч і прикрити заслінкою, як людожер ввалився у кухню.
Тьфуй! Фуй! Уф! Ух!
Чую людський дух!
Будь він мертвий або живий,
Буде славної мені поживою! - проревел велетень.
Але дружина, як і минулого разу, стала корити його: мол, людським духом і не пахне, просто нюх у нього від старості притупився. Велетень не любив таких розмов. Він тужно з'їв свій сніданок і сказав:
- Дружина! Притягни-но мені курку, яка несе золоті яйця. Велетка принесла йому курку, а сама вийшла наглядіти за худобинами.
- Клади! - наказав велетень, і курочка негайно ж знесла золоте яєчко. Так повторювалося багато раз, поки нарешті велетень не утомився від цієї
Забави. Він упустив голову на стіл і оглушливо захріп. Тоді Джек виліз із грубки, схопив чарівну несучку й кинувся навтьоки. Але коли він пробігав по двору, курка закудахтала й дружина велетня пустилася навздогін. Вона голосно сварилася, загрожувала Джеку кулаком, так, на щастя, заплуталася у своїй довгій спідниці й упала. Так що Джек саме вчасно встигнув добігти до бобового стебла й спуститися вниз.
- Дивися, що я приніс, мама!
Джек поставив курочку на стіл і сказав: "Клади!" - і золоте яєчко покотилося по столу. "Клади!" - і з'явилося друге золоте яєчко. Та третє, і четверте...
З тих пір Джек з матір'ю могли не боятися нестатку, адже чарівна курочка завжди дала б їм стільки золота, скільки вони побажають. Тому мати побрала сокиру й прагла зрубати бобове стебло. Але Джек став проти цього. Він сказав, що це його стебло й він сам зрубає його, коли буде потрібно. Насправді він задумав ще раз відправитися до велетня. А мати Джека розв'язала зрубати стебло іншим разом потихеньку від Джека, тому вона сховала сокиру
Неподалік від бобів, щоб у потрібний час він був під рукою. Та ви скоро довідаєтеся, як це придалося!
Джек розв'язав знову відвідати будинок велетня. Але цього разу він не став відразу заходити на кухню, побоюючись, як би дружина велетня не згорнула йому шию, щоб відомстити за украдену курку. Він сховався у саду за кущем, дочекався, коли господарка вийде з будинку - вона пішла набрати води у цебро, - пробрався на кухню й сховався у ларь із борошном.
Незабаром велетка повернулася назад і стала готовити сніданок, а там і її чоловік-людожер - Бум! Бом! Бум! Бом! - подарував із прогулянки.
Він галасливо втяг ніздрями повітря й страшно заволало:
- Дружина! Чую людський дух! Чую, разрази мене грім! Чую його, чую!!!
- Напевно, це той злодюжка, який стяг курку, - відповідала дружина.-Він, напевно, у грубці.
Але у грубці нікого не виявилося. Вони обшарили всю кухню, але так і не догадалися заглянути у ларь із борошном. Адже нікому й у голову не взбредет шукати хлопчиська у борошні!
- Ех, злість розбирає! - сказав велетень після сніданку.- Принеси-но мені, дружина, мою золоту арфу - вона мене утішить.
Господарка поставила арфу на стіл, а сама вийшла наглядіти за худобинами.
- Співай, арфа! - велів велетень.
Та арфа запекла, так так солодко й утешно, як і птаха лісовий не співають. Велетень слухав-слухав і незабаром став клювати носом. Хвилина, і він уже хріп, поклавши голову на стіл.
Тоді Джек вибрався з борошняного ларя, видрав по ніжці стола, схопив арфу й пустився навтьоки. Але коли він перескакував через поріг, арфа голосно задзвеніла й покликала: "Хазяїн! Хазяїн!" Велетень прокинувся й визирнув
За двері.
Побачив він, як Джек дряпав по широкій білій дорозі з арфою у руках, взревів і кинувся у погоню. Джек мчався, як заєць, що рятує своє життя, а велетень нісся за ним величезними стрибками й оголошував усю округу диким ревінням.
Втім, якби він поменше ревів і побільше берег сили, те, напевно, наздогнав би Джека. Але дурний велетень задихався й забарився. Він уже було й руку простягнув на бігу, щоб схопити хлопчиська, але той встигнув Усе-таки добігти до бобового стебла й став швидко дертися вниз, не випускаючи арфи з рук.
Велетень зупинився на краю небес і задумався. Він поторкав і навіть покачало бобове стебло, прикидаючи, чи витримає той його вага. Але у цей час арфа ще раз покликала його знизу: "Хазяїн! Хазяїн!" - і він вирішився: облапив обома руками стебло й стало дертися вниз. Дощем летіли зверху листи й уламки гілок, гнулася й гойдалися всі величезні зелені сходи. Джек глянув нагору й побачив, що велетень його наздоганяє.
- Мама! Мама! - закричав він.- Сокира! Неси скоріше сокиру!
Але сокира довго шукати не довелося: як ви пам'ятаєте, він уже був захований у траві під самим бобовим стеблом. Мати схопила його, виждала момент і, тільки-но Джек зстрибнув на землю, з одного удару перерубала стебло. Здригнулася громада, заколивалася-і звалилася додолу з великим шумом і тріском, а разом з нею з великим шумом і тріском звалився додолу велетень-людожер і розбився на смерть.
Із цього часу Джек з матір'ю зажили щасливо й безбідно. Вони побудували собі новий будинок замість старого, ветхого будиночка. Говорять навіть, що Джек одружився на принцесі. чи Так це, не знаю. Може бути, і не на принцесі. Але те, що жили вони довгі-довгі роки у злагоді й спокої, це правда. А якщо часом і відвідувала їхня зневіра або утома, Джек діставав золоту арфу, ставив
Її на стіл і говорив:
- Співай, арфа! Та весь їхній сум розсіювався без сліду.