У минула неділя рано раночком, годин приблизно у шість вечора, я плив на всіх вітрилах через гори, коли зустрів раптом із двома вершниками у кареті, що сиділи верхи на одному мулові, і запитав їх, не чи знають вони точно, на яку годину призначене весілля Білла Хеннефорда, якого отпевали вчора у нашій церкві. Вони відповіли, що точно не знають, краще мені запитати у бабусиного дідуся.
- А де мені знайти його? - запитав я.
- Простіше простого, — відповіли вони. - Він живе у цегельному будинку із цільних колод, який коштує сам по собі серед шістдесяти точно таких же.
- Та насправді простіше простого, — сказав я.
- Простіше не буває, — сказали вони.
Та я пішов.
Бабусин дідусь був велетнем, але не просто велетнем, а велетнем із пляшки. Ледве що, і він ліз у пляшку. Коли я прийшов, він, напевно, тільки що вискочив із пляшки.
- Як поживаєш? - запитав він мене.
- Спасибі, дуже добре, — відповів я.
- Прагнеш із мною поснідати?
- З великим задоволенням, — відповів я.
Він почастував мене скибочкою пива й кухлем холодної телятини, а собака сидів під столом і підбирала осколки.
- Тпрусь! - сказав я їй.
- За що? - сказав велетень. - Вона вчора піймала мені на вечерю зайця. Якщо не віриш, підемо, я тобі покаджу.
Та він повів мене у сад. У одному кінці саду сиділа у гнізді лиса, висиживала орлині яйця. Посередині саду росла залізна яблуня, посипана спілими грушами. А у іншому кінці у кошику сидів живий заєць, якого велетень з'їв учора за вечерею.
Повз пробіг олень, і я раптом згадав, що у кишені у мене лежить лук. Я зарядив його порохом і пустив стрілу. Нагору здійнялася зграя перепелиць. Говорять, я вбив вісімнадцять штук, але я точно знаю, що тридцять шість, не вважаючи копченого лосося, який пролітав у цей час над мостом. Та я приготував з нього кращий яблучний пиріг, який вам тільки доводило пробувати.
Приходите, я почастую вас!