Давним-давно, ще до того, як перші мореплавці пустилися у плавання, прагнучи побачити землі, що лежать за морем, під хвилями мирно й щасливо жили морський король і морська королева. У них було багато гарних дітей. Стрункі, кароокі, діти цілісінький день відіграли з веселими морськими баранчиками й плавали у заростях пурпурних водоростей, що ростуть на дні океану. Вони любили співати, і куди б не плили, співали пісні, схожі на плескіт хвабо.
Але ось велике горе прийшло до морського короля і його безтурботним дітям. Морська королева занедужала, умерла, і рідні із глибокою скорботою поховали її у кораловій печері. А коли вона померла, нікому стало доглядати за дітьми моря, розчісувати їхні довгі волосся й заколисувати їхнім ласкавим співом.
Морський король зі смутком дивився на своїх нечесаних дітей, на їхні волосся, переплутані, як водорості. Він чув, як ночами діти не сплять і метаються на ложах, і думав, що треба йому знову одружитися - знайти дружину, щоб опікувалася про його сім'ю.
А треба сказати, що у дрімучому лісі на дні моря жила морська відьма. Її-Те король і побрав у дружин, хоч і не харчував до неї любові, тому що серце його було поховано у кораловій печері, де спочивала мертва королева. Відьмі дуже хотілося стати морською королевою й правити великим морським королівством. Вона погодилася вийти за короля й замінити мати його дітям. Але вона виявилася поганою мачухою. Дивлячись на струнких, карооких дітей моря, вона заздрила їхній красі й зллилася, усвідомлюючи, що на них приятней дивитися, чому на неї.
Та ось вона повернулася у свій дрімучий ліс на дні моря й там набрала отрутних жовтих ягід морського винограду. Із цих ягід вона зварила зілля й закляла його страшним закляттям. Вона побажала, щоб діти моря втратили свою стрункість і красу й перетворилися у тюленів; щоб вони вічно плавали у море тюленями й тільки раз у році могли знову ухвалювати свій колишній вид, і те лише на добу - від заходу сонця до наступного заходу. Злі чари її впали на дітей моря, коли ті відіграли з веселими морськими баранчиками й плавали у хащі пурпурних водоростей, що ростуть на дні океану. Та ось тіла їх розпухнули й втратили стрункість, тонкі руки перетворилися у незграбні ласти, світла шкіра покрилася шовковистою шкуркою, у одних -сіркою, у інших - чорної або золотаво-коричневої. Але їх ніжні карі очі не змінилися. Та голосу вони не втратили - як і раніше могли співати свої улюблені пісні.
Коли їх батько довідався, що з ними трапилося, він розгнівався на злу морську відьму й навіки заточив її у хащу дрімучого лісу на дні моря. Але расколдовать своїх дітей він не міг. Та ось тюлені, що колись були дітьми моря, запекли жалібну пісню. Вони засмучувалися, що не прийде їм більше жити у батька, там, де раніше їм було так привільно, що вже не повернути їм свого щастя. Та старий морський король зі скорботою дивився на своїх дітей, коли вони спливали вдалину. Довго, дуже довго плавали тюлені по морях. Раз у році вони коли заходило сонце відшукували де-небудь на березі таке місце, куди не заглядають люди, а знайшовши його, скидали із себе шовковисті шкурки - сірі, чорні й золотаво-коричневі - і ухвалювали свій колишній вид. Але недовго могли вони відіграти й гратися на березі. На інший же день, як тільки заходило сонце, вони знову наділялися у свої шкурки й спливали у море. Люди говорять, що вперше тюлені з'явилися у Західних островів як таємні посланці скандинавських вікінгів. Так це чи ні, але тюлені й правда полюбили мрячні Західні береги Гебридських островів. Та навіть у наші дні можна бачити тюленів у острова Льюис, у острова Рони, прозваного "Тюленьим островом", а також у протоці Харрис. До жителів Гебридських островів дійшов слух про долю дітей моря, і усе знали, що раз у році можна побачити, як вони граються на узмор'я ціла доба - від одного заходу сонця до іншого. Та ось що трапилося з одним рибалкою, Родриком Маккодрамом із клану Доналд.
Він жив на острові Бернерери, одному із Зовнішніх Гебридських островів. Якось раз він ішов по узмор'ю до свого човна, як раптом уводити, увести до ладу нього донеслися голоси, - хтось співав серед більших каменів, розкиданих по берегу. Рибалка обережно підійшов до каменів, визирнув через них і побачив дітей моря, що поспішали награтися досхочу, поки не зайде сонце. Вони гралися, і довгі волосся їх розвівалися по вітру, а ока сіяли від радості.
Але рибалка дивився на них недовго. Він знав, що тюлені бояться людей, і праг було вже повернути назад, як раптом помітив звалені у купу шовковисті шкурки - сірі, чорні й золотаво-коричневі. Шкурки лежали на камені, там, де діти моря скинули їх із себе. Рибалка підняв одну золотаво-коричневу шкурку, саму шовковисту й блискучу, і подумав, що не зле було б її віднести. Та ось він побрав шкурку, приніс її додому й сховав у щілину над притолокой вхідних дверей.
Надвечір Родрик сіл у вогнища й прийнявся лагодити невід. Та раптом незабаром після заходу сонця почув якісь дивні жалібні звуки - чудилося, начебто хтось плаче за стіною. Рибалка визирнув за двері. Перед ним стояла така красуня, яких він у житті не бачив, - струнка, з ніжними карими очима. Вона була нагая, але золотаво-ноштанові густі волосся, як плащем, прикривали її біле тіло з голови до ніг.
- Про смертний, допоможи мені, допоможи! - заблагала вона. - Я - нещасна дочка моря. Я втратила свою шовковисту тюленью шкурку й, поки не знайду її, не зможу повернутися до своїх братів і сестрам. Родрик запросив її ввійти у будинок і вкутав своїм пледом. Він відразу догадався, що це - та сама морська діва, чию шкурку він ранком побрав на березі. Йому коштувало тільки простягнути руку до притолоке й дістати заховану там тюленью шкурку, і морська діва змогла б знову спливти у море до своїх братів і сестрам. Але Родрик дивився на красуню, що сиділа у його вогнища, і думав: " Ні, треба мені залишити її у себе. Ця прекрасна діва-тюлень позбавить мене від самітності, внесе радість у мій будинок, і як тоді буде гарне життя!" Та він сказав:
- Я не можу допомогти тобі відшукати твою шовковисту тюленью шкурку. Мабуть, якась людина знайшла її на березі й украв. Зараз він, напевно,
Уже далеко. А ти залишися тут, будь моєю дружиною, і я стану почитати тебе й любити усе життя.
Дочка морського короля підняла на нього ока, повні вболівай.
- Що ж, - мовила вона, - якщо мою шовковисту шкурку й справді украли й знайти її неможливо, виходить, вибору у мене немає. Прийде жити у тебе й стати твоєю дружиною. Ти прийняв мене так ласкаво, як ніхто більше не прийме, а однієї блукати у світі смертних мені страшно.
Отут вона згадала усе своє життя у море, куди вже не сподівалася повернутися, і важко зітхнула.- А як хотілося б мені навік залишитися з моїми братами й сестрами! - додала вона. - Адже вони будуть чекати й кликати мене по імені, але не дочекаються...
Серце у рибка занило, так йому стало жалко цієї засмученої дівчини. Але він був до того зачарований її красою й ніжністю, що вже знав: ніколи він не зможе її відпустити.
Довгі роки жили Родрик Мак-Кодрам і його прекрасна дружина у будиночку на узмор'я. У них народилося багато дітей, і у всіх дітей волосся були золотаво-ноштанові, а голосу ніжні й співучі. Та люди, що жили на цьому відокремленому острові, тепер називали рибалки "Родрик Мак-Кодрам Тюлений", тому що він побрав у дружин дів-тюленя. А дітей його називали "діти Мак-Кодрама Тюленьего".
Але за весь цей час дочка морського короля так і не забула свого великого горя. Часто вона бродила по берегу, прислухаючись до шуму моря й плескоту хвабо. Часом вона навіть бачила своїх братів і сестер, коли вони плили уздовж берега, а часом чула, як вони кличуть її, свою давно загублену сестру. Та вона всім серцем жадала повернутися до них.
Та ось одного разу Родрик зібрався на рибний лов і ласкаво попрощався із дружиною й дітьми. Але поки він ішов до свого човна, заєць перебіг йому дорогу. Родрик знав, що це не на добре, і заколивався - не чи повернутися додому? Але подивився на небо й подумав: "Уж якщо нині бути худу, так тільки від непогоди. А мені не вперше боротися з бурою на море". Та він пішов своєю дорогою.
Але він ще не встигнув далеко піти у море, як раптом і правда піднявся сабоний вітер. Він свистів над морем, свистів і навколо будинку, де рибалка залишив дружину й дітей. Молодший синишка Родрика вийшов на берег. Він приклав до вуха раковину, щоб послухати шум прибою, але мати окликнула його й веліла йому йти додому. Як тільки хлопчик ступив за поріг, вітер подув з такою силою, що двері будиночка з гуркотом захлопнулася, а земляна покрівля затряслася. Та отут із щілини над притолокой випала шовковиста тюленевашкурка. Це її колись заховав Родрик, і належала вона його прекрасній дружині. Ні словом не засудила вона того, хто стільки довгих років тримав її у себе насабоно. Тільки скинула із себе одяг і пригорнула до грудей тюленью шкурку. Потім сказала дітям: "Вибачайте!" - і пішла до моря, туди, де відіграли на хвилях білі баранчики. А там вона надягла свою золотаво-коричневу шкурку, кинулася у воду й поплила.
Тільки раз вона оглянулася на будиночок, де хоч і жила проти волі, але Усе-таки пізнала маленьке щастя. Шумів прибій, на сушу котилися хвилі Атлантичного океану, і піна їх облямовувала берег. За цією пінною облямівкою стояли нещасні діти рибалки. Дочка морського короля бачила їх, але заклик моря голосніше звучав у неї у душі, чому плач її дітей, породжених на землі. Та вона плила усе далі й далі й співала від радості й щастя. Коли Родрик Мак-Кодрам повернувся додому з рибного лову, він побачив, що вхідні двері розкриті навстіж, а будинок спорожнів. Не зустріла хазяїна турботлива дружина, не вітало його веселе полум'я торфу у вогнищі. Страх обуял Родрика, і він простягнув руку до притолоке. Але тюленьей шкурки там уже не було, і рибалка зрозумів, що його красуня дружина повернулася у море. Важко стало йому, коли діти зі сльозами розповіли, як мати тільки мовила їм: "Вибачайте!" - і покинула їх одних на березі.
- Чорний був той година, коли йшов я до свого човна й заєць перебіг мені дорогу! - журився Родрик. - Та вітер тоді був сабоний, і риба ловилася погано, а тепер обрушилося на мене велике горе...
Він так і не зміг забути свою красуню дружину й тужив за нею до кінця життя. А діти його пам'ятали, що їх матір'ю була жінка-тюлень. Тому ні сини Родрика Маккодрама, ні онуки його ніколи не полювали на тюленів. Та нащадків їх стали називати " Мак-Кодрами Тюленьи".