На самій границі гірського Уельсу жив колись старий злий велетень. Та вже не знаю чому, але він просто терпіти не міг мера й усіх жителів міста Шрусбери. Довго він ламав собі голову, як би ним посабонее досадити, і нарешті не придумав нічого краще, як кинути повну лопату землі у ріку Северн, щоб її загатити.
«Га, ха! - думав велетень Рекин (так його кликали — цілком пристойне ім'я для старого й злого велетня). - Нехай річка вийде з берегів і затопить усе місто разом з мером і всіма жителями. Увесь-Увесь!»
Та ось це низьке створення одного чудового дня відправилося у місто Шрусбери з повною лопатою землі.
Не знаю вуж, як так трапилося, але по дорозі він заблудився й прийшов не до Шрусбери, а до Веллінгтона. Уже вечоріло, і велетневі хотілося скоріше добратися до місця, тому що ноша була важка й він зовсім із сил вибився.
Зовсім недалеко від міста велетень зустрів шевця з більшим мішком на спині, у якому були старі черевики так чоботи. Цей швець вертався додому у Веллінгтона, де була його крамниця, а йшов він зі Шрусбери, де й набрав усі ці черевики й чоботи для лагодження.
- Послухай! - окликнув його велетень Рекин. - Далеко ще до Шрусбери?
- До Шрусбери? - перепитав швець, закидаючи голову й дивлячись нагору. Вище, вище, поки десь уже зовсім високо він нарешті не розглянув те, що було великановой головою, і вона йому зовсім не сподобалася. Тому замість відповіді він запитав: — А що тобі там потрібно, я маю на увазі Шрусбери?
- Бачиш цю лопату землі? - запитує велетень, і при цьому голос його затремтів від злості. - Я збираюся кинути її у Северн, щоб ріка вийшла з берегів і затопила весь Шрусбери: і мера, і жителів, усіх-усіх!
Шевцеві така витівка довелася не по душі.
«Нічого собі — затопити Шрусбери! - подумав він. - Разом з мером і всіма жителями. Ну ні, не вийде!»
Так він подумав. Але на самому-те справі що міг поробити якийсь незначний швець із теперішнім велетнем?
Він вилучив на землю мішок, поскреб у потилиці й говорить:
- Так, виходить, Шрусбери? Уводити, увести до ладу нього ще порядком! Сьогодні тобі туди ніяк не добратися. Та й завтра, мабуть, теж.
- Звідки ти знаєш? - запитує велетень.
- Так я саме йду зі Шрусбери, — говорить швець і розв'язує при цьому свій мішок, щоб велетень побачив, що у нього там. - Це дуже далеко, повір мені. Бачиш, скільки черевиків і чобіт я зносив, поки йшов звідти?
- Про гору мені! - зітхнув велетень, і від його подиху навіть гори затремтіли. - Тоді краще я не піду туди. Я й так зовсім із сил вибився. Щоб ще хоч небагато тягти цю важенну лопату із землею, немає вуж!
- Якщо б небагато! - підхопив швець. - Але туди ще йти і йти!
- Раз так, — говорить велетень, — тоді мені, мабуть, розумніше всього скинути цю землю прямо тут і повернутися додому.
Швець промовчав: він боявся, як би велетень не розгадав його хитрість. Але велетень так утомився, та й взагалі-те був дурнуватий, що нічого навіть на запідозрив. Він перекинув лопату із землею на тому місці, де стояв, вичистив про край лопати свої чоботи й покрокував ладь у валлийські гори. Та більше про нього у Шрусбери не було ні слуху ні духу.
А якщо ви не вірите, що всі так і трапилося, ступайте по дорозі зі Шрусбери у Веллінгтона й, не доходячи до міста, самі побачите на тому місці, де велетень перекинув лопату землі, високий пагорб, який так і називається Рекин, а поруч горбок поменше — з тієї землі, яку велетень зчистив зі своїх чобіт.