На той час, коли Майк Финк переміг Деви Крокету у змаганні по стрілянині, він був уже давно знаменитий. Його називали Королем Веслярів, а чому, ви скоро довідаєтеся. Спочатку ми вам розповімо про його дитинство.
Майк народився у маленькому сільці Питтсбург, що стояла на східній границі Дикого Заходу, на фронтире тобто. Валити дерева він навчився раніше, чим у нього прорізався другий зуб, не говорячи вже про стрілянину з лука. Ще двох слів він не міг сказати, а у білку на лету попадав точнехонько.
Молоко на губах у нього не обсохнуло, а він уже завів рушницю й назвав його Всіх Застрелю. Одного разу дорослі чоловіки надумали влаштувати змагання по стрілянині, і маленький Майк розв'язав до них приєднатися. Усі стали над Майком жартувати: іди-но, мол, краще додому до мами. Але Майк упирався, сперечався й не праг іти.
- Варто мені скинути рушницю на плече, - хвастав він, - і я вас усіх обставлю!
Але чоловіка у відповідь голосно гоготали. А змагання це було не яке-небудь дріб'язкове. Один фермер пообіцяв переможцям корову. Перший приз - шкіра й жир, вони цінувалися над усе. Другий, третій, четвертий і п'ятий - м'ясо. А шостий - свинцеві кулі з мішені. Він міг їх потім розплавити й відлити нові.
За право стріляти по мішені кожний платив чверть долара за постріл. Майк виклав один долар зі чвертю, стало бути, заплатив за п'ять пострілів.
- Корова буде моя! - хвастав він. - Та шкіра, і жир, і м'ясо.
Усі тільки посміхалися. Прийшов час розставляти мішені. Вони були вирізані з білого паперу й наклеєні на чорні дошки, обпалені спеціально для цього на вогні. Дірочка у самому центрі білого паперу, що проходить і крізь дошку, була яблуком мішені. Тільки дуже гарний стрілець міг потрапити у біле поле із шістдесяти ярдів, а вуж у саме яблуко - теперішній чемпіон. Чемпіонами на цім змаганні були усе. У яблучко потрапили багато. Та не було ні одного, хто промастив би по білому полю навколо яблучка.
Майк стріляв останнім, тому що останнім платив гроші. Він скинув на плече Всіх Застрелю, прицілився й вистрілив.
- Мазила! Навіть у біле не потрапив! - заревіли усе.
- Даремно ковтки б'єте! - огризнувся Майк. - Я потрапив у саме яблучко.
Та правда, перевірили й побачили, що Майк потрапив у саме яблучко. Та не просто у яблучко, а у саму його серцевину, і корову присудили йому, точніше, шкіру й жир, тому що порахували його постріл самим влучним.
-Випадково підвезло! - гарчали деякі,
Тоді Майк ще раз підняв Усі Застрелю й знову потрапив у саме серце яблучка. Цього разу він одержав чверть яловичої туші.
- З ким посперечатися на іншу чверть яловичини? - кинув виклик Майк, засинаючи порох і забиваючи кулю у дуло Всіх Застрелю.
- Прозакладиваю мисливський ріг з порохом, що тобі це не вдасться, маля! - крикнув хтось.
Що ж пострілом, що випливає, Майк заробив ще чверть яловичини. До кінця змагання Майк виграв усю корову й мисливський ріг з порохом і запасом куль.
Ведучи корову додому, він досить посміхався.
-Скажіть спасибі, що виручив вас! - заявив він іншим. - Принаймні, вам не прийде тягти на собі чверть гаси. Я завжди стріляю до п'яти. Тоді видобуток сама йде за мною... Та запам'ятаєте: іншим разом кличте мене містер Финк.
Незабаром після цього Майка виключили із усіх змагань, тому що ніхто не міг його перемогти. Фермери, що жертвували корів у нагороду переможцеві, заявили, що нехай Майк Финк забирає шкіру й жир без єдиного пострілу, тоді хоч м'ясо залишиться у нагороду іншим стрілкам.
Але Майку стало нудно без змагань у його рідному Питтсбурге. Та довелося йому шукати чого-небудь новенького.
Майк давно примітив, що самими могутніми й сабоними були веслярі на баржах і плоскодонках, що ходили нагору й униз по Огайо й Міссісіпі між Питтсбургом і Новим Орлеаном. У кожного весляра було що порассказать про небезпечне життя на воді й про бої з індіанцями й з піратами. Чого-Чого, а вуж пригод на ріці вистачало. А тільки цього й треба було Майку, щоб не зачахнути зовсім від нудьги.
Ось відправився він одного разу до хазяїна, тобто до капітана плоскодонної баржі - або габари, як її ще називали, -, що стояла на якорі у причалу.
- Прагну найнятися до вас на габару! - сказав Майк.
- Я беру тільки чоловіків, - сказав хазяїн. - Чоловіків, які вміють стріляти, битися, гребти й працювати багром. Штовхати баржу багром нагору по ріці, по такий, як наша Міссісіпі, може тільки напівкінь-напівкрокодил. А ти ще лоша!
Майк нічого на це не заперечив. Він тільки побрав зі стола капітана олов'яний кухоль, зачерпнув нею води у ріці й поставив на верхівку сплячому весляру, який сидів на палубі, притулившись до бочки. Потім скинув Усіх Застрелю, прицілився й вистрілив. Олов'яний кухоль не шелохнулась, але із двох дірочок від куль Майка на голову сплячого полилися струмки холодної річкової води й розбудили його.
Він у люті підхопився.
- Шість місяців я не знався з водою!- закричав він. - Ох і провчу я того, хто занурив мене!
- Ще подивимося, хто кого провчить! - закричав у відповідь Майк. - Із мною ніхто змагатися не може. Ку-ку! Я кого прагнеш пережену, переборю, здолаю у відкритій сутичці й у змаганні по стрілянині. Я перший герой у наших краях. Ку-ку! Ану ж бо, спробуй, відразу довідаєшся, який я міцний горішок! Якщо вдарю, як деревом пришибет. Пройдуся один раз сокирою по деревах - і ось вам у лісі нова сонячна галявинка. Мене хлібом не годуй, дай мені побитися. Ось уже цілих два дні мені не з ким було помірятися силою, а м'яза мої одерев'яніли, як стара скриня. Ку-но-ре-ку-у!
-А ну на берег, там місця більше! - не витерпів старий весляр.
Їхня зустріч відбулася посередині широкої й брудної вулиці. Майк скинув із себе замшеву куртку, а весляр - червону сорочку. Потім кожний схопив один одного за шию й став гнути й крутити.
- Будемо битися по-шляхетному або вільно? - запитав Майк, маючи у виді силові приймання й брутальність.
- Ясно, вільно! А то як же інакше? - відгукнувся весляр.
- Ось це похвально! - зрадів Майк. - Так я люблю! Виходить, буде веселощі.
Та він відкусив у весляра кінчик юшка.
Потім настав йому на ногу, зробив випад правої у живіт, вцепився обома руками у волосся й приклав особу ворога до свого коліна.
Весляр у боргу не залишився: він працював нігтями, молотив кулаками. Вони з Майком тримали один одного мертвою хваткою, шпурляли один одного з однієї сторони вулиці на іншу. Та нарешті Майк улучив свою хвилинку. Однієї лапищей він оповив шию супротивника, а іншої схопив за штани й підняв у повітря. Доніс його до ріки й кинув у воду.
- Битися ти вмієш, як теперішній чоловік, - похвалив Майка хазяїн. - А ось з роботою як, упораєшся?
Майк показав, як він уміє працювати веслом і багром, і відправився у своє перше плавання до Нового Орлеана.
Так він став веслярем на габаре й носив тепер червону сорочку, коричневі штани, прозвані горіховими бриджами, блакитну куртку й шкіряну шапку з козирком.
Із усіх молодців, що жили на фронтире, веслярі були найдужчими. А Майк незабаром довів, що він найдужчий серед веслярів. Він вивчив багато пісень, у яких співалося про ріку, і оглушав усіх своїм зичним голосом. Його хазяїнові дуже повезло: не довелося витрачатися на сирену, щоб попереджати інші судна, що габара йде. У Майка це виходило навіть краще, чим у будь-якої сирени.
Ночами, коли габара пришвартовувалася до берега, Майк любив потанцювати на твердій землі, а часто й днем він ухвалювався танцювати на гладкій палубі, поки габара легко йшла сама вниз по ріці. У нього було зірке око на індіанців і річкових піратів, коли судно наближалося до берега. Майк навчився управлятися й з вітрилами.
А по дорозі назад з Нового Орлеана нагору по ріці, він осягся ще багато наук Ось коли починалася теперішня робота-робота для богатирів, робота для полуконя-полукрокодила. Довгих чотири місяці Майк і інші веслярі боролися з могутнім плином ріки, щоб доправити габару назад у Питтсбург. Траплялося їм і сідати на весла. Але частіше вони працювали, довгими баграми, штовхаючи важку габару проти плину. А іноді й "кустарничали", тобто хапалися за кущі й галузей дерев, росших уздовж берега, коли габара пропливала близько, і підтягували її. Бувало, що доводилося вилазити на берег і тягти судно на канатах.
Майк у будь-якій роботі був серед кращих - і на веслах, і у каната, і з багром, А ввечері він любив розім'ятися у дружній сутичці зі своїм хлопцями або ж з ким-небудь із нових приятелів, з ким звів знайомство на березі. Та ось він уже став першим веслярем, а потім і кермовим. Він міг провести судно через будь-які заверти й бистрини, обійти підводні гребені й піщані обмілини. Та нарешті став сам хазяїном і капітаном плоскодонної баржі-габари й застромив у капелюх червоне перо.
Але одного червоного пера Майку здалося мало. Тепер, коли він зустрічався на ріці з якою-небудь баржею, він викликав на бій її хазяїна. Звичайно, він завжди виходив переможцем і у нагороду забирав собі капітанську червону перинку й устромляв у свій капелюх. Незабаром із цим пір'ям він взагалі став походити на вождя індіанців. Тоді-Те він і одержав прізвисько Король Веслярів.
Одного разу трапилося так, що під час чергового рейсу вниз по ріці у
Майка на півдорозі скінчилися всі припаси. Баржа його була завантажена нюхальним тютюном, і команді не залишалося нічого іншого, як жувати нюхальний тютюн. Але ось на березі Майк помітив череду жирненьких овець, і відразу йому спало на думку, що баранина внесе приємну різноманітність у їхнім меню.
Украсти трохи овець було легше легені. Але Майк терпіти не міг легенів справ,
- Що у них цікавого? - говорив він.
Тому він віддав наказ причалити до берега, розкрив бочку з нюхальним тютюном і направився прямо до овець. Він дав бідною тваринам понюхати тютюну, тикнув цим тютюном їм прямо у ніс, і, коли ягнички почали чхати, кашляти й з переляку носитися колами, Майк послав своєї людину за фермером-хазяїном цих овець.
Фермер дуже здивувався, коли побачив, як його вівці чхають, кашляють і губка потемнілі від тютюну морди про траву.
-Я змушено засмутити вас, - сказав йому співчутливо Майк. - П'ять ваших овець занедужали. Я спостерігав таку ж картину вище по ріці. Дуже небезпечна хвороба, вона називається ящур. А головне, дуже заразна. Краще вам пристрілити їх, щоб урятувати вся череда.
Фермер злякався на смерть. Він готовий був на всі, тільки б урятувати череда, однак його долали сумніву.
- Ні, нізащо не потрапити мені прямо у хворих. А ну як замісце цього я потраплю у здоровіших? Ні, така справа не здолати нікому! Хіба що одному Майку Фінку. Отут Майк Финк скромно й вставив:
- Майк Финк перед вами, це я!
Умовилися так: фермер дає Майку одну здоровішу вівцю за те, що він пристрілить п'ять хворих. Потім їх кинуть у ріку.
Усе вийшло, як умовилися, і, побажавши фермерові і його череді всього найкращого, Майк поплив далі.
Ну саме собою, коли габара пішла вниз по ріці й порівняла з вівцями, Майк їх виловив, і у цей вечір його хлопці попировали на славу.
Майк вічно шукав, чому б розважитися. Одного разу вони пропливали повз іншу баржу. Її капітан лежав на палубі й міцно спав. Майк не преминув дотягтися уводити, увести до ладу нього веслом і пощекотать за вухом. Так почалася чергова сутичка, на яку Майк і напрошувався.
Однак таких жартів ставало занадто багато, і зрештою довелося Майку зіштовхнутися із законом. У Луисвилле, штат Кентуккі, була призначена нагорода за його піймання. Що й говорити, у у'язницю Майку зовсім не хотілося, але у Луисвилле у нього був знайомий поліцейський, гарний його приятель, і Майку здалося образливим, якщо той не одержить нагороди. Тому Майк умовився з ним, що добровільно дозволить відвести себе до суду. Звичайно, спочатку він побрав слово з поліцейського, що той не посадить його у у'язницю. Та ще одне. Ніде Майк не почував себе як удома, тільки на своєму суденці. Довелося йому заручитися згодою свого друга, що до суду він поїде тільки на своєї габаре.
День був призначений. Поліцейський заарештував Майка, і Майк сіл на свою баржу й поїхав до суду. А влаштував він це ось як: підставив під габару відкриту платформу, пристебнув до неї запряжку волів, і воли потягли її нагору у гору. Коли Майк прибув до суду, суддя відразу завів на нього справа, і поліцейський одержав обіцяну нагороду. А потім він заявив, що свідків проти Майка представити не може. Та судді довелося Майка відпустити. Однак у залі суду перебувало занадто багато глядачів, які не зуміли оцінити гумор Майка. Та вони стали вимагати у судді, щоб той однаково відправив його у у'язницю. Тоді Майк крикнув своїй команді:
- За багри, хлопці! Відчалюй! Та вони вистрибнули один за іншим у вікно. А потім піднялися на борт габари, відв'язали волів і, упираючись у землю баграми, скотилися на колесах униз прямо у ріку. Звідти Майк помахав Луисвиллю хусточкою.
З тих пір на всім фронтире ніхто не міг узяти гору над Майком Финком.
Але ось у один недільний ранок він зазнав поразки, і від кого - від простого бика. Габара Майка пришвартувалася до берега, і він направився нагору по припливу у пошуках місця, де б викуплятися. Не встигнув він скинути одяг і зануритися, як раптом, звідки не візьмися, перед ним виріс здоровенний бик.
Цього разу Майку чомусь не хотілося лізти у бійку. Та коли бик рушив на нього, Майк відскочив убік. Бик спробував було сунутися за ним у воду, але відразу повернувся на берег зліше колишнього. Майк підхопив свою червону сорочку й став натягати на себе. Однак дарма. Пробігаючи повз, бик - раз! - і підчепив сорочку рогами. Та приготувався до нового нападу. Але отут уже Майк зрозумів, що треба куди-небудь скоріше сховатися, щоб бик його не дістав. Він ухопився за бичачий хвіст і завис на ньому.
Так він і бовтався туди-сюди, немов випрана білизна на мотузці у вітряну погоду. Бик носився з ним по всьому вигону, поки Майк остаточно не видихнув. Помітивши звисаючий над головою товстий сук дерева, Майк на ходу вцепився у нього й був урятований. Принаймні, так він уважав спочатку. Але коли він поліз вище, догодив прямо у осине гніздо. Уфф, хоч і високо, а довелося стрибати. Та треба ж, Майк шльопнувся точно бикові на спину!
Бик здійнявся, немов південно-західний циклон, і прямим ходом понісся на огорожу. Добігши до неї, він зупинився як укопаний. А Майк, саме собою, зупинитися не міг і перелетів через огорожу. Приземлився він не де-небудь, а саме у церковному саду, та ще у неділю, коли люди виходили після служби із церкви.
Потім Майк клявся й божився, що, не трапся це у неділю ранком, він неодмінно повернувся б і задав жару бикові. А тоді він відчув себе дуже ніяково, очутившись біля церкви одягненим зовсім не по-недільному. Та правда, на ньому, як ви пам'ятаєте, була одна червона сорочка, і усе. Тому він задав стрекача до ріки, де стояла його габара, поки парафіяни не встигнули розглянути його гарненько. З усіма цими історіями про бійки й про роботу на ріці ви ще подумаєте, що Майк закинув свою улюблену рушницю Всіх Застрелю. Нічого подібного. Майк ніколи з ним не розставався, навіть на борті свого судна. А для практики він прострілював дірочки у олов'яних кружках, які ставив на голову своїм веслярам.
Та добре, що практикувався, тому що одного разу він випадково зіштовхнувся зі зграєю піратів, що засіли у містечку, називаному Печера - У-Скелях. Майку було відоме, що берега Міссісіпі кишмя кишать піратами, але на ріці його застала така страшна бура, що його габаре волею-неволею довелося пристати до берега.
Пірати завжди виставляли своїх дозорців, щоб знати заздалегідь, яка баржа з яким вантажем іде вниз по ріці, і тому поява Майка не було для них несподіванкою. Але не такий був Майк, щоб відступити у важку хвилину. За допомогою Всіх Застрелю він позбавив ці місця від піратів.
А Усе-таки з тих пір у Печеру - У-Скелях ніхто не змів заходити, поки серед човнярів не з'явився молодий Еб Линкольн, що водив по ріці баржу з коштовним вантажем. Так, так, той самий Авраам Линкольн, який став потім президентом та ще відпустив з рабства на волю всіх негрів.
Довго на Міссісіпі й Огайо гриміла слава Майка Фінка - напівконя-напівкрокодила, але часи міняються. Удома на березі тепер тіснилися так близько один до іншого, що між ними залишалося вільного простору не більше шести-семи мабо. Та сама ріка не видалася вже границею. Цивілізація наступала, і він почував себе від цього незатишно.
А потім трапилося щось таке, перед чим устояти вже було й зовсім не можна, На ріці з'явилися баржі, які йшли нагору й униз по ріці за допомогою пари - парової машини. Та нестаток у напівкрокодилах-напівконях відпала. Побачивши пароплава Майк приходив у страшну лють. А як пароплав свистів! Точно праг сказати: ладь із дороги, човнярі!
Але Майк не здавався. Одного разу на Міссісіпі зустріли пароплав, шедший нагору по ріці, і габара Майка, що плила вниз. Комусь одному випливало звільнити дорогу, інакше зіткнення було не уникнути.
Кермовий запитує Майка, що робити,
- Я сам поведу баржу! - кричить Майк і стає до штурвала. - Агов, ви там, на пароплаві, перед вами перший хвалько й горлань із великої Міссісіпі! - репетує Майк, - Герой - хвіст трубою! У! Дикий скакун, крокодил косоокий. Половинка наполовинку! Та ще трошки від червоної кусаки черепахи. А решта із сухих сучків і колючок. Агов ви там, розлучаєте пари, не біжіть, спробуйте на зубок, який я міцний горішок! Ну ж, не катуйте моє терпіння! У мене чешуться руки. Ку-но-ре-ку-у!
Кермовий бачить, що громадина-пароплав уже виріс над самою їхньою баржею, і знову запитує Майка, що ж робити.
-Потопити його!- кричить Майк, кидаючи люті погляди на пароплав.
Нарешті лоцман на пароплаві зауважує Майка й дає сигнал за сигналом, щоб попередити про небезпеку. А Майк йому відповідає своїм громоподібним голосом, щоб той убирався, поки цілий.
Потім лунає страшний удар і тріск ламкого дерева. Половина людей з команди Майка виявляється у воді, а його габара відразу йде до дна, тому що вантаж на ній був занадто важкий. Коли габара затонула, Майк крикнув своєму хлопцям, щоб плили до берега. Вийшовши з води, він отряхнувся, а потім опустився на землю й з обуренням подивився на ріку. Так, він програв. Йому навіть не доправило радості спостерігати, з якою працею піднімався нагору по ріці пароплав з величезною дірою на боці.
Відсидівшись, Майк устав і сказав:
- Я йду з ріки! Я завжди говорив, що піду, якщо програю бій. Я йду далі на Захід, тепер там границя. Там менше людей і ще не винайшли всяких пар, диму машин, що й брязкають, які не дають людині жити спокійно. Настав час іти!
Та, скинувши Всіх Застрелю на плече, Майк пішов на Міссурі, де зібралися головні скупники хутра, пішов прямо до них.
Там Майк і Всіх Застрелю теж швидко прославилися, точно як було на Міссісіпі й у Питтсбурге у ті часи, коли вони ще стояли на фронтире.
Та дотепер нікому не вдалося його перегнати, перекричати, пересилити, перестрибнути, перехитрити й пері... - якби тільки так можна було сказати - перестріляти. Нікому з живучих на тому й на цьому березі великої ріки з її припливами від Питтсбурга до Нового Орлеана й знову до Сент-Луи й далі на Захід. Ку-ку!