Яких тільки казок не розповідають про море Бофорта! Над одними люди сміються до сліз, над іншими плачуть.
Одні називають їхньою порожньою балаканиною, брехнею. Інші - щирою правдою.
А розумні люди говорять: коли ви чуєте казку, яку у народі повторюють не раз, закрийте очі, відкрийте вуха, слухайте й насолоджуйтеся!
Ось вам одна з таких казок, а вуж будете ви плакати або сміятися, ця ваша справа. У всякому разі, розумний піде раді розумного.
Жив у місті Бофорте одна людина по імені Джонс. Він був гарним майстром, але вуж занадто захоплювався всякими там болтиками, гвинтиками, гайками, коліщатами. Коли люди запитували у нього, чому, він відповідав:
- Я прагну відкрити таємницю вічного руху, щоб змусити різні предмети рухатися безперервно й без сторонньої допомог. Вічний двигун - штука похитрее, чому золото, яке намагаються добути алхіміки. Якщо знайти вічний двигун, машини будуть рухатися й працювати самі. Представляєте,
Яку купу грошей можна тоді заробити?
Одні глузували із Джонсом, інші говорили:
-А може бути, він дещо й знає? - У всякому разі, він вічно був оточений юрбою зевак, які спостерігали, як він кує й паяє.
Одним ясним весняним ранком майстер Джонс вийшов на своєму ялику поудить у водах Бофорта рибу. Пішовши подалі від островів, на яких розкинулося місто, він підняв весла й сидів чекав з гарпуном у руці, поглядаючи на круті хвилі, що набігають. Йому хотілося загарпунити великого крилатого ската або, як його ще називають, морського диявола. У ті часи їх багато водилося там.
Було так затишно, приємно сидіти на теплому сонці, коли поруч тихо плескається про борт човна морська хвиля. Незабаром він уже забув, заради якого жорстокого заняття приплив сюди, йому вже не хотілося бити риб, що безтурботно відіграла у глибині. Думки його зосередилися на іншому - на швидких коліщатах, що вертяться безперервно.
Він забув про усе на світі й не помітив навіть, як його весла спливли далеко у сизо-блакитне море. Та раптом він опам'ятався від свого сну наяву. Він побачив могутні розпластані крила гігантського морського диявола. Відразу у руці його зметнувся гарпун і пішов глибоко під воду.
Риба, збожеволівши від болю й люті, рвалася зі сторони убік. Але біль не відпускав, навпаки, тільки терзала сабоніше. Скат у дикій люті кинувся вглиб, намагаючись позбутися мучень. Але це не допомогло, і він із ще більшою жорстокістю став кидатися нагору й униз, туди-сюди, волочачи ялик Джонса за собою.
Люди на березі й у рибацьких ботах добре бачили у море ялик, без весел, що носиться по морю. Вони розглянули у ньому Джонса, почули його лементи й розв'язали, що нарешті він знайшов секрет вічного двигуна. Інакше хіба міг човен носитися по морю з такою швидкістю без весел і без вітрила?
Однак Джонс у своєму ялику й думати не думав про вічний двигун. Він був до смерті наляканий і мріяв лише про одне; як би припинити скажену гонку по хвилях і відскіпатися від риби, яка волочила його.
Риба вже несла його у відкрите море. Джонса охопив жах. А люди на березі й у човнах голосно веселилися й кричали "ура".
Перед очима переляканого майстра розкинулося море, немов безкрайня могила. Та він летів прямо у неї! Але раптом його осінило: у кишені адже у нього ніж! Він відразу витягся його й прийнявся з останніх сил перерізувати мотузку, якої гарпун був прив'язаний до човна. Це було нелегко, тому що човен мотало зі сторони убік з величезною швидкістю. Нарешті йому Усе-таки це вдалося. Мотузка, на якій трималася гігантська риба, обірвалася, і "вічний двигун" зупинився. Бідолаха Джонс був майже без пам'яті.
З міста приплили човни, і люди підхопили рибалки, що вибився із сил. Тільки тоді вони довідалися, що послужило джерелом вічного руху для, що скажено кружлявся по воді ялика Джонса.
Однак у Джонса це не відбило полювання й далі возитися зі своїми болтиками й гвинтиками у надії створити коли-небудь вічний двигун.