На світі не так вуж багато людей, у кого б водилася ручна риба. Так, так, ручна або, точніше, домашня, ну як бувають тваринні дикі й домашні. Домашні - це, наприклад, кішка або собака. А отут риба, чудно, правда? Чому? Ну, по-перше, рибу сутужніше приручити, навіть таку покладливу й тямущу, який була форель по імені Дикони. Про неї розповідають просто чудеса! А по-друге, не у кожного їсти терпіння вчити риб за всіма правилами.
Однак якщо послухати людину, яка першою розповісти про Дикони - дехто затверджує, що він був індіанцем, інші - ні, білим із Середнього Заходу, а взагалі-те він міг з тим же успіхом бути й жителем півдня, і янкі з Нової Англії, - отож він говорив, що, якщо вам удасться піймати молоденьку форель і правабоно узятися за її навчання, ви виховаєте пре-червону ручну домашню рибу.
Людину того усе кликали Старий Боб; правда, замолоду усе кликали його Юний Боб, ну так добре. У той ранок - було це одинадцятого липня біля Ксенії у штаті Огайо-Вийшов він на своєму весловому човні ловити рибу. Шльоп, Шльоп-шльопали весла по воді, і раптом до сходу від озерної протоки він побачив форель довжиною так приблизно дюймів шести. Він закинув вудку, піймав форель і уважно оглянув її. Вона була дуже гарна собою й виглядала надзвичайно тямущої. "Зроду такий не зустрічав", - подумав Боб. У неї було високе чоло, м'яке округле підборіддя й дуже розумне погляд.
Саме про таку форель Старий Боб і мріяв.
- Іди до мене! - ласкаво покликав він.
Але від хвилювання проковтнув букви "і" і "м", і вийшло не "іди до мене", а "дикони". Форель зрозуміла, що звертаються до неї, і розв'язала, що так її кличуть - Дикони.
Гачок підчепив форель за кінчик нижньої губи, і Старий Боб. обережно відчепив його. На дні човна зібралося небагато води, так часто буває, скільки човен не конопать. Біб пустив туди форель. "Нехай поплаває, поки не доберемося до берега", - розв'язав він. На березі Боб знайшов дерев'яне корито, видовбане зі стовбура дупластого дерева. Наповнив корито водою, а у самого дна просвердлив у стінці маленьку дірочку. Потім вистругав затичку й заткнув дірочку, щоб вода не тікала.
Коли усе було готове, він відніс корито до човна, налив у нього води й пустив туди форель. Як Дикони була щаслива, одержавши свій власний басейн!
Старий Боб підхопив корито з Дикони, повернувся до своєї хатини й улаштував рибку у темному куті під навісом. Нагодував він рибку не скуплячись: кукурудзяного борошна насипав і додав дощових хробаків упереміш зі смаженою грудинкою. Нехай поїсть і відпочине!
Уночі у темряві Старий Боб у одних носках навшпиньках підійшов до корита й обережно заглянув туди. Слава Богу, Дикони спала солодким сном. На це Боб і розраховував. Він обережно вийняв з корита затичку й випустив трошки води. Зовсім трошечки! А потім сунув затичку на місце й повернувся до себе.
Та так ніч за ніччю Старий Боб повторював те ж саме: випускав з корита потроху води, крапля за краплею. Та води у кориті ставало усе менше, але так поступово, що Дикони не зауважувала цього.
Мало того, вона навіть не помітила, як води у кориті зовсім не стало. Та цілих три тижні продовжувала жити у зовсім сухому кориті, так і не почуваючи, що щось змінилося.
Отоді тільки Старий Боб розв'язав, що настав час узятися за навчання своєї подружки. Він виніс Дикони знадвору й пустив її поковиляти по стежці. Дикони й насправді виявилася дуже кмітливої й швидко навчилася при ходьбі користуватися плавцями замість ніг. Було видне, що їй нітрохи не гірше на землі, чому у воді, втім, вибору їй, у загальному - те, не залишалося.
Уже через кілька днів форель ухвалювала їжу у Боба прямо з рук. Але найбільше Дикони любила, піднявшись до Боба на коліна, сидіти там і дивитися на мир з жадібністю й цікавістю.
Незабаром Дикони ішла за Старим Бобом по п'ятах, куди б він не йшов. Особливо їй подобалося обходити з ним усі його господарство, це було так зворушливо. Іноді, щоправда, вона застрявала у густій траві, плавці плуталися у ній, і Бобу доводилося вертатися й розчищати своїй ручній рибці дорогу.
Словом, Старий Боб і Дикони стали нерозлучними друзями; вони не розлучалися, навіть коли старий фермер ішов у ліс. Ночами Дикони спала у ногах у свого хазяїна. А коли ночі випадали прохолодні, він прикривав їй ніс краєчком ковдри.
Старий Боб нікому не розповідав про свою дивну вихованку, і не чому-небудь, просто не сподівався, що йому повірять. Але він розв'язав, що настав час показати Дикони комусь із сусідів, тоді нехай вірять або не вірять. Цей розв'язок остаточний і безповоротно він прийняв одного разу ввечері, коли перед заходом сонця пішов до джерела, що било за його хатиною, де він зберігав у бадді масло. Крижана вода такого ось джерела була ліпше нинішнього холодабоника для зберігання масла, яєчок, молока й подібних продуктів. Старий
Біб навіть побудував спеціальні мостки, з яких було зручніше опускати у воду або піднімати звідти закриту баддю.
Вечір був тихий і прекрасний, ні вітерцю. Коли вони перетинали галявину, на якій Боб зовсім недавно стругав для зимового розпалювання скіпу, він чув, як вона шарудить під плавцями у Дикони, що трусившей покірно за ним. Незабаром вони досягли береги струмка, де по мокрій землі Дикони було легше пересуватися.
Так вони дійшли до мостков. Дикони почувала себе тут як риба у воді. Вона вже не раз ішла за старим Бобом до струмка, це була її улюблена прогулянка, але змело виходити на мостки їй ще не траплялося. Мостки піднімалися над водою фута на два, і Старий Боб побоювався, як би у Дикони не закружилася голова. А отут вона вперше піднялася на мостки, і Старий Боб був дуже гордий, що його ручна рибка наважилася на такий крок.
- Молодець, Дикони, - сказав він.-Хвалю за хоробрість! Тепер можеш тут посидіти й почекати, поки я дістану баддю з маслом.
Він збирався у цей день напекти для себе й Дикони млинців, а Дикони дуже любила до млинців побільше масла.
Та ось Боб схилився над водою й став витягати баддю за мотузку, як раптом почув легкий сплеск. Він подумав, що голиш скотився з берега у струмок. Подивився, і серце у нього впало. На тому місці, де тільки що сиділа Дикони, між двома дошками зяяла діра. Або Дикони зробила невірний крок, або просто не помітила щілини, так чи інакше, але вона виявилася у воді.
Старий Боб кинувся до щілини, розпластався на животі й, удивляючись у глибину, став кликати свою рибку. Він сподівався ще врятувати її.
- Затримай подих! - закричав він.
Він почав зривати із себе черевики, щоб стрибнути слідом за Дикони у воду. Але знову пролунав сплеск, буль-буль-буль - забулькала вода, і отут Старий Боб
Побачив свою Дикони. Рибка спливла черевцем догори. Вона втопила.
Старий Боб був безутішний. Він відніс Дикони до своєї хатини, викопав їй могилку й навіть поставив меморіальну дощечку, де написав її ім'я й дати життя. Навесні він розв'язав посадити тут незабудки.
Тепер він довгі вечори проводив на самоті, сидячи у кріслі у кухонної плити й лаючи себе, що сам відучив рибку плавати й усі так смутно обернулося. Але потім посипав густий сніг, запорошив хатину й усі стежки, і Старий Боб подумав, що Дикони ніколи не вдалося б навчитися перелазити через замети, вона не змогла б, як колись, випливати всюди за ним, і від горя у неї розбилося б серце. Так що, може, воно й до кращого, утішав себе Старий Боб, що усе так трапилося.
Одне тільки не давало йому спокою: як же це він сплоховал і не запросив вчасно своїх сусідів помилуватися на його ручну форель? Єдине, що залишалося, це розповісти всім про неї, що він і зробив. Сусіди було не повірили, розв'язавши, що Старий Боб плете їм небилиці. Але коли він відвів їх до струмка й показав щілину між дошками у мостках, вони переконалися, що він говорив правду.
У всякому разі, щілина ця дотепер ціла. Старий Боб нікому не дозволив лагодити мостки й пересувати дошки. Так вона там і залишилася на згадку про Старий Боба і його ручній рибці.