Ми не погрішимо проти правди, якщо скажемо, що самим більшим на світі ведмедем був Старовина Грім Небесний.
Самим більшим - так, але не самим розумним. Зустрічалися у Каліфорнії у часи, коли там проходив фронтир, ведмеді-гризли такі мізкуваті, що мізкам було тісно у їхніх головах. Може тому, що сонце там шпарило кожний божий день? Коли не дощ, так сонце й сонце. А на сонце, самі знаєте, усі жваво дозріває.
Припустимо, народився у ведмедиці ведмежа-нетяма. Сонце його пригріло, і, дивишся, умишко у нього швидко й дозрів. Так чи інакше, а КУ (коефіцієнт розумового розвитку, як тепер виражаються фахівці) у цих ведмедів був напрочуд високий. Та водилося їх тоді сила-силенна - можна сказати, більше, ніж худобини рогатої.
У всякому разі, так воно було на Рашен-Ривер у ту пору, коли на березі її поселився один фермер. Він вирощував соковиту кукурудзу й розлучав свиней.
У першу ж осінь, як тільки кукурудза почала визрівати, на його полі забрели ведмеді й підчистили усе до єдиного качана.
А фермер-те прикидав: частина кукурудзи він продасть, інший буде свиней відгодовувати, теж на продаж, звичайно.
Ох і розсердився він! Просто-таки із себе вийшов. Та щораз, як піде у поле, побачить голі стебла без пухленьких, жовтих качанів, так із себе виходить і назад у себе ніяк прийти не може. Він твердо знав, що це ведмеді, тому як сліди їх ясно виднілися на землі. Але ось загадка: ведмеді кукурудзу-те не їли, а із собою несли.
Далі - більше, за кукурудзою стали пропадати самі свинки. Фермер прямо-таки обискался - туди, сюди, усе сподівався хоч ихние кісточки відшукати на тому місці, де клишаві ласували окостами. Але ні єдиної не знайшов. Навіть жалюгідного хвостика. Якось раз йому здалося, начебто верещить хто під деревом. Підійшов, а це зовсім і не верещить, а мяучит; видне, якийсь кіт своє "мяу" промя-учив та й забув отут.
Ледве з розуму не з’їхав з глузду бідний фермер, хоча пятить-те особливо було не із чого. Та раптом знайшов слід, ведучий ладь із його кукурудзяного поля. Слід цей виляв зиґзаґом спочатку меж кукурудзяних смуг, потім піднімався на пагорб і, нарешті, спускався до лісочка милях у три від поля. Слід був ведмежий, ні чий іншої, тому як тільки клишаві так косолапят.
Прихопив фермер своя рушниця, скинув на плече й покрокував до того лісу. Підходить і чує - неначебто ведмеді гарчать, пихкають. Ближче підкрався. Ось ті на! Ведмедів сотня, не менше, і усе за роботою. Так за який! Будують свинячий хлів з полеглих стовбурів так товстих гілок і заганяють у нього його власних призових свинок! Одні ведмеді будують, інші повні оберемки кукурудзяних качанів тягають, кнурів його підгодовують.
Що й говорити, клишавий не промах, для себе, виходить, запас на зиму готовить! Ну й розумні бестії, ці ведмеді! Куди йому з ними змагатися!
Повернувся фермер і пішов геть, жодного пострілу не зробив.
Запріг він коней, покидав у фургон деякі речі й подався у інші місця. Говорять, начебто він завів ферму у горах, став з гальки валуни вирощувати, щоб підправити місцевий пейзаж у Скелястих горах або у Колорадо, точно не знаємо.
А ведмеді узялися його старою фермою керувати. Та превстигнули спочатку, а потім вуж боляче роз'їлися, заледащіли й, ледве що, у спячку завалювалися. Ведмеді, справа відома, усі зимові місяці у році сплять без просипу. А ці ведмеді спали й узимку, і навесні, і восени. До того дійшло, що навіть улітку завалювалися спати, поки не заснули на віка вічні. Може, тому у Каліфорнії й не знайти більше отаких розумних ведмедів?