Сама прозора вода у штаті Флорида, а то й у всій країні, була у Срібних Ключах - так затверджують місцеві жителі. Ви можете перерахувати всі камінчики на дні цього джерела.
Води його розцвічені не тільки золотими рибками й шоколадними черепахами, але й запашними лататтями, лататтями й іншими квітами й водоростями. Здалеку сюди приходять люди, щоб помилуватися на Срібні Ключі і їх строкатих водяних мешканців. Скільки-Те років тому у цих місцях жила пихата, багата людина по імені капітан Гардинг Дуглас. У нього був єдиний син - Клейр, красень собою, юнак досить шляхетний. Батько пишався сином, втім як усім, чому він володів.
З ними по сусідству жила одна славна й гарненька дівчина - Берніс Майо. Клейр закохався у неї з першого погляду. Спочатку вони не думали ні про що, крім любові. Але люди часто бачили їх разом, і поповзли плітки. Клейр знав, що батько прийде у лють, коли він скаже йому, що прагне одружитися на Берніс Майо, тому що вона була з бідної сім'ї.
Вони зустрічалися на березі озера, у якому били Срібні Ключі, біля хатини старої тіточки Силли. Одним сонячним днем вони сиділи у прозорої води, любувалися лататтями й золотими рибками й обговорювали злі плітки, які не давали їм спокою.
- Я розв'язав поговорити з батьком раніше, чим ці слухи дійдуть уводити, увести до ладу нього, - сказав Клейр. - Я скажу, що люблю тебе й прагну на тобі одружитися.
Берніс не вміла багато говорити, але її ока були виразніше слів. Вона уважно подивилася на юнака, посміхнулася несміливо й перевела погляд на бурхливий потік, що б'є прямо із серця озера.
- Роби, як тобі видасться краще, Клейр, і так допоможе нам доля.
Клейр поговорив з батьком, при цьому не обійшлося без гнівних слів. Капітан мріяв зовсім про інший вибір для свого сина, він не праг, щоб син одружився на бідній дівчині.
Суперечка між капітаном Дугласом і його сином Клейром тривав не один день, але син не уступав бажанням батька. Під кінець капітан розв'язав, що на світі багато способів приманювати мошок - отут можна спробувати й мед. Та він сказав одного разу:
- Я бачу, син мій, що ти сабоно любиш цю дівчину. Що ж, я не буду перешкоджати вашій любові. Але, перш ніж ви зіграєте весілля, я попрошу тебе з'їздити у Європу й виконати для мене одне важливе доручення. Тільки тобі я можу довірити цю справу. А після повернення ти відразу ж зіграєш весілля.
Клейр розповів про це речення Берніс. Їй було що заперечити, але вона змовчала.
Прийшов день розставання, і вони розв'язали прогулятися по лісу.
- Знаєш що, Берніс, - сказав Клейр, - давай поберемо човен і покатаємося по озеру.
Вони швидко доплили до середини озера, де струменіли ключі, і вода у танці, що іскриться, била нагору, відливаючи всіма квітами веселки.
Обоє мовчали: важко було говорити у мить розставання. У очах у Берніс стояли сльози. У неї було передчуття, що вони розстаються назавжди. Вони без слів дивилися на срібні пухирці води, що б'є ключем, на веселих рибок, на водяні квіти.
Клейр вийняв з кишені золотий ланцюжок і сказав:
- Це тобі мій подарунок, Берніс. Носи її на руці, як браслет, поки я не повернуся до тебе. Я довго не затримаюся. Та буду часто тобі писати.
Він узявся за весла й льох до берега. Вони попрощалися й розійшлися з тугою на серце...
У Парижу й Лондоні життя повне вражень, особливо для новачка. Та Клейр із радістю поринув у неї. Він писав Берніс, але батько його постарався зробити так, щоб його листа до неї не доходили. Та справи він розрахував так, щоб Клейр як можна довше не вертався. Пролітали дні, тижні, місяці. Клейр радів життю, як ніколи. Він рідко згадував Берніс Майо. Вона ж напроти.
Щоранку вона з надією чекала листа, і, коли його не було, увечері вона засипала з думкою: "А може бути, завтра!" Вона перестала їсти, уникала зустрічатися з людьми й повільно у'янула.
Вона любила спливати у човні до того місця, де били Срібні Ключі. Довгим годинником сиділа вона й дивилася на рибок, на водорості й квіти, на прозорі струмені води й мріяла. Тільки мрії ці були сумні.
Траплялося, повз хатину Берніс проходила тіточка Сілла. Вона завжди утішала дівчину. Але слова - погані ліки. Берніс почувала себе кинутої й нещасної й від горя занедужала. Щоки її зблякли, радісне світло потухло у очах, вона слабшала з кожним днем, кінець її був близький.
"Я прагну вмерти біля Срібних Ключів, де ми часто сиділи разом і де Клейр дав мені обіцянка швидка повернутися", - розв'язала Берніс.
Вона пішла до озера й села на березі. Сил, гребти, у неї не залишилося.
Тіточка Сілла у цей день зібралася вудити рибу й помітила на березі Берніс. Вона злякалася, побачивши, як схудла й сполотніла Берніс.
- Не вбивайся так, моя голубка, - сказала вона, обійнявши Берніс за плечі. - Він тебе любить і повернеться до тебе.
- Він обіцяв мені писати й жодного разу не написав.
- Не тривож собі серце даремно. На світі є й інші, які ради будуть ощасливити тебе.
- Мені ніхто не потрібний. Я прагну вмерти.
- Ти занадто молода. Смерть - для таких бабів, як я.
- Я знаю, що однаково скоро вмру. Обіцяй мені виконати одне моє прохання, тіточка Сілла. Коли я вмру, відвези мене у човні на середину озера, де б'ють Срібні Ключі, і вилучи там на дно.
Тіточка Сілла гірко плакала, але коли прийшов строк, усе виконала, як просила Берніс.
Незабаром повернувся додому Клейр. Він був так повний вражень, що спочатку навіть не згадав про Берніс. До того ж батько подбав, щоб удома йому не довелося нудьгувати. Він запросив у гості його кузину, прехорошеньку дівчину, з якої, сподівався батько, Клейру приємно буде проводити час.
А ранком батько запропонував молодим людям:
- Я отут недавно купив вітрабоний човен. Не чи прокотитися нам до Срібних Ключів?
Тільки отут Клейр згадав про Берніс. Він задумався, потім сказав:
- Що ж, поїдемо.
Та кузина, звичайно, з радістю погодилася.
Погода стояла сонячна, тиха, і вода у озері була прозора, як кришталь. Туди-Сюди снували золоті рибки, горіли на сонце яскраві квіти й зеленіли водорості.
Човен повільно плив по озеру, наближаючись до Срібних Ключів. Капітан Дуглас і кузина весело бовтали. Клейр не говорив ні слова. Раптом дівчина викликнула з жахом:
- Дивитеся! Там рука й на ній золотий ланцюжок! Усе глянули вниз, у прозору воду.
Клейр відразу довідався: це був той ланцюжок, який він подарував Берніс при прощанні.
Підводні скелі раптом розступилися, і вони побачили Берніс, що спочиває на дні.
- Берніс! - викликнув Клейр і, перш ніж батько встигнув його зупинити, він кинувся у озеро.
Відразу підводні рифи знову зімкнулися, залишивши Берніс і Клейра назавжди разом.
Коли люди приходять до Срібних Ключів і чують, як струменіє й дзюрчить вода, вони говорять:
- Там іде весілля! Ви чуєте, вода розповідає історію любові нареченого й нареченої?
Іноді наверх спливуть перламутрові черепашки, немов сльози Берніс.
А на скелі ростуть білі квіти, схожі на латаття. Їх називають весільним вінком Берніс. Та якщо дівчині дарують ці квіти, виходить, через рік вона стане щасливою нареченою.