Говорять, Америка незвичайна країна. Так, у своєму роді незвичайна, тому що там водяться незвичайні тварини.
Поберіть, приміром, аракабору. Вона живе на самих вершинах Скелястих гір. Недосвідчені люди називають її виверт гірський. Нічого краще вони не могли придумати! Це однаково що поплутати старий драндулет з "паккардом" останньої марки.
Ви не зустрінете ні одному виверту вище трьох-чотирьох тисяч над рівнем моря. Інша справа аракабора, яка піднімається на найвищі гірські піки. Своїми вершинами вони впираються прямо у небо, так що місячній людині доводиться щораз прорубувати всі нові ущелини, щоб місячне світло могло проникати на землю хоча б через них.
Шляхетна аракабора немов створена для гірського життя. Її ліві ноги коротше правих. Тому їй дуже зручно стояти на самому крутому схилі гори. Та не тільки стояти, але й бігати. При цьому її ніколи не затягає убік і, щоб утримати рівновагу, їй не доводиться чіплятися за кущ або за камінь. Починає вона завжди з підніжжя гори й біжить по спіралі нагору, нагору й нагору, і на бігу увесь час жує.
Та ось ще чому для зручності її нагородила природа: на коротких лівих ногах у неї пазурі гачком, щоб ловче було чіплятися за схил гори й не сковзати вниз.
Єдиний спосіб піймати аракабору - це переслідувати її по п'ятах до самої вершини. Там, саме собою, вона зупиняється, тому що далі-те бігти нікуди.
Але навіть і тоді її не так-те легко піймати, тому що вона має звичку вивертатися навиворіт, щоб бігти вниз по зворотній спіралі. Одна тільки лихо: коли аракабора біжить навиворіт, їй нічого не варто схопити застуду.
Тепер розумієте, чому на землі залишилося так мало аракабор? На жаль, майже всі вони вимерли від запалення легенів.
Крім виверту гірської, у Америці водиться ще один звір, якого ухвалюють за аракабору. А буває, теперішніх аракабор називають неправабоно. Але чи мало що як неправабоно називають. Наприклад, суддя у бейсболі кричить: "Удар!" А треба б сказати - "М'яч!"
Отож, називають цього звіра косолазка. У косолазок, можна сказати, таке ж шасі, що й у аракабори, тобто ноги у неї з однієї сторони коротше, чим з іншої. Тільки характер у неї багато шкідливіше. Виявилося це зовсім випадково, коли спробували одного разу загнати до-солазку на вершину гори.
Виявилося, зробити це неможливо. Вона сама вас зажене, куди захоче.
Та Усе-таки є зовсім простий спосіб піймати кос-лазку. Дайте їй напасти на вас, потім швидко відступите убік і вниз. Косолазка повернеться слідом за вами й відразу перекинеться, тому що ноги-те у неї з різних сторін різної довжини. Метикуєте? Отут ви не губіться й сідаєте на неї верхи, точно ковбой на дикого бичка, якого йому вдалося заарканити. А потім у'яжіть їй короткі ноги мотузкою міцніше.
Неосвічені люди часто плутають косолазку зі ско-собокой або ще зі сбокуниркой-афрозией, а іноді навіть із наскальним вьюнчиком. Але, властиво, уся різниця між ними лише у тому, що одні з них левоножки, а інші - правоножки.
А ще у Скелястих горах зустрічається сползень гірський, або, попросту, сачок. Схожий він на кит, за винятком однієї особливості: на кінчику хвоста у нього немов совок або сачок. Кругле літо, якщо ранок ясний і прохолодне, ви можете спостерігати, як гірські сползни користуються своїм сачком.
Гляньте на лінію обрію, і ви побачите їхніми висячими нагору ногами на гребені гори. Свій сачок вони накидають на скелястий виступ, щоб не сповзти вниз.
Гірський сползень висить і висить так, поки не помітить групу туристів, що піднімаються нагору по каньйону. У потрібний момент він розтискає свій сачок і сповзає вниз із роззявленою пащею по широкому гладкому схилу каньйону. На дні він - хап! - зачерпує сачком туристів і повзе нагору по протилежній стіні каньйону. А добравшись до вершини, знову накидає сачок на який-небудь скелястий виступ і, повисши вниз головою, дрімає, переварюючи свій сніданок.
Коли я вперше відвідав Скелясті гори, я звернув увагу, що схили їх у деяких місцях покриті висохлими деревами. А на одному схилі ці загиблі дерева розташовані таким малюнком, немов якийсь гігант залишив там сліди своїх величезних щелеп.
Напевно, того ця гора й називається - Посмішка Гіганта.
Якщо запитати у старожилів, які поселилися у цих місцях ще у часи Білла Бізона, тому це так, можливо, по горах пройшлася лісова пожежа? Вони тільки розсміються у відповідь на ваше неуцтво. "Невже ви ніколи не чули про кішку-леталку?" - здивуються вони.
Ні, не чули.
Ця кішка, виявляється, побільше гірського лева - ка-гуара. А на носі у неї й на чолі більша тверда мозоля. Ранком кішка-леталка скакає по горах усе вище й вище, поки не знайде голу вершину вище лісової смуги. Там вона лягає відпочити, розтягшись уздовж усього хребта й звісивши голову вниз. Відпочивши й проголодавшись, вона робить гігантський стрибок і, немов на вітрилах, летить униз і опускається на перше високе дерево.
Ах ні, не опускається, а летить прожогом і щосили вдаряє у нього своїм мозолистим носом. У неї такий міцний ніс, що від удару лопається кора, а іноді дерево не витримує й падає.
Та тоді кішка-леталка довгим тоненьким язичком злизує мурах і інших комашок, що розташувалися під корою дерева. Так що цей величезний, страшний на вид звір насправді виявляється найдобрішою істотою на світі. Властиво, так часто у житті буває, хіба немає?
Серед снігів і льодовиків Скелястих гір водиться ще одна занятное істота - сніжний змій. Його дуже важко розрізнити на тлі білого снігу. Тому, якщо ви прагнете його побачити, знайдіть кінчик його хвоста - він чорний. Увесь змій білий-білий, Біліше снігу, а кінчик хвоста у нього чорний.
Та коли змій повзе, ви бачите, як чорний кінчик тікає слідом за ним.
Сніжного змія дуже важко піймати, навіть якщо ви знайшли його й чітко розглянули, тому що коштує людині підійти до нього, він відразу звивається й ховає свій
Чорний кінчик. А без нього він робиться просто невидимкою.
На краю льодовика сніжний змій піднімається й котиться вниз, немов обруч. Не бійтеся, що, скотившись униз, він боляче вдариться об тверді камені. Ні, він усе передбачить. У нього й на цей випадок припасене дещо. Досягшись підніжжя гори, сніжний змій розсипається на дрібні шматочки. Та кожний потім сам повзе нагору, перетворившись у маленьку сніжну змійку.
Ось чому сніжного змія так важко вивести й чому на вершинах Скелястих гір так багато снігу. Ще б, адже сніжним зміям дуже потрібний сніг, без нього вони не проживуть, їм просто нема чого буде їсти.
Усе, що ви довідалися про сніжних зміїв, щира правда. Ранками, особливо у неділю, їх дуже легко розглянути. А ось їхня найближча родичка з материнської сторони - кольцовие змії - рідко попадаються на очі.
Властиво, кольцовие змії як дві краплі схожі на сніжних, тільки вони не білі й не їдять сніги. Точно навіть невідомо, якого вони кольору, але що вони дуже небезпечні, тому що їдять людей, це знають усе.
Кільце-Змія, коли прагне напасти, звивається кільцем і котиться прямо на вас. Єдиний спосіб урятуватися від неї - проскочити крізь кільце.
Користі від Кольцових змій не було ніякий, поки одному хлопцю з Уичито, штат Канзас, не вдалося видресирувати двох з них. Та ось якось, улаштувавшись за будинком, він відіграв на своїй волинці, і раптом його осінила ідея. Він згуртував із труб волинки раму, причепив до неї своїх вимуштруваних змій, велівши їм спочатку згорнутися кільцем, накинув на раму сідло й так винайшов велосипед.
Напевно, ви не знаєте, чому Еб Линкольн розв'язав стати президентом Сполучених Штатів. Ви чули, чому він заробляв собі на життя? Рубав ліс, а заодно тесав поперечини для фермерських огорож.
Але одного разу у ті місця забрів один спритний шахрай з Питтсбурга й запропонував фермерам замість дерев'яних поперечин колючий дріт. Він сказав, що колючий дріт зараз у великій моді. Та Еб Линкольн залишився без роботи. Отоді-те він і став подумувати, а не чи податися йому у президенти?
Фермери немов збожеволіли й у погоні за модою ставили тепер відразу по дві огорожі: одну - щоб відгороджуватися, а іншу - щоб заститися. Але й для тієї й для іншої колючої огорожі були потрібні стовпи, а стовпам потрібні були глибокі ямки.
Винахідливіше інших у цім питанні виявилися фермери Південної Дакоти. Замість того щоб рити-надриватися ями для стовпів, вони заглянули у каталог "Товари - поштою" і замовили партію сноллигостеров з доставкою додому.
Ви не знаєте, що таке сноллигостер? Ну, це начебто маленького кенгуру, тільки хвіст у нього трошки іншої - схожий на штопор або свердел. Найбільше на світі сноллигостер любить підскочити вище, а потім плюхнутися на кінчик свого хвоста. Так з такою силою, що хвіст, волею-неволею, вштопоривается у землю.
Якщо сноллигостер захоче зробити наступний стрибок, він щосили впирається задніми ногами й висмикує із землі свій хвіст. Але ямка-те від хвоста залишається, метикуєте?
Чудова глибока ямка, саме для стовпа колючої огорожі.
Ще сноллигостери люблять веселий жарт. Від гарного жарту вони стрибають до небес. Вони завжди всім задоволені й весело сміються. Тому їх ще називають смехунчика-ми-попригунчиками. Так що фермерам Південної Дакоти, щоб поставити пряму огорожу, треба лише йти спереду сноллигостеров і розповідати їм забавні історії й анекдоти.
Один анекдот - і ямка для огорожі готова.
Є ще плакунчики-попригунчики. Але від них рівно ніякої користі у фермерській справі. Вони стільки ллють сліз, що у них не вистачає сил, щоб стрибати. А втім, плакунчиков-попригунчиков уже зовсім і не залишилося: вони плакали, плакали й доплакались досмерти.
Але залишилося ще одне сімейство попригунчиков - не смехунчиков, не плакунчиков, а просто попригунчиков. Живуть вони серед ковбоїв і ненавидять піжонів. Учені називають їх глиптодонтами. А прості люди так їх бояться, що побоялися навіть дати їм попроще назва, так вони й залишилися глиптодонтами.
Коли цей найнебезпечніший звір бачить піжона, що обрядився у ковбойське плаття й гордо гарцюючого у сідлі, він відразу викопує пружним довгим хвостом круглий важкий камінчик. Ставить його на інший такий же камінчик. Прицілюється. Потім замахується хвостом, немов бейсбольною биткою, і посилає верхній камінчик прямо у нічого піжона, що не підозрює.
Жоден піжон так ніколи й не довідався, хто ж запустив у нього каменем. А запитаєте теперішнього ковбоя, він вам відразу скаже.
Але при чому ж отут ползук летучий? - здивуєтеся ви. Так ні при чому. Просто для компанії.