За старих часів розбійники зустрічалися всюди. Та у Алабаме, і у інших штатах.
Про цих розпачливих, які не боялися ні Бога, ні риса, ні закону, ні шерифа, розповідають у народі незліченне число різних історій.
Наприклад, про Стіва Ренфро, який сам був колись шерифом, а потім зробився розбійником. Його оголосили поза законом, а він побери так з'явися у місто Ливингстон верхи на білому коні. Довгі волосся розвіваються по вітру, срібні шпори на чоботах так і блищать. Чужі замки й засуви слухалися його, немов ручні звірі.
Або ось про Руба Барроу, Самотнього Вовка, заступника бідняків, що не відав страху.
Та нарешті, про Чорного Білла, який став знаменитістю на Півдні майже так само, як відомий розбійник Крихітка Білл на Півночі. Тільки за ним водилися й добрі справи, не раз він допомагав своїм друзям, виручаючи їх з лиха.
Негр Білл був чорний, як ебоніт, і сабоний, як Самсон зі стародавніх біблійних сказань.
Одного разу Білл посмів посперечатися із законом, і йому довелося рятуватися втечею. З тих пір рідним будинком для нього став темний ліс. У мороці лісовому він вивчився шаманству й чаклунству. Тепер він умів обертатися будь-яким лісовим звіром, і ні шериф, ні його помічники, ніхто не міг піймати його. Кожний новий шериф клявся, що изловит Чорного Білла, але обіцянки його спливали, як води ріки Алабами.
Але ось стражем закону обрали Еда Макмиллана, і він теж зарікся, що схопить Чорного Білла.
- Білл працював у мене на перегонці скипидару, - сказав шериф Ед своїм рідним братам. - Уж я-те знаю всі його звички й звички. Буду я не я, якщо не піймаю його й не поставлю перед особою закону.
- Бережися, Ед! - попередили його брати. - Білл самий розпачливий із усіх розбійників, яких знала Алабама. Бережися його, Ед!
Але хіба можна було зупинити Еда, якщо він що задумав? Хоробрості у нього вистачило б на цілу армію. Страх ховався у кущі, якщо Ед виходив на дорогу.
Чорному Біллу передали ці слова шерифа, коли він сидів у себе у лісовій хатині із дружками.
- Ти чув, Білл? Ед Макмиллан пустився за тобою у погоню. У нього тверда рука й вірне око. Він силач і кремінь. Краще б тобі сховатися на час або піти у Флориду.
- Еду Макмиллану не піймати мене! Нікому не піймати мене. Варто мені обернутися вівцею або собакою, і ніхто не піймає мене. Але я люблю Еда. Я працював у нього
На перегонці скипидару, він славний малий. Краще б він не ганявся за мною, не те прийде мені узятися за пістолет. Я напишу йому лист.
Та Білл дістав клаптик паперу, недогризок олівця й друкованими літерами вивів:
НЕ ШУКАЙТЕ МЕНЕ, МІСТЕР ЕД. З ЛЮБОВ'Ю БІЛЛ.
- Віднесіть йому скоріше мій лист, - сказав Білл своїм дружкам, - поки він не пішов мене шукати.
Шериф Ед Макмиллан одержав листа Білла й прочитав його вголос своїм рідним братам. Ті мовчачи вислухали, потім сказали:
- Ед, а не чи краще залишити Білла у спокої?
- Мене вибрали шерифом, - сказав Ед, - і я повинен опікувати закон. Я піймаю Білла! Як сказав, так і зроблю. Графство Искемби вже втомлено від його витівок.
Одного чудового дня шерифові передали, що бачили Чорного Білла неподалік від Блафф-Спринга.
- Година пробила, - сказав Ед.
Та, прихопивши двох помічників, пішов ловити розбійника Білла. Вони пробиралися лісом, ішли обережно, озираючись по сторонах і прислухаючись, з вінчестером наизготове.
По дорозі їм зустрів старий негр. Шериф Ед зупинив його.
- Ти, чорномазий, - сказав він, - де Чорний Білл? Відповідай мені, не те сядеш у у'язницю!
Негр довго мовчав, а білі довго говорили. Під кінець вони націлили на нього свої дула, і негр, заїкаючись від страху, промурмотав:
- Він там... як пройдете Блафф-Спринг, у порожній хатині біля розвилки доріг.
Шериф і двоє помічників пустилися по сліду. Вінчестер у руці, ніхто ні слова. Крізь дерева мигнула хатина. Ховаючись за товсті стовбури дерев, вони з різних сторін підкралися до хатини.
Та раптом їх окликнули голосно:
- Хто йде?
Замість відповіді пролунав постріл. Але куля не знайшла мішені. Тоді шериф Ед виступив через зелене вкриття й знову скинув вінчестер.
Пролунав постріл у відповідь. Шериф упав на листи. Його помічники дали залп по хатині, але безглуздо. Хатина вже спорожніла. З неї вискочила пишнохвостая руда лисиця.
Помічники кинулися до вмираючого шерифа, на лисицю вони навіть не глянули.
А дарма! Руда лисиця й була Чорним Біллом. Він не даремно вчився чаклувати й ось обернувся хитрим звіром і пішов від мисливців.
Шерифові Еду Макмиллану влаштували пишний похорон. Помічники шерифа і його рідні брати заприсяглися помститися Чорному Біллу. Вони підняли проти нього всіх білих чоловіків у графстві Искемби.
Та почалося полювання за чаклуном і розбійником.
Через якийсь час після похорону шерифа Чорний Білл зайшов у крамницю старого Тидмора, що по дорозі у місто Етмор.
Білі "мисливці" кралися за ним по п'ятах, ховаючи за деревами, немов злі парфуми.
За прилавком сидів сам хазяїн. Заряджений вінчестер лежав поруч. Тільки Чорний Білл повернувся до нього спиною, гримнув постріл! Потім другий! Третій...
Чорний Білл лежав на підлозі, минаючи кров'ю. Не встигнув він цього разу обернутися лисицею або вовком! Не вистачило у нього ні сил, ні часу.
Так розповідають про Чорного Білла білі люди. А чорні алабамци посміхаються й говорять, що усе було зовсім інакше.
Вони говорять, що Чорний Білл і донині бродить десь між Бей-Майноттом, Фломейтоном і Блафф-Спрингом, тільки коли у вигляді вівці, а коли собаки, іноді й кабана, а то й кролика, і потішається над казками білих.