Однак війна тривала. Та генерал Худий знову був у самій гущавині боїв. Він вів своїх солдатів з бій, не відаючи ні страху, ні сумнівів. Але кулі не знають пощади, і у одному важкому бої він був двічі поранений. Другий раз - у ногу.
Справи у американців складалися не дуже-те вдало. У Північну нороліну прибув генерал Грін, і тепер він вів американських солдатів. Генерал Худий почував себе нещасним тому, що йому доводилося відсиджуватися будинку й через поранення не діяти.
Одного разу на плантацію Худа з'явився солдат. Він ішов від генерала Елиджа Кларка зі штату Джорджия з повідомленнями до генерала Гріну. Як на гріх, на плантації Худа не було ні душі. А сам генерал Худий ще не міг рухатися. Він був просто у розпачі. Жодного чоловіка не залишилося у його володіннях, усе пішли на війну.
Плантація Худа сусідила із плантацією Гобсонов. Нею займалася сама пані Гобсон, на Півдні для жінки це була справа звичайна. Егнес Гобсон була славною жінкою. Вона прекрасно розумілася на конях і дуже любила тварин. Вона була жінка сабона, відважна й теперішня патріотка.
Коли вона довідалася, які труднощі у генерала Худа, вона відразу прийшла до нього й запропонувала відвезти повідомлення.
- Тільки для цього мені буде потрібно Ластівка, - сказала вона.
- Ні, ні, пані Гобсон, - сказав генерал Худий, - поїздка має бути довга й дуже небезпечна. Навіть дужий чоловік може не витримати.
- Я нічого не боюся, - сказала пані Гобсон, - і можу не злазити з коня хоч кілька днів підряд. А Ластівці, я знаю, можна довіритися. Це найшвидший кінь у всієї Джорджии.
- Але ж ви - леді! - сказав генерал.
- Леді - південка, не забувайте! Виходить, тем краще. Та надежней. Як жінку, мене скоріше пропустять туди, де чоловікові не можна й здатися. Буду говорити по дорозі, що їду до родички у Кароліну...
- Так, але...
- Та мені нічого не варто сховати повідомлення у зачісці. Нікому й у голову не прийде шукати його там. Прошу вас тільки, дозволите мені побрати вашу Ластівку. Удвох ми впораємося із цією справою!
Посилати було більше нікого, і генерал, передавши пані Гобсон повідомлення, з важким серцем розпрощався з нею й зі своєю улюбленою Ластівкою.
Шлях стояв важкий, особливо для жінки.
Увесь день у сідлі, а навколо - вороги. Удень Егнес Гобсон скакала верхи, а на ніч зупинялася у друзів або у ворогів. Ніхто не змів відмовити леді у нічлігу.
На третю ніч їй довелося зупинитися у якімсь підозрілому будинку, Коли вона постукала у двері, голосно загавкав собаки. Вийшов хазяїн, і вона запитала у нього про нічліг.
Що ж, у будинку є одна вільна кімната із чистою постіллю у прибудові поруч із вітальні, запропонував він. Леді Гобсон з радістю погодилася, вона так утомилася. Хазяїн запросив її спочатку у вітальню, де вже сиділо кілька чоловіків, що тільки що спішилися. Вона злегка підкріпилася й, вибачившись, зібралася піти до себе, щоб лягти.
Хазяїн указав їй на бічні двері з вітальні, запалив ліхтар і сказав, що її чекає там чиста постіль. Вона подякувала йому, але, побравши ліхтар, розв'язала піти спочатку подивитися, як улаштували її коня. Незабаром вона повернулася із сідлом у руках.
- Я звикла зберігати сідло поруч із постіллю, для вірності, - як би між іншим помітила вона.
Потім, побажавши всім добраніч, пішла у надану їй на ніч кімнату. Висвітлюючи ліхтарем усі кути, вона огляділася. У кімнаті було тільки одне вікно із закритими ставнями. У куті стояло вузьке ліжко. Вона задула ліхтар і, не знімаючи одягу, лягла. А сідло поклала поруч із постіллю на підлогу. Їй чомусь було не по собі, але чому, вона не розуміла. З вітальні доносилися приглушені голоси. Вона прислухалася до них.
Незабаром вона почула, що ввійшли нові постояльці. Та раптом вона зовсім прокинулася. Один із чоловічих голосів сказав:
- Я довідався коня, що коштує у стайні. Це кінь небезпечного заколотника. Найшвидша у всьому штаті. Можу побитися про заставу, вершник везе із собою важливі військові повідомлення ворогу короля.
- Так це дама, - помітив хтось. - Вона сказала, що їде до друзів у Кароліну.
- Я добре знаю всіх місцевих жителів. Дайте мені глянути на неї, і я вам відразу скажу, за кого вона, за короля або за заколотників.
- Схоже, ти правий. Скоріше всього, вона за заколотників.
- Тоді пішли, подивимося. Голосу змовкли.
Егнес Гобсон міцно замружила ока й постаралася дихати рівно й глибоко.
Вона почула човгання ніг і кроки зовсім поруч із її дверима. Потім знову настала тиша. Вони, видне, прислухалися. Та ось двері початку повільно відчинятися. Вона лежала не шелохнувшись. Двері розгорнули, і обережно ввійшли троє чоловіків. У першого був ліхтар, який він прикривав рукою. Навшпиньках він підійшов до постелі, підняв ліхтар і уважно оглянув пані Гобсон. Потім повернувся й вийшов з кімнати. Інші пішли за ним. Вони
Тихо причинили двері. Егнес Гобсон відразу підхопилася й приклала вухо до замкової щілини.
- Я її знаю, - сказав та людина, що тримав ліхтар. - Це Егнес Гобсон. Хто-Хто, а вуж вона-те теперішня заколотниця! Напевно вона везе якісь повідомлення ворогу. Її треба обшукати.
- Відведемо її у табір, - запропонував іншій. Табір британських військ був розташований поблизу.
- Уже пізно, - сказав хазяїн будинку. - До ранку я постережу її тут, будьте спокійні. Я замкну двері й пущу під її вікна собаку. Повз мій собаку вуж ніхто не пройде, хіба що перетвориться у маленьку мураху.
Інші, зважаючи на усе, з ним погодилися, тому що вона почула, як слідом за цим у вхідних дверях клацнув замок. Потім під її вікном пролунало ричання собаки, і вона зрозуміла, що її прив'язують. Пані Гобсон розуміла швидко. Ясно, що двері відкрити вона не може. Щоб вибратися назовні, залишається вікно. Але там собака! Взагалі-Те вона любила тварин, а тварини прекрасно почувають, хто їх любить, і не торкають тех. Вона це знала.
Вона почекала подовше, поки всі розійдуться й ляжуть спати. Коли усе стихло, вона обережно зняла з вікна ставні. Почулося гурчання собаки. У темряві вона розрізнила величезного чорного пса й окликнула його потихеньку. Потім стала з ним розмовляти. Пес продовжував ричати, а вона тихо, ласкаво з ним розмовляла. Пес повільно наблизився до вікна. Вона розгорнула вікно й простягнула псові руку. Пес завиляв хвостом. Вона погладила його. Потім, прихопивши сідло, стала обережно вилазити з вікна, продовжуючи розмовляти із собакою.
Нарешті вона вилізла й відв'язала собаку. Першою справою вона направилася у стайню, собака за нею. Вона відкрила двері й ледве чутно посвистіла. Ластівка відразу з'явилася на її свист. Вона не поспішаючи осідлала її, підхопилася верхи й повела її повільно, тихо проуь. Собака так само тихо пішов за ними.
Розв'язавши, що вони вже пішли на безпечну відстань, пані Гобсон злегка торкнула боки коня каблуками, і та помчалася, як вихор!
Собака залишився позаду.
Егнес Гобсон благополучно добралася до генерала Гріна й передала йому повідомлення.
З тих пір у Джорджии й по всьому Півдню ходить оповідання про дві відважних жінках, чорної й білої. Та про дві скакунах - Срібній Підкові й Ластівці.