Кожний і всякий у краї скотарів скаже вам, хто такий Пекос Білл. Він був самий дикий на Діком Заході. Та не хто-небудь, а саме він винайшов ласо.
Він виріс серед койотів і знати не знав, поки йому не стукнуло десять років, що він не степовий вовк, а людей.
А трапилося всі так. У батька його було велике ранчо на Ред-Ривер, тобто на Червоній Річці, у східному Техасі. Жилося йому там прекрасно, поки по сусідству у двох днях їзди від нього не з'явилося ще одне ранчо. Та батькові Пекоса Білла здалося, що жити стало затісно. А тому він посадив на візок двадцять сім своїх діточок, включаючи Білла, який тільки зовсім недавно народився, і рушився далі на Захід.
Дороги у той час минулого поганий, усе у вибоїнах і вибоях, і візок трясло й качало. На одному повороті, саме у ріки Пекос, її так підкинуло, що крихітка Білл скотився на землю.
Але пройшло цілих два тижні й одинадцять днів, коли батьки знову перерахували своїх дітей. Цього разу їх виявилося всього двадцять шість. Однак самі погодитеся, їхати назад, щоб шукати Білла, було вже пізненько.
На щастя, з Біллом обійшлося всі благополучно. Він пристав до зграї койотів і вивчився їхній мові. А у відповідь навчив койотів вити. У ті далекі часи у Техасі було таке життя, що вити вмів кожний, так що Біллу нічого не коштувало осягтися цю науку ще до того, як він упав з візка.
Білл так і не відставав від койотів, поки йому не здійснилося десять років. Та ось одного чудового дня, нишпорячи по кущах, він зустрів з ковбоєм. Ковбой побачив зовсім голого хлопчиська й дуже здивувався.
- А де ж твій ковбойський капелюх? - запитав він Білла. - Ковбой без капелюха не людей!
- А я не людей, - сказав Білл. - Я койот. Бачиш, у мене блохи?
- У кожного ковбоя блохи, - відповів ковбой. - Ніякий ти не койот, ти людей! Прагнеш, доведу? Якби ти був койотом, у тебе ріс би хвіст. А де у тебе хвіст?
Та Білл зрозумів, що ніякий він не койот. Та він дуже сконфузився, що розгулює по прерії без ковбойського капелюха. Він пішов від койотів і прибився до ковбоїв. Йому дістали розкішний ковбойський капелюх. Потім із трьох техаських шкір зшили теперішні ковбойські штани. Не вистачало тільки коня. Великого коня. Ми забули вам сказати, що Білл ріс дуже швидко й, коли сідав на звичайного коня, яких було повно на кожному ранчо, ноги його волочилися по землі.
Нічого, Білл і отут найшовся. Не даремно він провів дитинство серед койотів. Він відправився у гори, щоб піймати там ведмедя-гризли, найбільшого, які водилися у тих місцях. Він розв'язав ганяти його доти, поки гризли не видихне, і тоді він приведе його на ранчо, як ручного.
Усі так і вийшло. Білл підхопився на гризли верхи, обхопив ногами його боку, затисши немов у ножиці, обійняв міцно за шию й дав шпори. Ведмідь так я здійнявся. Він скакав, і брикав, і підкидав Білла, вигинав спину, вставав дибки, намагаючись його звалити, скинути, розтоптати, добити, вимотати. Нагору, униз, туди й назад, вприскочку, у галоп, кружлявся на місці, петляючи, і, нарешті, здався.
Пекос Білл зроду не одержував такого задоволення. Отоді - те, у'їжджаючи на ранчо верхи на приборканому гризли, він і поділився з ковбоями своїм великим відкриттям: як об'їжджати дичок, будь те ведмеді або дикі мустанги.
Ковбої, звичайно, оцінили його відкриття. Але Пекосу Біллу довелося ще довго повозитися, перш ніж удалося перетворити всіх дичок у об'їжджених коней.
Зрештою Білл просто видихнув і надав диким мустангам самим учити один одного. Але тоді йому стало раптом нудно, він відчув себе таким кинутим і нікому не потрібним. Правда, ненадовго. Коні - це ще не усе у житті ковбоя. У Техасі було повнісінько й іншої худобин. Та Білл, подумавши, розв'язав, що вона теж заслуговує його уваги. Звичайно, він був не дурень і прекрасно розумів, що характер і звички довгорогих техаських корів змінити не можна. Вони були занадто нездатні до вчення. А ось над зовнішнім виглядом їх він попрацював.
Білл придумав тавро - клеймо. Кожну корову Білл мітив своїм клеймом. У цій справі він виявився просто художник. Які витончені й чудові картинки він малював на боці у кожної довгорогой техаски!
Коли Білл жив на ранчо й приходив час таврувати худобу або полювати на ведмедя й на кагуара, для нього приганяли не менше трьох фургонів з їстівними припасами. Три кухарі днем і вночі трудилися на нього, інакше він би вмер з голоду.
У ті часи у Техасі було багато кепських людей і розпачливих шибеників. За ними Білл теж полював. Стрілок він був влучний. Бив без промаху, так що довелося йому зробити свій особистий цвинтар для тих бандитів, по яких він не промахнувся.
Приблизно тоді він і придумав своє знамените ласо. У всіх ковбоїв був особливий батіг, яким вони нагадували коням, що не слід забувати ті уроки, яким їх учили. Одного разу Білл їхав верхи на своєму ведмеді, і по дорозі їм попалася гримуча змія. Вона звилася такою мудрою петлею, що
Білл очей від неї не міг відвести. Отут йому й стукнуло у голову: а чи не можна буде повторити таку ж петлю для справи?
Незабаром після того Білл ставив тавро одному занадто буйному бичкові, який ніяк не праг поводитися сумирно. Ще небагато, і не Білл, а бик готовий був надрукувати на його боці тавро своїми довгими рогами.
- Послухай, - сказав тоді Білл своїй приятельці гримучій змії, - допоможи мені поставити на місце цю неслухняну худобин.
Гримуча змія охоче погодилася. Вона згорнулася кільцем і схопила себе зубами у середині спини. Вийшла більша мертва петля. Білл відразу зміркував, що, якщо він побере змію за хвіст і накине петлю на бика, він нарешті змусить уперту худобин стояти сумирно. Так він і зробив, і усе вийшло дуже вдало. Тільки одне засмутило Білла: гримуча змія сама себе погубила, тому що зуби-те у неї були отрутні.
"А чому б не замінити змієві мотузкою?" - подумав Білл.
Ось так він винайшов ласо.
З тих пір усі ковбої користуються ласо. Причому Білл так набив собі руку на цій справі, що вже міг одним кидком заарканити ціла череда довгорогих техасок.
Та усе це час, що він працював у Техасі, Білл їздив верхи на великане-гризли. Він ніжно любив його, що вірно, те вірно, і Усе-таки він, як і всі ковбої, мріяв про кін. Одного разу він почув про вартого жеребця, якого бачили у штаті Нью-Мексико. Те був гігантський білий жеребець, саме йому по рості. Білл відразу розв'язав його розшукати.
Уже будьте впевнені, він знайшов цього жеребця, і піймав його, і загнуздав, і сіл на нього верхи. Білл запевняв, що кінь уже об'їжджений. Для Білла він був об'їжджений. Однак якщо хто іншої намагався сісти на нього верхи, він відразу
Виявлявся внизу й орав носом землю. Цей жеребець був такий забіяка й брикун, що ковбої прозвали його "Заступник Удів". Вірніше б його назвати -"Делатель Удів", тому що він губив чоловіків, роблячи їх дружин удовами, так тільки так не говорять.
Навіть кращий друг Білла - Джек з Техаса - не міг їздити на Заступнику Вдів. У перший же раз, як він спробував сісти на нього верхи, він за дві секунди виявився викинутим із сідла й приземлився не де-небудь, а на вершині гори Пайк. Це був перший випадок, коли людей потрапив на вершину гори Пайк. Але як спуститися вниз, Джек з Техаса не знав, і ледве не вмер там з голоду, поки Пекосу Біллу не розповіли, що трапилося. Він відразу кинув ласо, заарканив Джека й стягнув його з гори. Так
Джек був урятований і по труну життя залишився вдячний за це Пекосу Біллу.
На той час Пекос Білл став уже таким знаменитим ковбоєм, що завжди був першим і головним на самих більших ранчо у краї скотарів. Якось уночі він їхав по безкрайній прерії, як раптом натрапив на великий кораль, де об'їжджали коней. Навколо зібралося багато ковбоїв.
- Хто у вас головний? - запитав Пекос Білл. Величезний здоровань - Білл зроду таких не бачив, у ньому було майже два метри зі чвертю, - глянув на Білла й сказав:
- Був я. А тепер будеш ти.
Незабаром Пекос Білл звів дружбу не тільки з ковбоями. Наприклад, з першим стрільцем Пли Смитом. На змаганні стрільців Пли пропонував суперникові розрядити свій кольт у повітря. Та поки куля його летіла, Пли встигав прицілитися, вистрілити й розколоти, що летить кулю рівно, надвоє.
А ще з музикантом. Губошлеп був великий музикант. Як він відіграв на губній гармошці! Коли він підносив гармошку до губ і починав відіграти, усі
Койоти у окрузі голосно вили. Пекосу Біллу так подобалося виконання Губошлепа, що він запросив ще й співака, щоб той співав під акомпанемент гармошки. Так народилися перші ковбойські пісні.
Друг Пекоса Білла - Пузан Пикенс був знаменитий тим, що якщо він ставав до вас боком, ви його просто не бачили - такий він був худою. Його б повинні були прозвати Невидимка Пикенс, а вуж ніяк не Пузан.
Кухарі у таборі Пекоса Білла кликали Гарри Піджарка. Краще його ніхто на світі не пік млинців. На своїй великій сковороді він випікав відразу сімнадцять млинців. Мало того, він міг і перевернути всі сімнадцять відразу. Він брав сковороду - раз! - струшував її, і всі млинці підлітали у повітря й разом переверталися. Ось це був майстер! Правда, іноді він так високо підкидав млинці, що замість того щоб шльопнутися на сковороду, вони так і залишалися у повітрі. Деякі дотепер там літають.
Одного разу всі ковбої зібралися подивитися, як Пекос Білл буде сідлати Брикуна, другого свого жеребця. Брикун міг брикати шість днів підряд, а Заступник Удів ще й неділя. З ковбоїв один Пекос Білл умів їздити верхи й на тому й на іншому. А на чому, запитується, він не їздив? На всьому, на що можна було сісти верхи. Та ніхто його жодного разу не скинув. Так затверджував сам Пекос Білл. Та ось ковбої зібралися, щоб побитися про заставу: ні, не на всьому він може їздити верхи, дехто його Усе-таки скине. Та цей дехто - страшний ураган торнадо.
Пекос Білл прийняв парі й вийшов на рівнину поогля-подіятися, не чи видний де чорний смерч або грозова хмара. Нарешті налетів теперішній ураган. Він крутив і рожен, скакав і грався, немов необ'їжджений дикий мустанг.
- Ось на такому скакунові не гріх і прокотитися верхи! - заявив Пекос Білл.
Не втрачаючи часу, Білл розкрутив своє ласо, накинув на шию урагану й притримав його за вуха, поки сідлав і сідав верхи.
- На Порохову Річку! - закричав Білл. - А ну у галоп! - і він дав шпори урагану.
Зі стогоном і виємо ураган пролетів через штати Нью-Мексико, Аризона, Каліфорнія й назад. Що тільки не виробляв він по дорозі, але всі дарма, Білл сидів міцно у сідлі. Нарешті ураган здався й вилився весь дощем.
Білл, звичайно, розумів, що така злива даром не пройде, він знесе усе на своєму шляху. Тому він забіг уперед хмари, яка саме виглядала на землі містечко, куди б вилитися, і урізався каблуками у землю - він праг каблуками прорити для води глибокі канави, і урізався з такою силою, що розкришив шпорами тверді валуни. Ось звідки узялася ріка Рио-Грандові.
Повернувшись на ранчо, Білл знайшов свого хлопців сидячими на огорожі кораля. А з ними разом ще якихось людей, яких колись Пекос Білл у очі не бачив. Та одягнені вони були якось незвично й по-дивовижному. Вони ледве змахували на ковбоїв, але Білл не міг не посміхнутися, побачивши, як вони расфуфирились.
Джек з Техаса пояснив Біллу, що вони зі Сходу й називають себе "янкі". Та сказав, легенько підштовхнувши Білла плечем:
- Тільки подивися, як вони їздять верхи!
Білл глянув, і усмішка його розпливлася у весь рота. Ширше й ширше... Та ось він уже голосно сміявся, дивлячись на расфранченних янкі. Як вони їздять верхи! Ось сміхота! Білл тримався за живіт і сміявся, і реготав - просто не міг зупинитися.
Це й прикінчило Пекоса Білла. Говорять, бідолаха лопнув від сміху, але ми цьому ніколи не повіримо.