Потік гірський Кара-Су любив латаття-йгу, що у заводях рjсла. Більша, жовта, як ока зеленого бога-кургамиша.
Добре.
Цілує, ласкаво посмикує плечима м'якими Кара-Су. Йгу як амулет підстрибує, сміється:
- Тль... тль...
Кара-Су говорить:
- Чому ти мене одного не любиш? Усім смієшся. Небу, берегу. Усім. Я так не прагну.
Сміється Йгу, говорить:
- Не можу... тль... тль...
А вітер-чойном заздрив Кара-Су. Усе усмоктує у себе - небо, берег, тополі. А він, вітер - заходи одні від трав.
Говорить він Кара-Су:
- Бери собі латаття на дно, я допоможу.
Став вітер-чойном розхитувати Кара-Су.
Хвилі спочатку посміхалися. Сердито скривили пики. А потім стислися й схопили латаття за горло.
Не піддається Йгу.
- Тль... тль... - біжить вона по хвилях, сміється.
Хвилі - чорні.
А та жовті перинки обтрушує, сміється:
- Тль... тль...
Вітер призвав Осіннього Брата.
Осінній Брат прийшов - пріллю запахло. Понюхав носом ( як гриб ніс широкий). Сказав:
- Можу.
Наскочив на тополю.
- Хрук!..
Сучок зламався, у потік упав.
Сіл на сучок Осінній Брат, наплив на латаття й перерізував їй горло.
Полетіли брати.
Закрутився Кара-Су від радості. На дно поволок Йгу.
- Ага! - говорить.
Добре.
Тільки зав'янула кувшинка-йгу. Без сонця. Без ласкавого бога-кургамиша.
Занедужав з туги Кара-Су. Кидатися на берег став, а потім із сорому закрився білим чувлуком, як киргизка, і марить - улітку, тайгою, Йгу.
Прийшов Зимовий Брат і зі свистом (двох зубів не вистачає у роті) завив:
- Сщщуии... щщуии...