Разом з небом і землею був створений Байбарак-Богатир, що їздить на плямистому, як барс, коні. Місяць і зірки засяялися, коли народилася Ермен-Чечен. Вона швидше трави, як очерет, росла. Немов хлопчик, диких коней об'їжджала Ермен-Чечен. Поруч із нею один раз богатир Байбарак устав; упав на праве коліно й, міцно схопивши її руку, сказав крізь стиснуті зуби:
- Відтепер ми довіку нерозлучні.
- Завжди разом будемо, - відповіла Ермен-Чечен. Міцно, злобливо вдарив свого сірого, як залізо, коня старий батько, але молодих наздогнати не міг.
Через рік прийшов богатир Байбарак на старе стійбище. Скинув із плечей мертвого барса.
- Якщо прагнеш, старий, убий мене, як я барса вбив. Твою дочку Ермен-Чечен я украв.
Розгнівався батько.
- За це цілий рік нехай проспить твій син Алип-Манаш, коли стане чоловіком!
Змужнів Алип-Манаш. Він ніколи свого діда не бачив, погроз його не чув. Байбарак-Батько й Ермен-Чечен-Мати знайшли синові добру дружину. Побрали вони у будинок дівицю. Чисту Перлину - Кумужек-Ару.
Алип-манаш довідався, що за великою рікою живе злий хан, у нього є дочка Ерке-норачки. Багато богатирів до неї сваталися, додому жоден не повернувся: усіх злий хан умертвив.
Алип-манаш поїхав до великої ріки, щоб з ханом поборотися, за смерть богатирів помститися. Ночами богатир не спав, удень не днював. Скільки рік перебродив - порахувати не можна. Які гори перевалив - неможливо упомнить. Білий кінь витягнувся, як сирицевий ремінь. Кружляючись, миготіли місяці. Роки, як змії, повзли. Під'їхав Алип-Манаш до
Бурхливій ріці, нагору й униз пройшов він по берегу. Тихого броду немає. На березі лежить нагору дном берестяний човен шириною у два сажні, довжиною у дев'яносто саджений. Алип-манаш спішився, перевернув човен і побачив під нею
Білого, як лебідь, старого.
- Е-Їй, балам, Алип-Манаш! Гарні очі, розумну голову ти будинку залишив. Чого тобі там не вистачало? Що поїхав шукати?
Алип-манаш не став сперечатися. Він пожав своєю твердою рукою зморщену руку старого, поцілував його.
- Дідусь, переправте мене!
Старий у відповідь слів не знайшов. Мовчачи зіштовхнув човен, сіл на ніс. Алип-манаш, не випускаючи приводу, стрибнув на корму. Фиркає кінь, вудила гризе, не прагне плисти. Але міцно тримає привід Алип-Манаш. Так виїхали на середину ріки.
- Про що плачете?- запитав старого Алип-Манаш.
- Мені тебе, балам, жалко. Скільки богатирів я на той беріг переправив! Назад жоден не прийшов.
Алип-манаш вийняв з білої, як місяць, сумки девятигранную стрілу:
- Живий я або мертвий, по цій стрілі довідаєтеся. Біло-Сірий кінь на берег вийшов, струснувся.
Алип-манаш засідлав коня, стрибнув у сідло й закричав, як сто богатирів кричать. Кінь тупнув, як сто громів гримлять. Сльоза, що зависла на вії старого, не встигнула впасти - Алип-Манаша вже не видне.
Кінь переступав по долині, і чорні озера заповнювали слід його копит. Низькі гірки м'яко відкидав кінь. Високим горам на груди наступаючи, легко біг. Ледь Алип-Манаш схід сонця побачить, кінь уже до заходу домчить його. Ось уже видний дим зі стійбища Ак-ноана. На чотири копита разом устав кінь. З місця не йде, начебто ноги пустили у землю чіпке коріння.
- Ледве-їй! - крикнув Алип-Манаш.
- Алип-Манаш, поверни привід, - сказав кінь.- Багато до стійбища слідів іде, зворотного сліду не бачу.
- Ти зовні - підстилка, усередині - потрух, - відповідає Алип-Манаш. - чи Вмерти мені призначене, чи живий залишуся - тебе не запитаю.
У гніві Алип-Манаш був завжди лютий. Він нагайкою коня хльоснув. Як вихор здійнявся біло-сірий кінь. Він у гору, під гору, як птах, летів, по долині, як вода, біг. Від сліз біло-сірий кінь дорогу не бачив. Алип-манаш сам не пам'ятає, як зупинився, отстегнул попруги, поклав під голову сідло й заснув. Біло-Сірий кінь обернувся білою зіркою й піднявся на небо.
Пастухи Ак-ноана погнали табун коней на високу гору. З високої гори вони побачили у долині дві більші сопки. Посередині сопок круглий пагорб лежить. Від пагорба вихор-бура йде. Вихор-Вітерець рве столітні дерева, жене воду рік у зворотну сторону. Пастухи ледве живі прискакали до свого хана.
- Посередині сопок, - говорять, - круглий пагорб устав. Від пагорба, - говорять, - вихор-бура йде.
- Брешете ви, ледарі, ледарі!- закричав Ак-ноан.
Підняв меч, одним змахом три голови відітнув. Навіть людожер Дельбеген зглянувся над четвертим пастухом.
- Дозвольте, - говорить, - великий хан, я сам подивлюся, що трапилося? Ак-ноан піднятий меч не зміг удержати. Меч на шию четвертому впав. Темно-жовтий Дельбеген засідлав свого синього бика.
Ще бачили, зачувши недобре, бик затявся. Груди у синього бика покрилася волохатою піною. Що далі було, не пам'ятає темно-жовтий Дельбеген. Разом зі столітніми дубами й вічними скелями страшний вихор затяг людожера у темну печеру. У семи-голового Дельбегена всі чотирнадцять очей на чоло вилізли.
Синій бик, висунувши мову, прожогом вилетів з печери. За биком полетіли
Дерева, камені й скелі. На крижану висоту, на вершину всіх вершин вибіг бик - тільки отут посмів обернутися Дельбеген-Людожер.
Він побачив: у великій долині спокійно спить Алип-Манаш. Його голова, немов пагорб між двох сопок, поперек сідла лежить. Вдихне Алип-Манаш - дерева й гори у ніздрю йому летять. Видихне - гори й дерева назад прагнуть. Алип-манаш спокійно, рівно дихав, і вода у ріках піднімалася й опускалася від його подиху.
Без пам'яті побіг Дельбеген до Ак-ноану:
- Людей, сказати, - не людей. Гора, сказати, - не гора. Чудовисько страшне у долині спить.
Лунко, пронизливо свиснув Ак-ноан. Усе своє військо зібрав. Скликав далеких і близьких богатирів. Сам, люто кричачи, поїхав поперед усіх. З вершини чорної гори добре видний Алип-Манаш. Покривши пітником долину, він спить, розкинувши руки, як дитя. Усім чотирьом вітрам відкриті голі груди. Влучні воїни зщулили око й прицілилися Алип-Манашу під лівий сосок. Начебто вдарившися об вічний лід, стріли сковзнули вниз. Начебто про камінь стукнулися, погнулися мідні наконечники. Ще ближче під'їхали воїни, з ходу кинули важкі піки. Як бджоли, задзвеніли вістря пік і розсипалися, немов стекло.
Алип-манаш прошептав у сні ім'я Ерке-норачки. Від гніву сонця не взвидел Ак-ноан. Зі шкіряних піхов він вихопив гостро відточений меч і рубанув Алип-Манаша по губі. Дев'ять днів рубали богатирі тверде тіло. Дев'ять тисяч мечів у шматки розкололися. На тілі Алип-Манаша навіть рожевої подряпини немає. Ак-ноан наказав воїнам спішитися. Замість лука вони мотики у руки побрали. Викопали яму у дев'яносто саджений і зіштовхнули у неї Алип-Манаша.
Ак-ноан праг побрати із собою зброя богатиря. Піку зрушити жоден воїн не зміг. Шаблі підняти силача не найшлося.
Дев'ять місяців спав Алип-Манаш. Відкрив ока - неба не видне. Дев'ятьма важкими ланцюгами скручені руки. Дев'яносто ланцюгів висить від колін до щиколоток. Вага ланцюгів лягла на серце.
Алип-манаш перший раз у житті запік. Батька й мати згадав. Пом'янув сестру Ерке-Коо, пошкодував самотню Кумужек-Ару. Не забув Алип-Манаш у своїй пісні й біло-сірого коня.
Але ніхто не прийшов допомогти.
Літо перецвіло. Минула осінь. Зима станула. До весни на великому Алтаї, на квітучому широкому Алтаї не залишилося ні звіра, ні птаха. Юрблячись, як у водопою, вони стояли у ями, з жадібністю слухаючи пісню.
Високо летіли сірі гусаки. Усю дорогу вони голосно плакали про Алип-Манаше. Склавши крила, один гусак упав на груди богатиря. Від радості Алип-Манаш глибоко зітхнув. Лопнули дев'ять ланцюгів. Алип-манаш ніжними руками торкнув теплого гусака. Погладив крила й запік:
Гусак ти, славний мій гусак, Вірний мій ти друг!
Ти у воді не тони, Ти по повітрю пливи.
На твоєму крилі я пишу лист.
Віднеси його Байбараку-Батькові, Про сум мою расскажидоброй матері Ермен-Чечен.
Ерке-коо поклонися, милий гусак, Передай привіт Кумужек-Ару. Жарче сонця привіт Передай їй - Перлині.
Скажи всім друзям, що Алип-Манашв чорній ямі лежить, Він живий у землі похований.
Вірний гусак, ти повітряний мій кінь, Іноходець ти мій водяний! Полети, попливи, розпростерши крило, Дай лист моє усе прочитати. Білий гусак вилетів з ями й поплив, як хмара, до водопою Байбарака.
А над водою у ту ніч стояла тоненька Ерке-Коо й, сміючись, ловила долонями у воді відбиття місяця. Раптом місяць згас. Ерке-коо глянула нагору й побачила гусака. Він висів над її головою, розпростерши білі крила.
Швидка Ерке-Коо піймала птаха й принесла додому. При світлі багаття батько й мати прочитали гірку грамоту. Як допомогти Алип-Манашу, вони не знали.
Чиста Перлина раніше всіх згадала. Був у дитинстві у Алип-Манаша вірний друг Ак-Кобон. Замолоду Алип-Манаш разом з Ак-Кобоном на ведмедя ходив. Кумужек-ару послала свого брата Кан-Чу-Рекея до Ак-Кобону-Богатиреві. Не вислухавши до кінця Кан-Чурекея, Ак-Кобон прискакав до аилу Байбарака. Він погладив гусака й прочитав лист. Ермен-чечен-мати дала Ак-Кобону кращу їжу. Коли для Алип-Манаша коржа став місити, палець свій до крові вкусила:
- Моя кров нехай допоможе тобі, синок. Ак-кобон день і ніч мчався. У берестяний лодкепереплил швидку ріку. На краю чорної ями коня осадив.
- Ти!- крикнув він униз.- Ти! Батькові з матір'ю поклонився. Молодшу сестру згадав. Дружину не забув. Для мене одного не знайшов ти привіту. Від мене тепер допомоги чекаєш?
Ак-кобон схопив більшу гору й придавив Алип-Манаша. Сам сіл на лісисту вершину й з'їв той корж, що Ермен-Чечен сготовила синові. Від цієї їжі Ак-Кобон вдесятеро сабоніше колишнього став. Він сюди їхав героєм - назад теперішнім богатирем поскакав. У берега його чекав у берестяному човні білий старий. Ак-кобон стрибнув у човен і гірко заплакав.
- Алип-Манаш, друг мій, чому я тебе у живі не застав? Біло-Сірий твій кінь упав на гриву, мертвий лежить. Ти сам, Алип-Манаш-Богатир, вилучивши особу на рукав, спиш вічним сном!
Сивий, як лебідь, старий зліз не стримав. Сухою рукою він дістав із сумки девятигранную стрілу. Позеленіла стріла, проржавіла.
- Так, видне, погано тобі, Алип-Манаш, - прошептав старий. Обливаючись сльозами, побрав Ак-Кобон зі старезних рук у свої білі руки
Мідну стрілу й, скрикнувши, упустив її у чорну воду.
Ось вийшов Ак-Кобон на берег, легко стрибнув у сідло й повернув привід до стійбища Байбарака. Ока Ак-Кобона опухли від сліз. Сам він із сідла те на один, то на інший бік валиться. Ледве коштують ноги у стременах.
- На один день спізнився я милого друга Алип-Манаша врятувати. Ой, боляче! Ой, гірко!
Байбарак-Батько й Ермен-Чечен-Мати свої сльози зі сльозами Ак-Кобона змішали. Ерке-коо-сестра кинула жменю попелу у вогонь. Тихо плакала Кумужек-Ару...
З високого неба впала зірка й, стукнувшись об землю, стала конем. Голосно заіржав біло-сірий кінь, тупнув копитом. Важка гора навпіл розкололася. Пухка земля від його іржання розвіялася. Алип-манаш із дна ями побачив дно неба. Кінь вилучив у яму свій довгий, як Чумацький Шлях, хвіст. Але Алип-Манаш-Богатир піднятися не смог. Він рукою хвіст коневі обірвав.
Біло-Сірий кінь замукав, як бик, як ведмідь, заревів, по каменях крізь ліси, як олень, побіг. Він з ходу вдарила висока тополя. Застогнавши, упало залізне дерево. Біло-Сірий кінь притяг тополю до ями й зіштовхнув униз.
Від радості підстрибнув Алип-Манаш. Дев'яносто ланцюгів із дзенькотом розірвалися.
Алип-манаш виліз по тополі з ями. Він коня за шию обійняв і гірко заплакав.
- Ти врятував мене, вірний кінь...
Від сліз вдесятеро краще колишнього став Алип-Манаш. Обмита сльозами
Вовна коня, як срібна, тихо засяялася. Вірні слуги побігли до Ак-ноану.
Ак-ноан відразу скликав усі свої війська. Сам на біло-чалому коні поперед усіх летить. Поруч із батьком - Ерке-норачки на вогненно-рудому коні.
Свистять піки, гудуть мечі, дзенькають стріли - Алип-Манаш нічого не чув. Він бачить одну Ерке-норачки. Вона на Алип-Манаша дивиться.
Богатир зі шкіряних піхов дістав шаблю, залізну тополю навпіл розсік. У ущелину сунув він Ак-ноана верхи на біло-чалому коні. Потім обидві половинки руками стис і дерево повернув. Залізна тополя, як скеля, коштує.
Тугий батіг Алип-Манаш підняв, до Ерке-норачки близько-близько під'їхав. Восьмигранним батогом ударив її між око. Тепер до сміливих воїнів особа своє він звернув і тихо сказав:
- Не бійтеся мене: Алип-Манаш із народом не воює, він тільки ханів б'є. Та, торкнувши коня, поскакав богатир у свій рідний край, у ту землю, по якій серце болить, по якій кров стукає.
Ось під'їжджає до берега бурхливої ріки. Біло-Сірий кінь обернувся паршивим лошам. Богатир Алип-Манаш став карликом Тас-Таракаем. Кадик поперед підборіддя, косенка звісилася на очі. Та Усе-таки сивий перевізник під цією косою розглянув ока, довідався їхній вогонь.
- Сідай, Тас-Таракай, у мій човен. Я тебе на ту сторону переправлю. Богатир Алип-Манаш не чи син тобі?
Посміхнувся Тас-Таракай:
- Я безліч богатирів знаю, однак про Алип-Манаша не чув. Я багато пісень співаю, про подвиги Алип-Манаша проспівати нема чого.
Білий старий брови високо підняв, потім їх разом звів і сказав густим голосом:
- Тепер не співають, потім будуть співати.
Він вийняв із сумки девятигранную сяючу стрілу.
- Цю стрілу мені Алип-Манаш подарував. Цю стрілу його друг Ак-Кобон у ріці потопив. Три роки шукав я стрілу. Як нову, з води вчора вивудив.
Тас-таракай стрибнув із човна на кам'яний розсип і став знову Алип-Манашем. Поруч із ним коштує біло-сірий щасливець кінь. Старий перевізник упав на дно берестяного човна вниз особою.
- Вогонь моїх очей, світло моїх грудей, Алип-Манаш! Твій друг Ак-Кобон сьогодні святкує весілля. Він Чисту Перлину у дружин бере.
Почув зто, Алип-Манаш брови вниз вилучив, його ока кров'ю налилися. Він знову став карликом Тас-Таракаем. Верхи на паршивому лошаті потрусив він до стійбища Байбарака. Назустріч Тас-Таракаю їде молодий шурин Кан-Чурекей:
- Куди поспішаєш, Тас?
- До богатиря Ак-Кобону на великий тій.
- Ейт!- крикнув шурин, хльоснувши коня.- Після смерті Алип-Манаша для мене нічого великого немає. Про що ти плачеш, Тас-Таракай?
- Себе оплакую. Був би я, як усі люди, міг би зараз дивитися на сестру твою Кумужек-Ару.
- Не відставай, Тас: якщо разом приїдемо, будемо поруч сидіти.
Широкої легкої переступью побіг кінь Кан-Чурекея. А Тас прутиком худого лошати стібає, короткими ніжками його по ребрах б'є. Кан-чурекей далеко вперед полетів. Його дев'ятирічний кінь легкої клуса біжить.
Раптом бачить Кан-Чурекей, що худий Тас-Таракай спокійним кроком далеко вперед виїхав. Так, відіграючи, один обганяв іншого. Сміючись, під'їхали обоє до стійбища
Старого Байбарака. М'ясо там горою навалене. Араку озером коштує. Народу - як дерев у лісі, як у долині трав. У білому шестигранному аиле сидить біла Кумужек-Ару. Її волосся, як перли, посивіли. Її світлі волосся шість жінок плетуть у парні коси. Тас-таракай повільно двері відкрив, жалібно запік:
Перлові косив два ряди плетеш, Кумужек-Ару!
Молодого друганеужто знайшла, Кумужек-Ару?
Зі сльозами відповідає Кумужек-Ару:
Перлові коси Не я плету, Старого друга Не я кинула.
- Пішов геть, паршивий Тас!- заревів Ак-Кобон і викинув Таса за двері.
Але Тас знову двері відкрив, нову пісню запік:
З ошатного казана Ак-Кобон буде пити, На м'якій постелі Ак-Кобону спати. З улюбленого казана Алип-Манашу не пити, На м'якій постелі Алип-Манащу місця немає.
Кумужек-ару відповідає:
З ошатного казана Нехай хто прагне п'є, М'яка постіль Для Алип-Манаша.
Відіпхнувши жінок, вона встала на весь зріст. Її волосся вниз потекли, як перлові струмені води, як срібний туман. Ак-кобон погнався за Тас-Тарака-Їм. Далеко у долину, високо у гору втік Тас. Пущена стріла з тятиви не злетіла, а Тас Таракай уже тут і знову співає:
Якщо біло-сірий кінь живий, Що буде? Що трапиться?
Кумужек-ару відповідає:
Біло-Сірому коневі Золоту вовну пригладжу, Алип-Манаша милого Обійму й поцілунку.
Та ось поруч із Чистою Перлиною світлий богатир Алип-Манаш устав. Ак-кобон обернувся журавлем і вилетів у димохідний отвір. Алип-манаш пустив за ним вслід швидку стрілу. Стріла сковзнула по тімені
Журавля. З тих пір журавель живе із цією міткою. Алтайці журавлиного м'яса не їдять.