Було, бачиш, так.
Полюбила дівчина-кизимабо, гарна дівчина ( як черемшина навесні) доброго бога-вуиса. Рожевого, соковитого, міцного - як шишка кедрова.
Добре.
Вийшла на єлань, до сонця особу повернула, волосся розпустила. Говорить:
- Вуис! Вуис! Я тебе люблю.
Прилетів Вуис-Радісний бог.
Посміхнувся, сказав:
- Ти - гарна. Я тебе теж полюбив. Тільки бог-кутай - старий, сердитий бог... Не можна мені тебе любити, розсердиться Кутай.
- Люблю Вуиса, - говорить Кизимабо, а у самої ока як у мазала блищать гарні очі.
Подивився Вуис, подивився. Зітхнув:
- Не знаю, що й робити.
Думав багато.
Говорить:
- Краще я у людину обернуся.
Вилучив коня на волю. Лук побрав, чоботи надяг.
Людиною зробився.
Добре.
Довідався старий бог-кутай. Говорить:
- Як бути отут?.. Не можна ж богу людиною жити. Так, мабуть, усі боги з неба втечуть.
А Вуис у цей час у лісі полював.
Ось і ввійшов Кутай у Аю-Ведмедя.
У ліс спустився. На Вуиса кинувся.
- А! - сказав Вуис. - Гарна шкіра - зшию Кизимабо шубу. Уб'ю ведмедя.
Так не міг убити.
Ведмідь-аю людину Вуиса вбив.
Знову став духом Вуис.
Говорить Кутай:
- Ступай на небо, Вуис. Нема чого тобі робити на землі. Ступай. А Кизимабо заточу у воду - не бентеж бога.
Пішов Вуис на небо.
Як довідалася Кизимабо про смерть Вуиса, занудьгувала.
Горювала, горювала. У ріку кинулася.
Умерла.
Побачив смерть Кизимили бог-вуис.
- Та-Шь... - сказав і сльозу упустив.
Упала та сльоза - біла сльоза радісного бога-вуис у ріку, змішалася зі сльозами Кизимабо - золота стала ріка.
Ось котиться у Черних горах Кизимабо-Ріка жовта, яро-жовта, золота ріка.
- Ох... ох... - до скель тиснеться, скаржиться.
- Ах! - зітхають скелі (чому допоможеш!).
- Ох... ох...
Тихо. Несміливо скаржиться на богів Кизимабо-Золота ріка.