Одного разу вибрали птаха павича зайсаном.
Павич широко розкрив свій сяючий хвіст, високо підняв голову у зеленій шапці із золотими кистями.
- Зайсан, теперішній зайсан!- закричали птаха.
- Женити, женити, женити треба. Женити його треба, женити!- цвіркнула сорока. Ось привели до зайсану сіреньку куропаточку:
- Вона своїх дітей славно ростить, і твоїм дітям буде доброю матір'ю.
- Ні, не прагну її. Куріпка погано літає.
- Ну синицю побери. Вона перша у лісі заспівує весняну пісеньку.
- Не прагну. Вона ростом мала.
Кедрівка не сподобалася - вона ряба. Іволга не підійшла - голос у неї сумний, трясогузка - хвостом трясе.
Тільки сорока довелася павичеві по душі: на ній шуба з білою облямівкою - на неї не намилуєшся. Вона тріскотить-бовтає цілий день - з нею не скучиш.
Після весілля павич вискубав зі своїх грудей зелене пір'я й поклав їхній сороці на спину й на хвіст.
- Це тобі, кохана дружина, від мене подарунок. Обрадувалася сорока:
- Агов, ци-ци-ци! Помилуйтеся, яка у зай-еана дружина красуня-цяця!
Летить, новим пір'ям похваляється, сидить - зелене пір'я дзьобом перебирає. Багаття розпалити їй ніколи, їжу зварити їй колись. Ранком ледве світло вискочить із гнізда й пропадає до ночі.
- Куди летиш, мила дружина?- запитує павич.
- Лечу, куди прагну-чу-чу!
До ночі вертається, а павич знову:
- Де ти була, рідна сорока?
- Куди душу бажала, туди я й літала. Розсердився павич. Ще затемна, поки сорокаспала, він злетів з гілки, сховався за кущем акації.
Ранком, тільки-но край неба побілів, сорока вискочила із гнізда, розгорнула чорну шубу зі світлою облямівкою й полетіла, блискаючи зеленим пір'ям.
Павич, таячись від неї, пустився слідом. Так прилетів він до житла людини й побачив, що його ошатна дружина опустилася на купу сміття й стала клювати покидьків.
- Соромся!- крикнув павич.- чи Пристало дружині зайсана клювати покидьки? Зараз же лети додому!
Але сорока навіть не обернулася: клює й клює. Підлетів до неї павич, стукнув дзьобом по голові:
- Більше ти не дружина мені!
З тих пір сорока, риючись у покидьках, головою вертить і дітей своїх повчає:
- Один раз клюнь, а п'ять раз оглянься - не те павич прилетить, по голові стукне.
Міцно пам'ятають цю науку сорочі діти. Клюнуть раз і обернуться, клюнуть і навколо подивляться - павича вони побоюються. Однак з пір'ям зеленими, що павич подарував, не розстаються.
- Це нам від павича на пам'ять залишилося. Ми, сороки, ніяк, а Усе-таки самому павичеві рідня. Ми не простого, ми князівського роду!