Знайшов одного разу заєць ведмежий барліг. Тихесенько до неї підкрався, голову усередину просунув, оглянувся й бачить: ведмедиці ні, ведмежата сидять одні.
Осмілів тоді заєць, став ведмежат лякати. Страшні пики корчить і сміється:
-Ех ви, большеголовие! Нарешті ви мені попалися! Зараз я вас вкушу! У вас адже тільки голови більші, а розуміти ви зовсім не вмієте.
Ведмежата у кут забилися, від страху тремтять. Заєць пострибав навколо, попугал їх, а потім, коли це заняття йому набридло, вискочив з барлога й побіг по своїх справах.
Увечері повернулася додому ведмедиця, ведмежата кинулися до неї й говорять:
- Ах, мама, якого ми страху натерпілися! Вліз до нас у барліг якийсь жахливий звір: голова у нього кругла, вуха довгі й зуби передні стирчать! Він нам страшні пики корчив, дражнив нас і усе присуджував: Ех ви, большеголовие, нарешті ви мені попалися!
Подумала ведмедиця й говорить:
- Зважаючи на усе, це заєць. Більше, крім нього, у лісі так сваволити нікому. Ну, за це він мені заплатить своєю шкірою! Завтра я буду весь день вас сторожити.
Наступного дня ведмедиця сховалася у заростях чагарнику недалеко від свого барлога. Заєць довго чекати не змусив. Прибіг, голову у барліг сунув, побачив, що ведмежата сидять одні, і став над ними насміхатися:
- Ну що, большеголовие? Знову ви мені попалися? Що на мене дивитеся? Прагнете, щоб я вас вкусив! У вас адже тільки голови більші, а розуму з макове зернятко.
Почула ці слова ведмедиця, вискочила із чагарнику так як заричить:
- Як ти - смієш так говорити?! Та слово-те яке придумав: большеголовие! Ось я тобі зараз покаджу!
Кинулася ведмедиця на зайця, але він встигнув відскочити убік. Та почалася погоня: заєць біжить по стежці, ведмедиця за ним; заєць петляє між деревами, ведмедиця за ним; заєць у яр, ведмедиця за ним. Нарешті заєць схитрував і проскочив між двома молодими дубками, росшими зовсім поруч. Ведмедиця - за ним, але зуміла лише голову просунути, так так і застрягла. Прагне пролізти далі - не може; прагне голову назад витягтися - теж нічого не виходить: голова-те у неї більша. Заєць побачив, що погоня припинилася, зупинився дух перевести, потім підійшов до ведмедиці й сказав:
- Бачиш, я був прав: хоч більша у тебе голова, так розуму обмаль. Хіба ти не бачиш, що у цю щілину, куди я, заєць, проскочив, тобі не пролізти? А щоб тобі неповадно було іншим разом за зайцями ганятися, відкушу я тобі хвіст.
Тільки до вечора, коли інші ведмеді прийшли на допомогу ведмедиці й відігнули молоді дубки у сторони, звільнилася вона зі своєї пастки. Але з тих пір на усе життя залишилася з куцим хвостом.