Давно це було; чи минуле це чи ні, не скажу. Чув це я від старих, а старі від дідів і прадідів; так воно переходило з роду у рід і перейшло нарешті до нас. Кажуть, що у цей старий час був на Кавказі у одного хазяїна такий великий бик, що, коли він пив воду, висихали кавказькі ріки: хазяїн повинен був ганяти його щораз до водопою на Чорне море.
Ось одного разу погнали цього бика три сини хазяїна; старший сидів на голові між рогами, середній на спині, а молодший позаду близько хвоста.
Зустрівся їм по дорозі вершник. Побачивши дивовижного бика, вершник не витерпів і закричав голосно: "Що за дивина!" Його лемент почув старший із братів, що сидів
Між рогами бика, що й поганяв його лозиною.
- Поклонися, - сказав він вершникові, - від мене моєму середньому братові: він сидить на спині бика!
Вершник доїхав уводити, увести до ладу нього тільки опівночі й передав йому уклін від старшого брата. У свою чергу, середній брат передав уклін молодшому. До молодшого ж брата вершник доїхав тільки ранком на світанку й передав йому уклін середнього брата.
Пригнали брати бика до моря. Напоївши бика, вони злізли з нього й пустили його пастися на лузі. Раптом з піднебесся спустився орел, схопив пазурами бика
І піднявся з ним у повітря. Брати ойкнули від подиву й, втратившись бика, відправилися пішки через гори додому.
Через деякий час пішов дощик. На тому місці, де орел схопив бика, старий пастух пас кози; він від дощу сховався під бородою козла. Доїдаючи лопатку бика, орел спустився на землю й сіл на спину того самого козла, під бородою якого сховався старий пастух. Дощ перестав іти, і старий вийшов зі свого притулку, щоб подивитися, не чи прояснилося небо. Злякавшись, орел здійнявся у повітря й упустив лопатку, яка потрапила старому у око й там застрягла. Він відчув сабоний біль і став обмацувати своє око, але не міг нічого знайти. Коли він увечері прийшов додому, те змусив сім невісток поритися у його оці й пошукати смітинку, що засіла там. Невістки шукали-шукали, але нічого не могли знайти. Нарешті один табунник, який трапився по сусідству, побрав мотузку й, як стояв, вліз у око старого. Пошукавши там гарненько по всіх кутах, він знайшов лопатку, до якої прив'язав мотузку; витягтися самому йому було не але силам. Він виліз із очної западини, зігнав биків із усього аулу, прив'язав мотузку до ярма й, погоняя щосили биків, із труднощами витягся з ока лопатку незвичайних розмірів. Тоді він, щоб з ким-небудь знову не скоїлося ихо, відтягнув її подалі за аул у степ.
Згодом лопатка покрилася пилио; потім утворювався товстий шар землі й нарешті вона обростила травою. У такий спосіб виріс теперішній бугор, а тому що ґрунт на ньому була дуже гарна, те там і поселився цілий аул. Ніхто з жителів не знав про те, що їх аул розташувався на лопатці. Людям було невтямки, але лисиця це пронюхала й занадилася щоночі відгризати по шматочкові. Гризучи й обгладивая цю лопатку, вона перевертала її мордою й зрушувала з місця: аульні жителі думали, що цей землетрус, і стали приносити богам жертви. Але тому що це повторювалося щоночі, то вони догадалися, що це не землетрус, а щось другое, і розв'язали по черзі вартувати навколо аулу. Нарешті одному вартовому вдалося підстрелити злобливу лисицю.
На наступний ранок увесь аул зібрався дивитися свого ворога; лисиця лежала, витягнувшись на всю довжину. Жалко їм стало дорогою шкурки лисиці, і вони розв'язали спільно зняти її. Однак це їм удалося зробити тільки з тієї сторони, яка була звернена нагору; перевернути ж лисицю вони були не у силах, хоча усе за це ретельно ухвалювалися. Саме у цей час ішла на річку за водою жінка із сусіднього аулу. Вона побачила мертву лисицю, перевернула її на інший бік і зірвала з неї іншу половину шкурки; до цієї шкурки вона додала ще триста баранячих овчин і зшила шапочку своєму хлопчикові.
Подув з моря сабоний вітер і розніс по степу кістки бідної лисиці. Череп її котився, як перекотиполе, усе далі й далі й, котячись усе до сходу, зупинився у калмицькому степу, куди кабардинці їздять за сіллю. Їхало сорок гарб; передній аробщик заснув, і бики, рятуючись від непогоди, заїхали прямо у череп лисиці, а за першою гарбою, звичайно, і всі інші. Прокинулися аробщики й, не знаючи, де вони перебувають, стали репетувати у усі горло.
Недалеко від цього черепа був кіш, у якому спали калмики. Собака їх почув, що десь шумлять, і побігла, голосно гавкоту, у цьому напрямку. Прибігши до черепа, вона його обнюхала, штовхнула його мордою й перевернула на іншу сторону, від чого шум ще підсилився. Влізти туди вона, звичайно, не могла: вона побрала череп у зуби, принесла його у кіш і поклала у куті. Хазяї прокинулися й почули якийсь лемент; вони стали дошукуватися, де це кричать, і, до свого подиву, помітили, що шум лунає із черепа, що стояв у куті. Тоді вони послали хлопча довідатися, що робиться усередині черепа, і скоре він вивів звідти сорок гарб.
- Куди ви, диваки, забралися? - крикнув ним старший з хазяїв.
- Так ми до вас за сіллю!
- Який вам солі ще потрібно, коли ви заблудилися у лисому черепі!
Із цими словами він вийняв з кишені грудка солі й кинула аробщикам. Ця грудка виявилася для них горою; вони його розбили на дрібні шматки, розклали на своїх гарбах і, задоволені, виїхали додому.