Жили на світі чоловік із дружиною. Було у них сім синів. Старші сини увесь час проводили у походах, а молодший - його, кликали Едижем - з ранку до вечора відіграв у пилу на узбіччі дороги разом зі своїми однолітками.
Не було випадку, щоб Едиж не обіграв свого товариша, не забрал у нього альчики та ще й не побив його. Поступово ровесники перестали відіграти з ним. Тоді він став лякати їх і відбирати альчики. Але й після цього ніхто із хлопців не погоджувався відіграти з Едижем. Нудно йому стало, і пішов він до батька.
-Батько, якщо я твій син, відправ мене разом з моїми братами у похід, - сказав він.
Подивився на нього батько й розсміявся:
- Виходить, у похід прагнеш відправитися - сісти на коня і їхати у далекі краї. Ти ще малий, Едиж, тільки другий рік ходиш у штанях. Підростеш - відпущу тебе у похід.
Образився Едиж, довго й гірко плакав, але й це не допомогло - не відпустив його батько.
Пройшов ще рік. Але знову батько велів йому залишатися вдома. Потім пройшов ще рік, і син сказав батькові:
- Батько, прошу тебе, відпусти мене наступного разу із братами у похід.
- Син мій, ти ще малий для походів, почекай ще небагато, прийде й твоя черга.
- Ні, батько, я досить чекав. Якщо ти не відпустиш мене, я сам виїду.
- Ти жадаєш подвигів, - сказав батько, - але ти ще дуже молодий. Коли здійсниться тобі тридцять років, ти станеш чоловіком. Тоді й прийде до тебе
Слава. Зараз кістки твої гнучкі, як вишневі гілки. Якщо я відпущу тебе, переламають тобі ребра. Чоловіка очікує багато труднощів, ти ще малий, щоб їх винести.
-Я усе можу винести, батько, - сказав Едиж.- Якось я заліз на сливове дерево - майже на саму верхівку, зламалася гілка, і я впав, але ж я навіть не сказав тобі ні слова, хоча мої
Руки після цього боліли. А ти пам'ятаєш, як Мій старший брат Пат упав з невисокої вишні, зламав руку й плакав. Але йому ти дозволяєш іти у похід, а мені - немає.
Як не вмовляв він батька, усе було даремне. Тоді Едиж розв'язав:
-Відправлюся у похід сам, без дозволу батька й братів. Коли повернуся з багатим видобутком, нехай тоді скаже батько, малий я ще або вже виріс.
Батько у цей час робив денний намаз.
-Батько, попроси аллаха, нехай він зробить мене мужнім, - сказав Едиж і вийшов у двір.
Не встигнув батько закінчити молитву, а він уже осідлав коня, під'їхав до порога, сказав: "Не турбуйтеся за мене", тричі вдарив коня батогом і виїхав.
Чи Багато він їхав, чи мало їхав і приїхав у один аул. Пустив коня по безлюдній вулиці. Кінь ледь пересував ноги, та й Едиж утомився. Раптом на вулиці зустрівся йому чоловік середнього росту.
- Син мій, на цій вулиці небезпечно їхати вночі, заїдь у мій двір, будеш гостем, - сказав він Едижу.
- Ні, дякую, я відправився у шлях, і сидіти на одному місці мені не пристало. Я поспішаю їхати далі - мій кінь здолає будь-яку дорогу, якщо тільки вона проходить по землі, а не по морю, - відповів Едиж і поїхав повз.
Засмучений, повернувся той чоловік додому.
-Що трапилося, яка - лихо прийшло до нас? - запитала його дружина. Чоловік розповів їй про зустріч із Едижем.
Почула їхню розмову дочка, і захотілося їй побачити того хлопця. Вийшла вона на вулицю, але вершника вже не було видне.
" Напевно, він теперішній чоловік, якщо так розмовляв з моїм батьком. Буде шкода, якщо він загине на цій нещасливій вулиці", - подумала вона й повернулася у двір. Дівчина встала під навісом кухні й довго думала про невідомого джигіта. У цей час її батько вийшов з будинку - він праг закрити хвіртку - і побачив вартого під навісом людини.
- Ну, хто це у темну ніч коштує під навісом? - крикнув він, але, побачивши, що це його дочка, додав:- Ти що коштуєш уночі у дворі, злякала мене, зійшла чи що з розуму?
- Навіщо ти говориш так, батько! - відповіла обиженно дівчина.- Ти зовсім не вмієш розмовляти з людьми.
-Чому ж, дочка моя?
- Так тому що упустив гостя, а якби вмів розмовляти, як ведеться, запросив би його у будинок.
- Та що ж, повинен був принести його на руках до нас у двір?
У цей час по цій вулиці їхав Едиж. Назустріч йому йшов чоловік з ліхтарем у руках - він висвітлював собі шлях. У зубах у нього була срібна трубка.
Заговорив чоловік:
-Мабуть у мій будинок, син мій! Хоробріше тебе я не зустрічав людину на цій вулиці - уже чотири роки по ній не проїхав жоден джигіт. Будь моїм
Гостем, поживи у мене! Довго я ходжу по цій вулиці у пошуках теперішнього чоловіка, тепер, здається, я, нарешті, зустрівся з ним. Едиж відповів йому так:
- Ти помиляєшся, тат, ти не зустрів ще того чоловіка, який тобі потрібний. Якщо кому-небудь ти назвеш моє ім'я - Едиж, - ніхто у тутешніх місцях не скаже, що він знає його.
- Ні, син мій, я бачу, ти приїхав з далеких країв - якби ти не шукав теперішніх справ, не виїхав би так далеко від рідного будинку. Якщо не прагнеш ганьби, повинен послухати старшого й зайти у будинок.
Едиж не міг скривдити старшого, не міг відмовитися від запрошення. Прив'язав він свого коня до конов'язі, а сам увійшов у кунацьку.
Відразу ж йому принесли четлибж, нагодували й приготували постіль. Хазяїн віддав йому у дружин свою красуню дочка.
Пройшло два тижні, і одного разу ранком хазяїн будинку покликав Едижа до себе й сказав:
- Зять мій, ти вже відпочив, тепер ми повинні поїхати по одному справі.
- Зараз я зберуся, - сказав Едиж.
- Збиратися не треба - сідай у гарбу й поїдемо, - сказав хазяїн. А куди й навіщо їдуть - не сказав.
Їхали вони їхали й під'їхали до високої гори.
Отут вони зупинилися, зарізали єдиного коня, який був прив'язаний до гарби, оббілували його. Потім старий сказав Едижу:
-Я віддав свою дочку тобі у дружин тому, що ти - мужня людина. Якщо це так, ти дозволиш зашити тебе у кінську шкіру. На цій горі перебуває гніздо орла, який несе до себе у гніздо людей і худобу, коней і корів. Він під-нимет тебе на гору, і ти побачиш там незліченну кількість
Золота й срібла, багато зброї. Ти скинеш їх униз. А потім я придумаю, як повернути тебе назад.
-Який з мене чоловік, якщо я не зроблю цього, - сказав; Едиж і дозволив зашити себе у кінську шкіру.
Ледь орел побачив коня, він злетів униз і підняв Едижа на гору. Незабаром орел полетів, а Едиж вийняв кинджал, розрізав кінську шкіру й вийшов. Він оглядівся й зрозумів, що потрапив у інший світ. Тут було багато срібла, золота й зброї. Джигіт став скидати усе це вниз. Він чув, як важкі злитки падали вниз, але старий навіть голосу не подавав. Тоді Едиж крикнув:
-Більше тут немає ні еолота, ні срібла!
Відповіді він не почув. А старий забрал усе, що скинув Едиж, і виїхав. Пройшов день, пройшла ніч, а старого не було. Едиж дуже праг повернутися на землю, але не знав, як це зробити.
Він розв'язав піти оглянути місцевість. Ішов він довго й побачив нарешті гарний замок із садом, обнесений високою огорожею. У палац вів єдиний вхід, у якого сидів стражник.
Едиж сабоно Зголоднів й став просити стражника пустити його у замок. Той дозволив йому ввійти, але попередив, що у жодному разі не можна ушкодити навіть маленьку гілочку на деревах, що фрукти треба відразу є, а не класти, у кишені. Ще він сказав, що скоро у сад прилетять три голуби й сядуть на дереві, але до них не можна підходити.
Едиж зірвав кілька яблук і відразу з'їв їх, жодного плода не поклав у кишеню. Став він ходити по садові й раптом побачив, як прилетіли три голуби й сіли на дерево.
Захотілося Едижу розглянути їх - підійшов він ближче до дерева, на якому сиділи голуби, і почула їхня розмова.
- Давайте викупаємося, - сказав один з голубів.
- Навіщо ти розмовляєш, адже нас можуть почути, - відповів іншій.
- Хто нас почує, адже тут не буває людей! Давай полетимо туди, де ми звичайно купаємося, - сказав один голуб і піднявся у повітря. Слідом за ним злетіли й два інших. Едиж простежив їхній шлях і пішов за ними. Незабаром він побачив, як голуби обернулися дівчатами краси надзвичайної й пішли купатися. Поки вони купалися, Едиж підкрався до їхнього одягу й забрал оперення самої прекрасної із красунь. Дівчини вийшли
З води. Дві знову обернулися голубками й полетіли, одна залишилася нагая й гірко заплакала.
- Тому ти так гірко плачеш, дівчина? - запитав у неї Едиж.
- Украли моє оперення - ось я й плачу. Мої сестри полетіли, а я сиджу тут.
- Виконаєш моє прохання - одержиш своє оперення, немає - підеш додому нагая.
Що залишалося дівчині? Запитала вона:
- А яке твоє прохання?
- Стань моєю дружиною, - сказав Едиж.
- Коли я тобі подобаюся, піди до мого батька й посватай мене - я скажу, де будинок мого батька.
Але Едиж стояв на своєму. Тоді вона погодилася стати його дружиною, якщо він поверне їй голубиний одяг.
Він віддав їй одяг - залишив собі тільки голубину маску, без якої вона не могла полетіти.
Вони прийшли у якийсь аул і зупинилися у одного хазяїна. Едиж оголосив, що він одружився на дочці йшли.
У аулі їх прийняли добре, і вони залишилися там жити. Але що б він не робив своїй дружині, як не намагався піддобрити її, вона залишалася холодна до нього. Коштувало Едижу повернутися додому, як вона занедужувала. Незабаром у них народилася дочка.
Якось Едиж запитав дружину:
- Тому ти так довго й часто хворієш?
- Я буду боліти, поки не одержу голубину маску.
Дотепер Едиж говорив, що він кинув її маску у ріку, але тепер, коли вони стільки прожили разом і вже народилася дочка, він довірився їй, дістав маску й повернув її дружині. Та вона відразу перестала боліти - просто їй було потрібно, щоб він повернув маску.
Коли Едиж пішов одного разу з будинку, дружина наділу голубину маску, побрала дочка й полетіла.
Едиж повернувся додому й не знайшов дружин; він зрозумів, що відбулося. Йому стало
Гірко й кривдно, і він пустився у шлях.
Ішов він ішов і підійшов до одній ріці. У пошуках броду він довго йшов уздовж
Ріки й загорнув у невеликий аул. Пробув там троє доби й відправився далі.
Ішов він днем, ішов уночі, утомиться - лягає й спить, устане - іде далі. Так прийшов Едиж у інший аул. У тому аулі у розпалі був бенкет.
Пішов туди й Едиж, присів скраю стола, дивиться. Раптом він побачив свою дружину.
Вона була одягнена не так, як покладено князівської дочки, а як унаутка, і поводилася як унаут-но -
Подавала їжу, підносила дрова. Едиж запитав чоловіка, що сидів поруч із ним:
- Що це за бенкет і хто ця дівчина-унаутка?
- Для дівчини цей бенкет - не веселощі. Вона - дочка пши, але одягнена, як унаутка. Та ось чому. Кілька років назад вона пропала. Та усе це час її
Батько-пши горював. Тепер вона найшлася, і із цього приводу пши оголосило свято. Але він заборонив їй надягати князівські одяги, тому що вона повернулася з дитиною, а де його батько, - вона не знає. За те, що вона знеславила свого батька, той позбавив її князівського сану й тепер вона - унаутка.
-Тоді підійди до цієї дівчини й скажи, що серед гостей перебуває й Едиж.
Підійшов та людина до дружини Едижа й сказав:
-Один гість послав мене до тебе. Він просив передати, що прагне бачити тебе - його кличуть Едиж.
-Це мій чоловік, - радісно викликнула жінка й побігла до батька. Пши, її батько, велів покликати до нього Едижа й довго розмовляв з ним.
Едиж розповів йому всі як було, і пши велів оголосити:
-Приїхав мій зять, чоловік моєї дочки, тепер нехай наш бенкет триває на честь мого дорогого гостя й зятя Едижа.
Розпорядник повідомив усе це тим, що зібралися, і бенкет тривав сім днів і сім ночей.
Тепер, за звичаєм, Едиж повинен був заплатити калим - викуп за дружину, а у нього його не було.
Де побрати калим? Та згадав Едиж, що його дід часто проказував: і лань вертається на те місце, де вона народилася. Та розв'язав він відправитися додому.
Але як повернутися на землю? Думав Едиж думав і придумав, що віднести його на землю може той же орел, який заніс його на гору. Він дійшов до саду, де побачив трьох голубів, поїв яблук і пішов далі. Нарешті він підійшов до стрімкої скелі, де перебувало гніздо орла.
Підкрався він до орла, коли той спав, і міцно вцепився у його спину. А коли ранком орел злетів і спустився вниз, Едиж зстрибнув і опинився на
Землі.
Йому було образливе, що ніхто не повірить, якщо він розповість усе, що приключилося з ним на горі. Зібрав він золото й срібло, накрив його, побрав у кишеню кілька самородків і відправився у сусідній аул. Там він купив кілька гарб із кіньми, повернувся до гори, навантажив на них золото й срібло й повернувся у аул на ту страшну вулицю, де зустрів старого. Та старий довідався Едижа.
-Аллах нехай урятує мене, дочка моя, повернувся Едиж. Він уб'є мене. Тому зустрінь його ласкаво, смири його гнів.
Та батько відправив дочку зустріти Едижа. Вона поводилася так, як просив батько, щоб той повірив, начебто вона нічого не знає про те, що зробив її батько Едижу. Едиж, як дійсний чоловік, не дав їй зрозуміти, що він ображається на її батька.
Коли вони підійшли до будинку, у воріт їх зустрів її батько:
- ПРО, кого я бачу, ти повернувся до нас на щастя!
- Я бачити тебе не прагну, - відповів йому Едиж.- Ти праг розбагатіти й позбутися мене, але тобі це не вдалося. Тільки заради цієї жінки я приборкав свій гнів, не те життя твоя була б у моїх руках. Якщо прагнеш жити, знайдеш мого коня, не знайдеш - уб'ю, якщо навіть у тебе сім душ.
- Та кінь твій тут, мій дорогою зять, заходь у будинок.
- Виведи коня! Я молодше тебе й не можу наказувати старшому, але, оскільки ти брехун, я дозволю собі це. Виведи й осідлай коня. А ти, - звернувся він до жінки, - якщо прагнеш бути моєю дружиною, одягайся швидко, я не бачив своїх рідних сім років, прагну до них повернутися.
Дружина швидко одяглася, і вони поїхали у аул, де жив батько Едижа. Приїхали вони, коли у аулі йшов бенкет. Це батько Едижа, що втратив надію знайти сина,
Справляв по ньому тризну.
Коли батько побачив свого сина живим і непошкодженим, він радісно обійняв його:
-Учора ти був хлопчиком, а сьогодні теперішній чоловік, - сказав він. Едиж привіз три вози золота й три вози срібла. Тим, хто зустрів його,
Він роздав віз золота й віз срібла.
Сім днів тривав бенкет на честь повернення додому Едижа.
Хабари про пригоди Едижа дійшли й до царя. Велів він привести до нього славного джигіта.
Прийшов Едиж.
- Як ти вбив орла?- запитав цар.
-Ось як я вбив його, - почав Едиж і розповів цареві всі як було. Тоді цар сказав йому:
-Цей орел відніс із мого царства багато людей, сотні коней і іншої худоби. Ось я й дав собі слово: тому, хто вб'є цього орла, віддам табун коней. Побери кращий з моїх табунів - ти
Заслужив його своєю мужністю, хоробрістю, розумом.
Цар віддав Едижу табун коней і з почестями відправив його додому. По дорозі Едиж роздав половину коней усім, хто праг брати. Інших він пригнав додому.
З тієї пори жив Едиж у своєму аулі довго й щасливо.