Жив-Був на світі один хан; у нього було три сини: старшого кликали Асланбеком, середнього - Хасаном, а молодшого - Тих-Мирбеком. Хан була дуже багата людина; багато у нього було земель і всяких коштовностей, але найбільше він пишався своїм табуном дивовижних коней; для них було відведено краще пасовище, охорона ж була доручена самому довіреному, випробуваної чесності людині, калмикові. Хан був старезний і немічний старий, і ось, коли він занедужав, то був впевнений, що ця недуга буде для нього смертельним і що йому настав час подбати про долю своїх синів. Хан призвав до себе калмика і йому, як самому вірному й відданому слузі, висловив свою останню волю:
- Я почуваю, - сказав хан, - що наближається година моєї смерті, і ось я призвав тебе, щоб сказати тобі мою останню волю, а ти заприсягнися, що усе виконаєш, як я скажу. Сини мої ще дуже малі й не зможуть керувати ханством
І оберігати моє багатство, нажите за довгі роки; тому я призначаю тебе опікуном усього мого стану до тієї пори, коли мої сини виростуть
І зможуть побрати у руки керування ханством. Із усього, що я залишаю моїм дітям, ти знаєш, найдорожче для мене - це табун коней: він - моя гордість і слава, і ти його будеш зберігати як зіницю ока. Багато у мене ворогів і заздрісників, які можуть скористатися моєю смертю й погнати весь табун, а для того щоб цього не злучи-. лось, я наказую тобі: у той день, коли я видам останній подих, ти негайно поженеш табун з моїх володінь у таке місце, де б його ніхто не знайшов до повноліття моїх синів. А тепер дай слово, що ти усе це виконаєш у точності.
- Будь покійний, хан, - відповів калмик, - твоя воля для мене священна, і твої сини, коли виростуть, одержать із моїх рук усе твоє багатство у цілості й схоронності.
- Добре, я вірю тобі, - вимовив хан, - і вмру спокійно; а тепер залиши мене одного.
Після відходу калмика хан призвав до себе дружину й сказав їй:
-Я почуваю наближення смерті й уже про усе розпорядився. За долю твою й дітей я тепер анітрошки не турбуюся: ви будете перебувати під охороною вірної людини. Але є у мене ще один скарб, який я не зважився довірити навіть опікунові моїх синів. Вислухай мене: ти була для мене вірною й люблячою дружиною й гарною матір'ю моїм дітям, і тобі я доручаю опікувати найдорожчий для мене скарб; тих дев'ять коней, яких я бережу у особливій стайні, ти повинна у день моєї смерті відвести сама власноручно, таємно від інших, у мої підземні приміщення й сама потім будеш опікуватися про цих коней.
Ханша зі сльозами обіцяла виконати волю хана, що вмирав. Через кілька днів після цього хан умер, і у той же день ханша й калмик виконали волю покійного. До цього часу старшому синові хана,
Асланбеку, здійснилося сім років, середньому, Хасаиу, - п'ять років, а молодшому, Темирбеку, - три роки. Живучи під вірною охороною відданих слуг, що й наставляються люблячою матір'ю, хлопчики ні у чому не бідували, росли у достатку й розкоші, на волі розбудовуючи й зміцнюючи свої сили. Так пройшло десять років.
Одного разу діти хана відіграли з товаришами у альчики, і старший, Асланбек, програв усі альчики. Цей програш такраздосадовал його, що він кинувся віднімати у, що виграв своп альчики, наносячи йому удари. Тоді скривджений хлопчик крикнув йому:
- Чому бити мене й віднімати те, що належить мені, краще б ти пішов відшукувати табун коней, що дістався вам після смерті хана й поведений калмиком!3Почувши ці слова, діти хана побігли до матері й стали просити її сказати їм, де перебуває табун коней і як їм туди добратися.
Ханша відповіла, що вона й сама не знає, тому що померлий хан не відкрив навіть їй своєї таємниці, і що їм слід терпляче чекати, поки опікун сам приведе доручений йому опікувати табун коней. Але на всі запевнення матері сини повторювали одне, що вони будь-що-будь підуть шукати коней. Бачачи, що синів не переупрямить, ханша, нарешті, погодилася відпустити їх і стала заготовляти їм на дорогу провізії, а тому що для майбутнього подорожі не було інших коней, крім дев'яти заповітних, схованих у підземній стайні, то вона наказала синам вивести їх.
Коли усе було готове й коня були виведений, сини нав'ючили на них дорожні запаси; вони були розміщені на шести конях, а на три, найкрасивіших, брати сіли самі й, попрощавшись із матір'ю, рушили у дорогу.
Довго їхали брати й усе не знаходили ніяких слідів свого табуна. Нарешті всі їхні запаси скінчилися, але енергія їх не висихала, і вони розв'язали їсти запасних коней; скоро ці коні, одна за однією, були заколоті й з'їдені, а слід усе ще не був знайдений. Та ось настав, нарешті, день, коли їм більше нема чого було їсти й самі вони почували смертельну знемогу від утоми; вони спішилися, лягли відпочивати й сталі радитися, що робити; після довгих суперечок брати розв'язали Усе-таки продовжувати пошуки, а щоб не вмерти з голоду, пожертвувати своїми верхівковими кіньми: молодший брат Темирбек повинен був першим втратитися свого коня.
Місце, де вони відпочивали, було неподалік від густого високого лісу, і ось, коли брати вже прагли заколювати кінь, їх увага була притягнута струмком диму, що тягся над лісом. Брати обрадувалися: дим показував їм, що у лісі є житло, де вони можуть добути собі їжа й розпитати про табун.
Забувши борошна голоду, юнака жваво підхопилися на коней і помчалися до лісу. Але яке ж було їхнє розчарування, коли вони, під'їхавши до лісу, зрозуміли неможливість подальшої подорожі: на узліссі лісу ріс непрохідний колючий чагарник. Як не об'їжджали його брати, у які сторони не направляли вони своїх коней, чагарник скрізь стояв однаково колючою щетиною й був усюди непрохідний. Тоді брати розв'язали прорубати чагарник, а слід знову закласти, щоб ніхто іншої не поїхав по цій стежці. Та ось старший, Асланбек, поїхав уперед і прорубував чагарник, а середній і молодший закладали шлях зрубаними гілками. Нарешті, змучені, закривавлені, голодні, вони у'їхали у самий ліс і незабаром побачили маленьку хатинку, із труби якої тонким струмком вився дим. Під'їхавши до самого житла, брати зстрибнули з коней і ввійшли у хатину; у ній нікого не було, але усе було чисте й охайно, а біля вогнища лежало свіже м'ясо лошати. Брати не довго думаючи поклали готове м'ясо на гарячі вугілля й скоро втамували свій голод. Не встигнули вони покінчити з їжею, як відкрилися двері й на порозі з'явився старий, що настільки обростив волоссями, що брати не могли розглянути його особа.
- Хто ви й що вам тут потрібно? - незадоволеним голосом запитав їхній старий.
- Не гнівайся на нас, добра людина, ми зараз тобі повідаємо, як забралися у твою хатину, - шанобливо відповіли брати й почали розповідати йому про те, хто вони, звідки й куди їдуть. Почувши їх оповідання, старий зі сльозами радості став обіймати й цілувати юнаків і оголосив їм, що він - той самий калмик, якому довірив померлий хан табун коней, і що якщо він дотепер ще не повернув заповідане багатство, те тому, що ще не настало,
На його думку, час.
Старший із братів, Асланбек, почав просити старого показати йому тепер же табун коней. Калмик став відговорюватися й просити юнака не наполягати на своєму бажанні:
-Ти ще дуже молодий, - помітив старий, - і там, де для ратних подвигів потрібний сабона, досвідчена людина, ти не впораєшся й можеш загинути, а я повинен оберігати синів хана.
Але Асланбек був непохитний у своєму бажанні й зрештою переконав старого.
-Ну, добре: якщо це твоє неодмінне бажання й усі мої доводи на тебе не діють, поїдь; але тільки помни, що твоєю охороною будуть лише твоя хоробрість і безстрашність. Сідай на коня й направляй шлях на схід; на шляху тобі
Зустрінеться галявина; на цій галявині є пагорб; направляй свого коня прямо на цей пагорб і там зніми вуздечку з коня й струсни нею; негайно з'явиться кобилиця, і, як тільки здійсниться дев'ята година, вона ожеребиться, і у той же година прилетить могутній дракон, щоб зжерти лошати; ти дракона не займай! коли він після їжі умчиться, сідай на кобилицю й поїдь далі, а свого коня залиши на пагорбі. Незабаром ти приїдеш на іншу галявину, на якій пасеться табун коней твого батька. О дванадцятій годині ночі туди приїдуть сто воїнів, поберуть частина табуна й поженуть із собою. Воїнів не займай! не бійся за долю табуна - збитку не буде. Після цього побери з табуна одного маленького лошати й вертайся назад; на пагорбі пересядеш на свого коня й приїдеш до хатини; поки ми прокинемося, ти повинен для всіх нас приготувати із привезеного лошати сніданок, але помни, що це ти повинен зробити до сходу сонця. Я всі тобі сказав. Тепер, якщо не боїшся, поїдь.
Асланбек негайно сіл на свій коня й пустився у шлях. До заходу сонця він уже у'їжджав на галявину й побачив на ній пагорб. Пам'ятаючи раду старого, Асланбек зняв на пагорбі вуздечку з коня, труснув нею, і перед ним з'явилася прекрасна кобилиця. Коли настала ніч, кобилиця ожеребилася. Негайно прилетів дивовижний дракон; він стрімко накинувся на лоша й миттєво зжер його; утамувавши голод, дракон умчався. Тоді юнак сіл на кобилицю й поїхав далі; незабаром перед його очима відкрилася нова галявина, на якій паслася незліченна кількість прекрасних чистокровних коней - це й був знаменитий табун померлого хана. Рівно опівночі на галявину у'їхали сто воїнів-наїзників; вони розсипалися серед табуна й стали відбирати коней; набравши достатню кількість, воїни швидко зникли. Тоді Асланбек, вибравши для себе одного маленького лошати, поїхав у дорогу назад, на пагорбі пересів на свій коня й на зорі вже був у хатині, де усе ще спали. Він поспішно заколов лоша, оббілував його й прийнявся на гарячих вугіллях готовити сніданок для братів і старого. Коли усе було готове, Асланбек їх розбудив. Побачивши здоровішого й непошкодженого юнака старий радісно викликнув:
- Молодець! Ти слухняно виконав мої накази, і я радію за тебе.
Перед увечері став проситися у старого середній брат, Га-Сан, їхати до табуна; його також умовляв старий не їздити, але ніякі угоди не могли переконати юнака, і калмикові довелося
Його відпустити, давши йому ті ж ради, які він давав старшому братові, Асланбеку.
Поїздка Хасану минулася благополучно, як і подорож його брата; тільки кобилиця, що з'явився до нього, була незрівнянно гірше тієї, яка з'явилася до Асланбеку. До сходу сонця Хасан повернувся цілий і непошкоджений, з маленьким лошам для сніданку. Після того як усе наситилися, до старого став приставати із проханнями відпустити його у табун молодший син хана, тринадцятилітній Темирбек. Старий спочатку не став і слухати хлопчика, називаючи його прохання капризом дитину. Темирбек образився й став доводити калмикові, що він давно вже не дитина, а у силі й спритності посперечається із братами. Та дійсно, Темирбек, незважаючи на юний вік, ростом був чи не вище своїх братів, а красою особи, спритністю й силою далеко перевершував їх. Довго довелося Темирбеку вмовляти старого, і нарешті він вирвав у нього згоду й став з нетерпінням готуватися до від'їзду. Старий калмик повторив йому усе, що говорив раніше братам, і з більшим невдоволенням і острахом відпустив юнака.
Весело й бадьоро пустився у шлях Темирбек і непомітно проїхав відстань, що відокремлювала його від галявини. У'їхавши на пагорб, він струснув вуздечкою, знятої з коня, і у ту ж мить перед ним стала кобилиця, але така непоказна, що на неї навіть було огидно дивитися. Після заходу сонця кобилиця
Ожеребилася; як і колись, негайно прилетів крилатий дракон і ринувся до лошати, але у той мить, коли чудовисько роззявило величезну пащу, щоб зжерти його, Темирбек вихопив з піхов меч і влучним ударом уразив дракона на смерть. Потім сіл на кобилицю й поїхав далі. Незабаром він прибув на іншу галявину, де пасся табун коней його покійного батька. Рівно опівночі на галявину стрімко у'їхали сто воїнів і, розсипавшись серед табуна, сталі відбирати коней. Побачивши це, Темирбек грізно крикнув їм: "Не смійте торкати того, що вам не належить!" - і став мечем відтинати воїнам голови. Відсічені голови воїнів він прив'язав до сідел їх коней, і коні умчалися.
Зробивши цей подвиг, Темирбек вибрав з табуна маленького лошати й пустився у дорогу назад. Приїхавши до хатинки й увійшовши усередину, щоб зайнятися готуванням сніданку, він побачив, що вугілля на вогнищі залиті водою. Це зробили брати Темирбека зі злим наміром, щоб молодший брат не зміг до кінця виконати наказ старого калмика.
Побачивши погасле вогнище й не маючи можливості розвести вогонь знову, юнак не довго думаючи сіл знову на коня й швидко помчався у глиб лісу у надії відшукати де-небудь вогонь. Проїжджаючи крізь густу хащу лісу, Темирбек раптом побачив двох людей, що б'ються, з яких один був зовсім чорний, а інший білий; ці небачені борці зацікавили юнака, і він, під'їхавши ближче, запитав їх:
-Що ви за люди й через що сваритеся?
-Ми - День і Ніч, - відповідали, що борються.- Хто з нас здолає, той і з'явиться на землі.
Темирбек згадав, що йому необхідно добути вогню до сходу сонця, тобто до настання дня, як наказав старий, і ось він не довго думаючи швидко
Зстрибнув з коня, і, перш ніж День і Ніч отямилися, вони були вже зв'язані й лежали у кущах.
-Ну, лежите тут сумирно, - крикнув їм Темирбек, - поки я не повернуся; тоді я звільню вас, і ви зможете знову продовжувати боротьбу.- Сказавши це, юнак підхопився на коня й, пришпоривши його, помчався далі. Через якийсь час він побачив удалині струмені диму, що виходять із хащі ліси; направивши у ту сторону коня, Темирбек скоро виїхав на більшу галявину, оточену віковими деревами. Посередині галявини було розведено величезне багаття, а навколо багаття спали дванадцять велетнів.
Темирбек швидко зліз із коня й поповзом став пробиратися між сплячими богатирями до багаття; побравши одне палаюче поліно, він обережно став пробиратися назад, але обгоріле поліно на кінці обломилося, і частина вугіль упала на один зі сплячих. Розбуджений велетень із лементом схопив Темирбека; тоді підхопилися інші богатирі й оточили юнака. Темирбек не розгубився й став запевняти богатирів, що він без усякого злого наміру приїхав сюди, що йому необхідно добути вогню, і почав благати, щоб вони відпустили його й дозволили побрати із собою палаюче поліно. Вислухавши його прохання, велетні відповіли:
-Ми тобі не зробимо зла й навіть дамо вогню, але не раніше, чим ти виконаєш наші накази: насамперед нагодуй нас - ми голодні. Піди за ці дерева, там ти знайдеш прив'язаного бика, заріж його, зніми шкіру, попатрай, частина м'яса відокрем для юшки, а усе інше роздягнули на дванадцять рівних частин, по числу нас; присмаж м'ясо на вугіллях, і, коли ми втамуємо голод, тоді ти вислухаєш інший наказ.
Темирбек негайно приступився до виконання наказу велетнів. Жваво загорілася справа у руках юнака, і скоро у казані кипіла юшка, а на вугіллях
Присмажувалося нарізане шматками м'ясо. Коли усе було готове, Темирбек покликав велетнів снідати. Порахувавши шматки м'яса, велетні крикнули юнакові:
- Так ти, як видне, і вважати-те ще не вмієш! Нас тут дванадцять, а ти нарізав тринадцять шматків!
- А ви що ж думаєте, - заперечив їм Темирбек, - хіба я не людей і не прагну їсти, як і ви?
Така смілива відповідь сподобалася велетням, і вони дозволили юнакові сісти з ними за стіл. Коли почали їсти м'ясо, Темирбек непомітно для велетнів шматки зі своєї порції кидав через плече убік, а коли усе м'ясо було викинуто, він став брати шматки з порцій велетнів; ті мовчачи дивувалися незвичайному апетиту юнака. Після м'яса приступилися до юшки, яка теж була розлита у окремі посудини - для кожного нарівно. З юшкою Темирбек теж ужив хитрість: він непомітно виливав її на землю й, коли у його посуді нічого більше не залишилося, став їсти юшку у велетнів. Ті були уражені такою ненажерливістю юнака й думали про себе, що, напевно, він має незвичайну силою4.
Після сніданку велетні веліли Темирбеку вислухати новий наказ:
- Поки ми цілком задоволені тобою, - сказали вони, - але будемо задоволені ще більш, якщо ти також успішно виконаєш наше друге веління: ти повинен пробратися у сусіднє ханство, що граничить із цим лісом, увійти у палац і викрасти для нас молодшу дочку хана, у якої одна половина волось срібна, а інша золота й краше якої немає у світі. Та ось, коли ти приведеш до нас среброкудрую красуню, тоді ми тебе відпустимо й дамо тобі вогню скільки побажаєш. А тепер іди!
- Добре, - сказав Темирбек, - піти-те я піду, але не інакше, як з вами; тільки ви йдіть за мною; коли ж я ввійду у палац і свисну, ви по
Черги входите до мене.
Велетні погодилися, і усе рушили у шлях. Виходячи з лісу, їм довелося прорубувати колючий чагарник, що велетні виконали без усякої праці. Скоро Темирбек дійшов до володінь хана; розкішний палац був оточений різьбленою огорожею із чавунними воротами.
- Ну, тепер чекайте, коли я свисну, і йдіть по одному! -
Крикнув юнак велетням і ввійшов у ворота. Увійшовши у двір, Темирбек причаївся за огорожею, вихопив свій меч і пронизливо свиснув. Ледь перший велетень увійшов у двір, як юнак швидким ударом меча відітнув йому голову, не давши йому можливості навіть крикнути; у такий же спосіб він зробив і з іншими одинадцятьма богатирями.
Коли всі велетні були перебиті, Темирбек побрав їхні відрубані голови й надяг на коли огорожі, а сам пішов у палац і став відшукувати кімнату среброкудрой красуні. Довго бродив він по величезному лабіринту ханських покоїв, поки не досягся спальні ханських дочок. Увійшовши у опочивальню, Темирбек мимоволі зупинився, уражений тим, що стало його погляду: на розкішному ложі, під високим пурпурним балдахіном, лежали три красуні, занурені у глибокий сон; молодша з них, среброкудрая дочка хана, що лежала праворуч від старшої сестри, вражала своєю незвичайною красою й чудовими волоссями, що вилися срібними й золотими кучерями по її плечах. Темирбек, затаївши подих, любувався чарівною красунею, як раптом його увага була притягнута якимось жахливим шумом і свистом, який усе наближався й робився усе оглушливіше й грізніше; ще одна мить - і у відкрите вікно опочивальні стрімко влетів величезних розмірів дивовижний дракон і ринувся до сплячих дівчат висмоктувати їхня кров, що він робив щоранку до сходу сонця.
Темирбек вихопив з піхов меч і могутнім ударом розрубив навпіл крилате чудовиська 5. Після цього хоробрий юнак підійшов до сплячих красунь і поміняв їх місцями: середню дочку хана, яка лежала ліворуч старшої сестри, поклав праворуч, а молодшу, среброкудрую красуню, поклав на місце середньої; потім зняв у молодшої сестри з руки дорогоцінний перстень, надяг собі на мізинець, швидко вийшов з палацу й пішов знайомій дорогою у ліс. Перейшовши опушку у тому місці, де вона була прорубана велетнями, Темирбек ретельно заклав тропу колючим чагарником і повернувся до того місця, де було багаття. Там він побрав велике палаюче поліно, підхопився на коня й помчався назад до хатинки калмика. Проїжджаючи повз те місце, де билися День і Ніч, він розв'язав їх, і вони знову вступили у боротьбу.
Поки День здолав Ніч, Темирбек встигнув повернутися у хатину, розвести вогонь у вогнищі, оббілувати зарізаного лошати й присмажити м'ясо. При перших променях висхідного сонця всі вже сиділи за сніданком, і уражені брати ніяк не могли
Догадатися, звідки Темирбек зміг добути вогню для погаслого вогнища.
Старий калмик з любов'ю й гордістю любувався квітучим видом хороброго юнака й став його розпитувати про нічну поїздку; але Темирбек ні словом не згадав про свої пригоди й, пославшись на утому, ліг спати.
У той час як Темирбек пригощав братів сніданком, у ханському палаці, де жила среброкудрая красуня, раніше всіх прокинувся хан і спішно відправився у опочивальню своїх дочок, з жахом помишляя про те, що він, як і щоранку, уви-дит знову дочок блідими й напівмертвими від втрати крові, висмоктаної крилатим драконом. Які ж були здивування й радість хана, коли він, переступивши поріг опочивальні, насамперед побачив розрубаний тулуб жахливого чудовиська, що плаває у крові, а на ложі трьох свої дочок, занурених у міцний, здоровіший сон! При цьому хан помітив, що дві його молодші дочки лежать не на своїх місцях, а заповітний перстень молодшої красуні зник з її руки.
Велика була радість хана й усіх його наближених. - Велика милість аллаха! - говорив хан своїм наближеним.- Але я повинен будь-що-будь знайти ту людину, яка позбавила моїх дочок від щоденних мучень, і віддячити його, як він того заслуговує.
Та ось старий хан розв'язав улаштувати великий бенкет, на який скликав усіх, що живуть у окрузі, і тому молодцю, у кого на пальці виявиться перстень його молодшої дочки й хто докладно розповість про свою боротьбу із драконом, хан обіцяв віддати у дружин кожну зі своїх дочок, відокремивши у придане половину ханства. У усі сторони були розіслані ханські гінці із запрошенням на великий бенкет, і багато з'явилося молодців у ханський палац; не з'явився на цей бенкет лише один Темирбек: послані гінці не відали, що у лісі живуть люди, і, бачачи, що ліс обнесений колючим чагарником, не зважилися проникнути у хащу. Зібрані на бенкет гості їли, пили, веселилися; не веселилося лише одне ханське серце - серед гостей він не знаходив того, хто позбавив його дочок від жахливого дракона.
Засмутився старий хан і, щоб розмикати своє горе, відправився на полювання. Багато днів нишпорив він, оточений своїми наближеними, по полях і ярам, переслідуючи звірів; випадково він під'їхав до опушки того лісу, де жив Темирбек зі своїми братами. Дрімучий ліс дуже зацікавив хана, а колючий чагарник, що не пропускав нікого, ще більш разжеглюбопитство старого, і він велів слугам прорубати тропу, по якій він і проїхав у ліс. Довго хан колесив між віковими деревами, поки ненавмисно не наткнувся на хатинку, що ховався у зелені, калмика.
"Хто може жити тут, у таких диких нетрях?" - подумав хан і, зстрибнувши з коня, змело ввійшов у хатину. Брати радо зустріли хана, почастували його м'ясом молодого лошати й утамували його спрагу свіжим кумисом. Відпочивши й підкріпивши свої сили їжею, хан почав запитувати братів, хто вони, як їх кликати й чому вони живуть у такій глухомані, куди жодне жива істота не може проникнути. На запитання хана брати не відповідали, і лише молодший, Темирбек, на його питання відповів питанням же:
- Ушанований старий, не чи прагнеш, я розповім тобі цікаву казку?
- Тому ж, юнак? Я із задоволенням послухаю тебе, - сказав хан, з неприхованим задоволенням любуючись Темир-Беком.
Та ось Темирбек приступився до оповідання про свої подвиги, приписуючи їх вигаданому героєві казки. З більшим інтересом слухали хан, Асланбек, Хасан і калмик оповідання Темир-Бека, але коли у казці юнак дійшов до свого подвигу у палаці й про викрадення персня з руки красуні, хан мимоволі подивився на руки Темирбека й, побачивши на його мізинці перстень дочки, не витерпів і радісно викликнув:
-А ось хто позбавив моїх дочок від жахливого дракона! - Та гаряче пригорнув юнака до своїх грудей.
Після цього Темирбек зізнався, що герой казки був дійсно він і всі подвиги, про яких він розповідав, не вимисел, а правда.
-У такому випадку ти будеш бажаним чоловіком кожної з моїх дочок і улюбленим моїм зятем! - весело проговорив хан.- Збирайтеся тепер усе у шлях, забирайте із собою табун коней вашого покійного батька й поїдемо до мене. Я всіх вас женю на моїх дочках. По шляху ти покажеш мені, хоробрий Темирбек, усі місця у лісі, де усе це з тобою приключилося.
Асланбек і Хасан теж виразили бажання особисто перевірити оповідання молодшого брата, якому вони почали потай заздрити.
Проїжджаючи лісом, Темирбек зупиняв свій коня у тих місцях, де робив подвиги, і вдруге розповідав про них ханові й братам. Проїжджаючи галявину, на якій пасся табун коней, брати з калмиком зібрали весь табун і погнали його по дорозі до володінь хана. Скоро всі прибутки у ханський палац, і було оголошено весілля всіх трьох братів. Старший, Асланбек, одружився на старшій дочці хана, середній, Хасан, - на середній, а молодший, Темирбек, - на молодшій красуні зі срібними й золотими волоссями й одержав за нею у придане, по обіцянці хана, половину ханства, яку великодушний Темирбек по-братерському розділив з Асланбеком і Хасаном. Пишно були відсвятковані весілля всіх трьох ханські дочок, і багато днів ішли безперервні бенкети й усілякі звеселяння.
Але нарешті настав день, коли брати захотіли вернутися під рідний дах, у своє ханство, де їх чекала стара мати. Та ось вони висловили тестеві своє бажання; хоча старому й важко було розставатися з улюбленими дочками, Усе-таки він не став перешкоджати.
Після довгих зборів ханські дочки із чоловіками й багатством рушили, нарешті, у шлях: спереду гнали табун коней, а за ним їхали верхи брати із дружинами, оточені численною прислугами, що доглядала за навьюченними різним добром кіньми; серед подорожан не було лише одного старого калмика - його залишив при собі хан ділити з ним своя самітність.
Їхати подорожанам довелося по зовсім незнайомій місцевості, але Темирбек чув раніше, що тут десь поблизу повинне було перебувати скам'яніле царство грізного велетня, і про всякий випадок став попереджати братів і всіх наїзників про те, що, якщо на шляху їм зустрінеться колодязь, ніхто б не пив з нього води, як би не був млоїмо спрагою, а інакше всі вони наживуть більше лихо. Попередивши всіх, Темирбек зупинився, пропустив уперед увесь поїзд, а сам поїхав позаду, щоб наглядати за слугами.
Чи Довго, чи коротко їхали брати, тільки їх усіх стала млоїти жахлива спрага. Вода, узята у дорогу, була вже давно вся випита, а палючі промені сонця, що падали розпеченими голками на голів людей і тварин, заподіювали їм ще більші страждання. Колом була гола пустеля; усюди, куди не проникав погляд, не було ні деревця, ні кустика, ні краплі води; ледве брели змучені коні й безсило сиділи у сідлах люди... Раптом удалині примітили щось схоже на колодязь..
Зібравши залишок сил, наїзники погнали коней у тому напрямку, де їм здався колодязь, і, дійсно, скоро вони під'їхали до прекрасно влаштованого колодязя, навколо якого на величезному просторі були розкидані дивного виду камені, що нагадують статуї людей і тварин.
Брати, так само як і їхні слуги, ні на що не обертали уваги, і всі стрімко кинулися до колодязя й з насолодою стали вгамовувати спрагу прекрасної, холодної, чистої, як кристал, водою, потім стали напувати коней. Один тільки Темирбек не пив води й через дальність відстані не міг відговорити братів і слуг від божевільного вчинку.
Як тільки всі люди й тварини напилися із чудесного колодязя, їм раптом з'явився жахливий грізний велетень із батогом у руках і став наносити удари праворуч і ліворуч, і всі, на кого тільки падав удар батога, миттєво зверталися у камені, на вид схожі на ті, які минулому розкидані тут раніше, і скоро не залишилося у живі жодної людини, ні одному коня. Що під'їхав до колодязя Темирбек із прикрістю викликнув:
- Нещасні! Вони не послухали моєї ради й усе загинули!
Оглядаючи скам'янілих тварин і людей, він не знаходив лише однієї своєї красуні дружини. "Вірно, велетень зачарувався її красою й побрав її собі", - з розпачем подумав Темирбек і негайно поїхав навмання шукати місце проживання грізного велетня. Довго роз'їжджав він серед скель і нагромаджених каменів, поки вдалині не побачив палац; догадавшись, що це, вірно, і є житло велетня, безстрашний Темирбек погнав свого коня до палацу, поспішаючи скоріше довідатися, що стало з його гаряче коханою дружиною.
Увійшовши у величезні кімнати палацу, Темирбек був здивований тишею, що панувала у них. Довго він блукав, шукаючи дружину, і дивувався усе більш розкішним оздобленням покоїв, ніде не зустрічаючи жодного живої істоти. Нарешті, відчинивши дверей одного з покоїв, він побачив свою дружину. Среброкудрая красуня сиділа з пониклою головою, і гарячі сльози струменіли по її прекрасній особі. Велика була радість Темирбека і його дружини.
- Скажи мені, - звернувся він до дружини, - де велетень і що мені зробити, щоб урятувати людей і тварин.
- Мій мучитель тепер спить, - відповіла красуня, - і нам треба скористатися цим часом. Я зараз принесу його чарівний хлист, і ударом цього хлиста ти звернеш велетня у камінь, а потім я навчу тебе, що робити далі.
Із цими словами дружина Темирбека зникла у одному з покоїв і скоро повернулася, тримаючи у руці чарівний хлист.
-Тепер іди за мною у опочивальню велетня, - сказала вона Темирбеку, - і вдар його лише один раз - він скам'яніє, як твої брати.
Та дійсно, не встигнув Темирбек вилучити хлист на тіло сплячого велетня, як він миттєво перетворився у безжиттєвий камінь.
- Ну ось і прекрасно, головне зло знищене! - радісно викликнула красуня.- А тепер я навчу, як пожвавити твоїх братів, моїх сестер, їх слуг і всіх тварин. Сила цього хлиста у тому, що якщо нанести один удар, жертва перетворюється у камінь, а якщо по цьому каменю знову вдарити три рази, то людина або тварина оживає; так зробив із мною й велетень: я адже теж пила воду з колодязя, і він звернув мене у камінь, але, спокусившись моєю красою, пожвавив трьома ударами й потім сам видав мені таємничу силу хлиста.
- Підемо скоріше! - горя нетерпінням, викликнув Темирбек.
Та ось, надходячи за вказівкою дружини, він пожвавив усіх людей і тварин, і не тільки своїх, але й усіх, хто раніше тут проїжджав, і скоро вся пустельна місцевість була залюднена й тваринами. Шум, говір, сміх, дзвінке іржання коней миттєво оголосили безмовну колись пустелю. Жваві так чудово, люди зі сльозами дяки кинулися до свого рятівника й прославляли його ім'я. Одні лише брати Темирбека, глибоко затаївши у душі заздрість до великодушного подвигу Темирбека, замість дяки почували лише ненависть і бажання позбутися свого рятівника тем або іншим шляхом.
Нарешті, коли усе було наведено у порядок, поїзд рушив у подальший шлях; але незабаром дорога була перепинена величезною ямою, злегка прикритої сухими гілками. Брати зіскочили з коней, зняли, що покривали отвір ями суки й гілки й заглянули усередину; але яма була так глибока, що не було ніякої можливості розглянути що-небудь на дні її, а тим часом цікавість усе більш і більш опановувала подорожанами; тоді вони розв'язали, щоб хто-небудь спустився вниз на мотузках.
Виконання цього ризикованого підприємства спочатку було запропоновано старшому із братів, Асланбеку; але він, боячись невідомості, навідріз
Відмовився; тоді запропонували середньому,
Хасану; але й він рішуче відмовився й запропонував, у свою чергу, спуститися у яму молодшому, Темирбеку.
Темирбек, не коливаючись, погодився, і брати, обплутавши його мотузкою, спустили у яму.
- Ну, що ти знайшов на дні? - крикнули вони йому, коли мотузка більш не рухалася.
- ПРО, тут усе дно посипане самоцвітами самої рідкої краси й величини, а також купами золота! - відповів їм Темирбек.
- Вигрібай скоріше коштовності й передавай нам! - з жадібністю викликнули брати.
- Киньте мені у яму порожні мішки, щоб насипати у них золото й камені, - сказав Темирбек.
Та ось почали переносити з ями знайдений скарб: з навантаженими мішками Темирбека піднімали нагору, він передавав братам коштовності, і його знову опускали на мотузках, щоб навантажити мішки знову.
Після багаторазових опускань у яму брати, нарешті, запитали Темирбека:
- чи Багато ще залишилося на дні золота й каменів?
- ПРО, усього лише на один раз! - відповів Темирбек. Почувши таку відповідь, Асланбек і Хасан переглянулися созлой усмішкою й крикнули молодшому братові:
- Ну скоріше ж забирай усе інше й поїдемо далі! Але тільки-но Темирбек був спущений на дно ями, брати швидким ударом ножа перерізували мотузку.
- Вибачай, Темирбек! Твої послуги нам більше не потрібні! Гарненько бережи свої скарби! - зі злим реготом крикнули брати й швидко пустилися у подальший шлях.
Побачивши упалу до його ніг перерізану мотузку й почувши, що звучали злим глузуванням слова братів, Темирбек зрозумів, що він приречений на голодну смерть. Перший раз за весь час він упав духом, і розпач почало опановувати душею хороброго юнака.
Але мужнє серце підказувало йому не втрачати надії, не испробовав усіх способів до порятунку. Почувши голосу розуму, він став уже більш спокійно оглядати яму й роздумувати, чи не можна як-небудь знайти вихід з неї; але уважний огляд не приніс ніяких бажаних результатів: стіни ями були точно поліровані, а під рукою у Темирбека не було, крім меча, ніякого знаряддя, яким він міг би проробити щаблі у стрімких стінах, та й це навряд чи б допомогло, тому що ґрунт був кам'янист, що не піддається ніяким ударам. Знову смуток став опановувати душею Темирбека, і, коли він уже майже вдався у відчай, він раптом побачив, що у його ямі якось відразу стемніло; швидко піднявши голову нагору, він вперил пабоний погляд у той клаптик неба, який був видний із дна ями. Довго вдивлявся Темирбек і, нарешті, зрозумів, що тінь, що заслоняла промінь сонця, що падав у отвір ями, була відкинута ширяючим у висоті величезним орлом. У ту ж мить у спритного Темирбека дозріла думка, що за допомогою цього гігантського птаха він може бути витягнутий зі свого мимовільного висновку. Не довго думаючи він зірвав із себе верхній одяг і, оголивши ліву руку до плеча, швидким рішучим ударом меча зрізав з неї великий шматок м'яса, потім прикрив голову, плечі й груди знятої із себе одягом, побрав у праву руку зрізане м'ясо, витягнув її, наскільки було можливо, нагору й став терпляче чекати. Він був впевнений, що пернатий хижак своїм тонким нюхом відчує захід крові. Та дійсно, Темирбек не помилився: скоро він почув віддалений шум крил і клекіт орла; шум,
Вироблений польотом, робився всі слишнее, і нарешті величезний птах ринувся вниз, намітивши собі у глибині ями звабний видобуток; ледь тільки орел торкнувся пазурами шматка м'яса, як Темирбек зі швидкістю блискавки схопив обома руками сабону ногу хижака й злетів з ним нагору. Як тільки орел у своєму польоті минув яму, Темирбек розняв пальці рук, що міцно тримали ногу орла, упав зовсім непошкоджений на землю й, знесилений втратою крові у пораненій руці, заснув міцним сном.
У той час, коли Темирбек вибирався з ями, його брати безтурботно й весело продовжували свій шлях далі, не тільки не замислюючись над долею так жорстоко кинутого брата, а навіть радіючи, що їм таким легким способом удалося відскіпатися від ненависної для них істоти. Коли молода дружина Темирбека стала благати братів зглянутися над тем, кому вони зобов'язані своїм порятунком і багатством, то у відповідь на сльози й благання почула лише злі глузування й лайка; навіть рідні сестри-красуні із презирством відвернулися від неї; нещасна молода жінка безутішно лила гіркі сльози й проклинала свою злу долю.
Перед самим у'їздом у своє ханство Асланбек і Хасан звернулися до вбитої горем невістці й наказали їй переодягтися у одяг рабині.
- Відтепер, - сказали їй безсердечні брати, - ти не смій називатися сестрою наших дружин, а будеш їхньою рабою, і від тебе буде залежати твоє подальше життя: тільки безперестанною працею й безумовною покорою ти можеш заслужити наше розташування, у противному ж випадку тебе чекають побої й лайка.
Нелегко було вислухувати подібні слова з вуст нової родички, але, затаївши у своєму серці горе, красуня розв'язала терпляче зносити всі
Образи, плекаючи у душі промінь надії на рятування від такого гіркого існування.
Важке життя почалося для улюбленої ханської дочки: вона повинна була вставати раніше всіх і лягала спати останньої, на неї звалювали найважчі й брудні роботи, найменша помилка з її боку негайно спричиняла лайка, а часом і побої. Усього важче було для красуні, що навіть рідні сестри, які ще так недавно жили з нею душу у душу, і ті дивилися на неї не більше як на рабиню й усіляко її кривдили, а тому що вони не могли заборонити сестрі розповідати навколишнім про те, ким вона була й де вигин Темирбек, вони постаралися всім вселити, що рабиня їх зовсім дурочка, якої ніяк не можна вірити. Але молода ханша не сумувала, вона терпляче чекала рятування, і, дійсно, це рятування швидке прийшло для среброкудрой красуні.
Темирбек, підкріплений довгим сном, устав зовсім бадьорим, готовим до нових подвигів. Асланбек і Хасан залишили добре второвану дорогу, по якій змело можна було йти, не ризикуючи заблудитися. Відстань, що відокремлювала Темирбека від рідного ханства, було досить велике, і йому при відсутності коня треба було вжити багато днів на цю подорож, але Темирбек не сумував, а думка про дружину побадьорювала й прискорювала його кроки. Нарешті Темирбек прибув до берегів рідної ріки, і тут він уперше за багато днів дозволив собі відпочити.
Укрившись у кущах, густо росших у берега, він, ні для кого не видимий, міг вільно спостерігати за вес, що приходили до ріки. Та раптом він помітив жінку, що наближається до ріки від ханського палацу, у одязі рабині. Фігура й особа цієї жінки здалися йому, що нагадують його дружину, і, дійсно, це була вона, послана із глечиком за водою. Переконавшись, що рабиня,
Що набирає воду, його дружина, Темирбек вийшов із притулку й, горячи нетерпінням заговорити із дружиною й почути від неї, чому на ній таке дивне вбрання, назвав
Її по імені. Почувши дорогою для неї голос, красуня кинулася назустріч Темирбеку й залилася радісними сльозами. Потім вона докладно розповіла йому про усе, що відбулося з нею за цей час, а також і про те, що по приїзду у ханство вони вже не застали у живих стару ханшу, а тому нікому було запитувати про долю Темирбека.
- Але тепер ти із мною, - радісно додала красуня, - я нічого не боюся, і мені більше не про що журитися!
- Так, але твої мучителі повинні понести заслужене покарання як за зло, заподіяне тобі, так і за те зло, яке ледь не погубило мене! - гаряче викликнув Темирбек.- Вислухай же, що я тобі тепер скажу: іди у палац начебто б нічого не трапилося й, щоб не подавати приводу братам і твоїм сестрам думати, що я тут близько, сховай свою радість і прикинься сумної, а коли почнеш мити посуд, постарайся розбити якнайбільше найдорожчих посудин, щоб викликати на себе гнів братів; на їхню лайку відповідай зухвало й улаштуй так, щоб вони підняли на тебе руку, тоді я буду мати привід по всій справедливості захистити тебе, а їх приблизно покарати.
- Будь спокійний, - відповідала молода ханша, - усе це легко влаштувати -пещення, щоправда, від них не дочекаєшся, а лайка й лайка завжди найдуться для мене.
Із цими словами красуня пішла назад до ханського палацу, прийнявши звичайний сумний вид.
Після її відходу Темирбек став теж негайно пробиратися до палацу; там він постарався зникнути від людських очей у тіні дерев і чуйно прислухався
До того, що робиться у внутрішніх спокоях.
Скоро він почув дзенькіт посуду, що розбивається, потім гнівні вигуки Асланбека й Хасану, а також їх дружин. Лайка робилася всі ожесточеннее й градами сипалася на беззахисну молоду ханшу, а на її заперечення пішли удари. Темирбек не міг більш виносити цього й стрілою влетів у палац, на бігу вихопивши з піхов меч; увірвавшись, як ураган, у кімнату, у якій відбувалася розправа із красунею, Темирбек двома сабоними ударами меча позбавив життю Асланбека й Хасану.
- А ви, злі жінки, - крикнув він невісткам, - за вашу жорстокість відтепер будете рабинями й вами буде веліти та, яку ви тільки що всіляко ображали! Це буде покарання, цілком гідне вас!
Із цього часу у керування ханством вступив Темирбек.
Підвладний йому народ, що звільнився від жорстоких Асланбека й Хасану, з любов'ю ставився до доброго молодого хаиу й прекрасної молодий ханші й щиро бажав їм довгою й щасливому життя, яке вони цілком заслужили.