У одного старого була дочка. Коли він поїхав у Мекку, він залишив дочку на руках свого працівника, говорячи: "Дочка миючи твій акамаш, стеж за нею, виконуй її вимоги, словом, опікуйся про неї, як про свою пані".
Старий виїхав, і у цілому дворі залишилися тільки працівник і дочка старого. По закінченні короткого часу працівник набув щодо залишеної на його піклування дівчини дурні думки. Дівчина, як він її не просив, не погоджувалася виконати його вимога; але тому що їй нарешті не стало будинку життя від працівника, то вона пішла з будинку й майже ніколи туди більш не заходила - жила те у одних, то у інших сусідів. Настало, таким чином, час повернення старого, і прибув гонець зі звісткою, що хаджі доїхали вже до такого-те місця й через два-три дні будуть будинку.
Тоді працівник поїхав назустріч старому хаджі й оголосив, що дочка, залишена їм на його піклування, незважаючи на всі його прохання, умовляння й погрози, із часу його від'їзду стала поводитися самим негожим образом і тепер вона вагітна.
- У такому випадку вертайся скоріше назад, зроби з нею що прагнеш, але тільки щоб я її більше не бачив і не чув про неї, - відповів засмучений хаджі.
Працівник, тільки того-те, що й бажав, вернувся й, не говорячи дочки старого ні слова, схопив її, повів і кинув у степу. Працівник повернувся й залишився у старого хаджі, що не знав про його провину, самою довіреною людиною. Тим часом дівчину, що поселився у очеретах, знайшов хан, що був на полюванні. Дівчина сподобалася йому, і, одержавши на своє питання, звичайна вона смертна чи ні, відповідь, що вона такий же людина, як і він, хан побрав її із собою й одружився на ній. Дівчина виявилася відмінною дружиною, любила й покоила хана, який, бачачи це, радів, що він не похитнувся одружитися на дівчині невідомого роду й племені, знайденої у степу. Вона народила йому сина.
Раз, коли хан лежав у постелі, а вона нагнулася, щоб згребти й закрити вогонь, вона задумалася; простоявши з пониклою головою якийсь час над вогнем, вона нарешті, опам'ятавшись, важко зітхнула й сказала, що це просто так, без особливо важливої причини, яку коштувало б його повідомити. Але хан не удовольствовался такою відповіддю й настійно просив, щоб вона сказала йому, про що зітхнула. Дружина сказала тоді: "А у мене є там, далеко, будинок, батько й інша родичка; тепер я згадала про них і, не знаючи, що з ними сталося, зітхнула".
- Як! Ти пам'ятаєш своїх рідних, знаєш, де вони живуть? Чому ж ти цього не говорила мені дотепер? - закричав хан.
Потім він запропонував їй поїхати провідати батька, якщо бажає, і одержав у відповідь, що вона була б рада довідатися, що сталося з батьком, але не говорила йому про цей, не вирішуючись залишити його нудьгувати одного, без неї; але що якщо тепер йому завгодно дозволити їй побачити рідних, то вона з радістю виконає бажане ханові. На інший же день хан наказав готуватися у шлях. Коли була виготовлена достатня кількість бузи, здобних печив та інше необхідне для дороги, дружини виїхала, супроводжувана досить великий жіночої й чоловічий свитою.
Чи Довго, чи мало їхали вони й, нарешті, приїхали у одне місце; розпрягли гарби, вийняли бузу; усі, що супроводжували ханшу багато випили, схмеліли, і кожний, де сидів, там і заснув. Залишилися тверезими тільки аталик ханші й одна її служниця; вони мали особливий намір, для досягнення якого й напоїли всіх. Аталик ханші, у якого перший час після того, як вона вийшла заміж за хана, до вступу у його будинок, згідно зі звичаєм, жила ханша, поласився на неї й підмовив служницю, щоб вона допомогла йому створити над ханшею, що йому бажане. З метою здійснити цей задум і
Напоїла вона своїх супутників. Коли всі заснули, аталик оголосив ханші, чого він від неї бажає. Ханша відмовила. Але аталик став загрожувати їй, говорячи, що він кине у воду її сина, нарешті її саме, якщо вона не погодиться на його вимогу. Ханша залишалася Усе-таки непохитна. Тоді аталик напав на неї, бажаючи силою досягтися своєї мети. Ханша, не бачачи іншого порятунку, кинулася у воду й сама; дитина її був раніше кинутий у воду аталиком. Тоді цей останній, усвідомлюючи, що він занадто далеко зайшов, і побоюючись, щоб товариші не довідалися його провини, улігся й сам, прикинувшись хмільним. Служниця зробила те ж саме.
Нарешті опам'яталися супутники ханші й бачать - немає ні ханші, ні її сина. Дивуючись, куди вони могли подіятися, кинулися туди й сюди шукати, але ніде їх не знайшли. Статут шукати, зібралися усе знову близько гарб і стали радитися, що робити, що їм тепер сказати ханові.
-Так що будемо сидіти отут, не дути ж у бжамий над мертвої! Підемо назад і перестанемо ламати голову над тим, що сказати ханові про його дружину, яка пішла туди, звідки прийшла, - сказав хтось.
-Та справді, - відповіли інші, - як міг він вирішитися побрати у дружин дівчину, знайдену у степу, не знаючи, людей вона або дух якої. Напевно, вона була який-небудь дух, - сама пропажа її доводить це.
Підбадьоривши себе таким міркуванням, звита ханші повернулася назад і на запитання хана, куди запроторювали його дружину, відповіла: "Хто знає, де вона! Звідки прийшла, туди й пішла".
Хан подумав: " Як я міг, насправді, припустити, що жінка, знайдена у степу, може бути мені дружиною", - і на тому заспокоївся.
Ханша, що кинувся у ріку, була прибита до берега далеко від гарб.
Обсушившись, оправившись трохи від спіткавшого її горя, пішла вона бродити без мети по степу. Зустрівся їй пастух з козами. Віддавши йому свої коштовні одяги, вона побрала у нього його плаття й одяглася у нього. Потім, залишивши пастуха, побрела далі.
Прийшла вона до одному пастухові, пасшему баранів; переночувавши там і довідавшись, що один хазяїн шукає пастуха, вона найнялася до нього на п'ять років, одержавши вперед шістдесят овець, які але прошествии п'яти років повинні були стати з їхнім приплодом, за звичаєм, її власністю. Прожила вона на цьому коші свої домовлені п'ять років, і нарешті до результату їх залишилося всього день або два. Вівці її були полічені й відділені особливо. За весь цей час жодній людині не спало на думку, що вона була не чоловік, а жінка; так спритно вела вона себе.
Увечері, перед тем днем, як повинен був скінчитися строк угоди, на кіш приїхав її батько із працівником, що наговорили на неї, а також і хан з її аталиком. Ханша, відкликавши тоді балку-упажа убік, сказала йому:
-Завтра я повинен розстатися з кошем, на якому прожив п'ять років, не чуючи за весь цей час від жодного людини лайливого слова. Дозволь же мені перед розставанням зарізати одного свого барана й почастувати своїх товаришів. До речі, у нас є й гості, отже, і для них не потрібно буде різати барана.
Логупаж погодився на її прохання. Тоді вона сама піймала кращого зі своїх баранів, зарізала, чисто зняла з нього шкіру, розрізала на частині й поклала у казан варити, внутрішності ж надягла на рожен, розклала великий вогонь і, сівши жарити їх, сказала гостям, що сиділи у вогню:
-Не прагнете чи від нудьги послухати одну нозку; на кошу нам більше нема чим вас побавити.
Гості просили її розповісти.
Тоді вона послідовно передала усе з нею те, що трапилося, закінчивши своє оповідання наступними словами:
- Якщо ж мої слова вам видадуться неправдою, то ось переконаєтеся.- Та, знявши шапку, показала свої волосся. Тоді довідалися - батько свою дочку, хан свою дружину; негайно старий свого працівника, а хан аталика прив'язали до необ'їжджених коней і пустили їх у степ. У такий спосіб хан відшукав свою дружину, а вона знайшла знову й свого чоловіка й свого батька. Усі вони разом живуть і досі. Вухами ви чули, так проживете, поки побачите очима.