Жив один старий, кликали його Нормеришхо. Двері його кунацької завжди були відкриті для гостей, і вона рідко пустувала.
Одного разу у гості до нього прийшов високий і ставний юнак. Він поговорив з хазяїном, які хабари у аулі, а потім устав і початків важливо проходжуватися по кунацькій, притримуючи рукоятку кинджала.
Здивувався хазяїн.
- Що, Нетшауко, тебе турбує? - запитав він гостюючи.
- Я праг би зустрітися із чоловіком, з яким міг би помірятися силою й випробувати свого коня. Я думаю, на світі немає людину, яка здолала б мене, - відповів гість.
- Ти молодий і дурний, не знаєш життя й людей і тому говориш такі слова, - сказав старий.- Я у молодості був таким, як ти. Але один джигіт змусив мене переконатися, що це не так. Тобі ще не зустріла така людина, і ти думаєш, що сабоніше тебе немає на світі. Я - старий, але і я міг би помірятися з тобою силою. Але я не стану цього робити - краще розповім тобі, як провчили мене.
Нас було кілька вершників, і ми боролися з ворожим військом. Билися ми безстрашно. Я був у самій гущавині битви, мені не хотілося, щоб люди сказали, що Нормеришхо був осторонь. Коли бій був у розпалі, наші вороги виставили проти нас незвичайного воїна - теперішнього велетня. Йому вдалося обійти мене, і я виявився у нього немов у лещатах. Він тримав мене так міцно, що я не міг навіть поворухнутися. Він повів мене прямо до проводиря війська.
-Не ганьби мене, краще відразу вбий, - попросив я його.
А той навіть не вдостоїв мене відповіддю - мовчачи вів до намету проводиря. Коли до намету залишилося не більше ста кроків, за мною гримнув постріл, і я відчув, що мене ніхто не тримає.
Я оглянувся й побачив, що велетень убитий і з гуркотом звалився з коня.
Той, хто стріляв у нього, сидів на білому коні й був одягнений у білий одяг. Він швидко зник, але я розв'язав неодмінно знайти свого рятівника.
Тричі я вдарив батогом свого коня й помчався за ним. Я скакав щосили, але не міг нагнати його. Я став так сабоно хльостати батогом свого коня, що вершник почув звук мого батога. Він оглянувся й сказав:
-Нормеришхо, ти так само дурний, як і великий! Ти погнався
За мною на ранковій зорі й можеш гнатися, поки не сяде сонце, але однаково тобі не наздогнати мене. Ти прагнеш довідатися, хто я, з якого двору вийшов і з якого я роду, але тобі цього ніколи не довідатися!
Отут я зрозумів, що це не джигіт, по голосу догадався, що це була жінка...
Старий закінчив оповідання й пабоно подивився на Нетшауко.
- Ось так, мій хлопчик, було із мною. Не шукай людей сабоніше тебе - таких багато. Зачепиш кого-небудь із таких, безславно загинеш.
- Воллаги, ти сказав правдиве слово!-відповідав молодий джигіт.- Те, чому я праг зайнятися, дурне хлоп'яцтво!