У одного хазана полягав півчим юнак по імені Мойше-Хаим, єдиний син набожної бабусі вдови. Мойше-хаим, жвавий, веселий юнак із прекрасним
Голосом, був, на жаль, джиґуном і, як більшість півчих і музикантських учнів, вічно отирався на весільних бенкетах і сімейних вечірках. Одного разу літнім вечором з Мойше-Хаимом приключилося велике нещастя. Повечерявши, вийшов він на вулицю прогулятися, і раптом ні з того ні із сього з'явилася у нього на верхній губі пухлина, яка з кожною хвилиною, не будь ні про кого сказане, стала рости усе більше й більше. Наступного дня губу роздуло так, що вона вже закривала нещасному ледве чи не всю особу й заподіювала нестерпний біль. Через кілька днів дійшло вже до того, що хворий із труднощами відкривав рота, куди йому вливали тільки рідку їжу. Після того як змови й нашептивания ні до чого не привели, звернулися до всіх місцевих і околишніх докторів, але ніхто з них не міг знайти засоби проти пухлини й жахливого болю. Усі лікарі розв'язали у один голос, що хворому необхідна важка й небезпечна операція - треба відрізати губу й при цьому захопити частину особи. Операція їм не під силу, вони вперше бачать такий рідкий випадок, так що хворому треба невідкладно їхати у Вільно. Перед від'їздом у Вільно вбита горем мати постилася, наділила бідних щедрою милостинею, обійшла всі синагоги й молитовні, щоб вилити серце у риданьях перед відкритими орн койдешами, "стривожила у трунах" на місцевих цвинтарях усіх небіжчиків, починаючи зі свого чоловіка й кінчаючи самими далекими родичці, щоб були вони заступниками перед престолом Всевишнього за життя й зцілення її "зіниці ока" - єдиного її кадиша, бідного Мойше-Хаимки. У Вільно професора, оглянувши хворого, ніяк не могли знайти підходящого назви для його хвороби, до того вона була незвичайна, але розв'язали, що операція неминуча, і чому скоріше її зробити, тем краще, а якщо ні, то пухлина може поширитися по всьому тілу, з голови до ніг і скінчиться усе це для хворого неминучою й болісною смертю. Але й за щасливий кінець операції вони теж не ручалися. За згодою хворого і його матері встановили недалекий строк для здійснення небезпечної операції. Напередодні фатального дня бідна мати відправилася на цвинтарі ридати й плакати над могилами "добрих і благочестивих" виленских євреїв, а бідний Мойше-Хаим лежав змучений, виснажений у своїй сумній комірці й покірно, як присуджений до смерті, чекав своєї долі, віддаючись смутним міркуванням. Гірко покинути мир замолоду, але ще горше покинути його з болісною свідомістю, що життя пройшло даром. Вибившись із сил від довгого безсоння, виснаження й гірких дум, бідний Мойше-Хаим до вечора міцно заснув і не чув, як вернулася зі цвинтаря змучена мати. Вона ж, знайшовши сина сплячим, обрадувалася й, щоб хворий небагато відпочив перед майбутньою операцією, звичайно, не стала його будити, а тихенько присіла у іншому куті. Незабаром сон здолав і її. Ось опівночі чудиться хворому Мойше-Хаиму не те у сні, не те наяву, що двері тихо скрипнули, відчинилася й у кімнату ввійшла якась бліда фігура, уся у білому. Хворий праг було закричати, але, що ввійшов зробив йому рукою знак: мовчи й не ворушися. Повільно підійшов до ліжка, сів на краю, важко перекладаючи дух, як би від утоми, і, витираючи піт із чола, сказав:
- Не довідаєшся мене, син мій? Це я, твій батько! Так, з тобою негаразд. Але благання твоєї матері, її сльози й ридання дійшли до мене й не дають мені спокою у могилі, і ось я приніс тобі зцілення,
Хоча ти й не заслужив його своєю поведінкою! Хочеться врятувати твоє молоде життя, либонь ти покаєшся у своїх гріхах і надалі будеш прямувати по шляху праведних справ! Я приніс тобі зцілення - райську траву. Ось я скарбу її тобі під подушку, і, як тільки мати прокинеться - ти тепер не буди її, дай їй небагато підкріпитися сном, - розкажи їй, я тут був; нехай вона цю
Травичку покладе у склянку з холодною водою; коли вода настоїться, випий її всю, і з Божьей допомогою видужаєш! Травичку збережи й по приїзду додому дбайливо поклади її назад на мою могилу.
Побажавши синові швидкого исцеленья, заповівши йому бути добрим і благочестивим і побравши з нього слово щодня читати по главі з Мишни за упокій душі батька свого, небіжчик тихо встав з ліжка, і його не стало. Хворий же, тремтячи всім тілом, обливаючись холодним потом, прокинувся зі страшним лементом. На лемент його прокинулася й мати. Під подушкою вони дійсно знайшли рідкісну травичку яскраво-зеленого кольору, що поширювала по кімнаті дивовижний, неземний аромат, точно вона тільки що була зірвана із гряд райського саду. Негайно вилучили травичку у склянку холодної води, яка офарбилася у зелений колір, і, благоговійно виголошуючи благословення, Мойше-Хаим залпом випив воду зі склянки... Якесь нове життя розлилося по всіх його жилах, і, - про чудо! - пухлина моментально спала, а губа прийняла звичайний вид. Хвороба як рукою зняло. Наступного дня прийшли професора зі своїми інструментами, побачили видужалого хворого, без усяких ознак пухлини на губі, і не повірили своїм очам. Коли ж їм розповіли про те, що до хворого у сні приходив небіжчик і про райську травичку, яку не сповільнили показати, вони були ще більше уражені всім побаченим і почутим. Оглянувши уважно райську травичку, професора сказали, що такої травички вони зроду не бачили ні у якій університетській ботанічній колекції. По приїзду у рідне місто Мойше-Хаим, згідно з волею свого покійного батька, поклав із благоговінням райську травичку на його могилу. Незабаром Мойше-Хаим одружився й виїхав у далеку країну, де завдяки своєму прекрасному голосу зайняв місце головного хазана у одному з тамтешніх синагог.