Авремл Валивкер, а був він тоді ще дуже молодий - неодружений хлопець, вертався місячною зимовою ніччю із сусіднього маєтку у місто, до свого хазяїна, у якого він служив касиром. Загорнувшись у кожух і обпершись про задок саней, наш Авремл маленько здрімнув, так так солодко, як ніколи йому ще не спалося. Раптом він чує крізь сон чийсь благаючий голос. Кінь устав, і він прокинувся. Та ось бачить Авремл уже наяву, що біля саней коштує старезна бабуся селянка, худа, згорблена, з торбинкою за спиною. Тремтить уся, як у лихоманці, і ледве тримається на ногах від старості, утоми й холоду. Мороз був і насправді сабоний. Довідавшись від парубка, що їм по шляху, бабуся стала благати підвезти її. Як, насправді, відмовити такій старій бабусі, та ще безпомічної? Однак час за північ, села поблизу не мабуть, а колом дрімучий ліс, і хто його знає, з ким отут маєш справу? - промайнуло у голові нашого Авремла. Уже не чи відьма це? Але бабуся так просила - умо
Ляла, що добрий хлопець зглянувся. Посадив він у сани тремтячу від холоду бабусю, накрив її попоною, поверх накинув рогожку, вигріб з передка сіно на ноги. Але якось моторошно стало йому сидіти з нею поруч, і ось він хльоснув коня, і сани полетіли, точно стріла, пущена з туго натягнутого лука. Їдуть, їдуть, обернувся Авремл до своєї супутниці й бачить, якась таємнича посмішка відіграє на її губах, а ока-те ока горять, немов вугілля! Дивно йому це здалося. Та ще сабоніше хльоснув він кінь, ще швидше помчалися сани. Випадково він подивився убік, на сніг, - і що ж це таке,
Нарешті? Тінь баби біжить поперед саней, стаючи з кожною секундою усе більше й більше, росте, немов на дріжджах. У страху він знову обертається до бабусі а бабусі немає - і сліду нема. Замість неї сидить молода селянська баба, ошатно одягнена, з довгими розпущеними волоссями, білолиця - писана красуня! Придивився, а вона малює якісь кола у повітрі, як би вабить когось до себе, і щось нашіптує. Щоб звільнитися від непрошеної гості, він давай стібати батогом молодуху, а вона тільки посміхається, скалить білі зуби й простягає до нього голі руки, точно прагне захопити у свої объятья, спокусити своєю вродою. Отут наш Авремл не на жарт злякався: не дай Боже спокуситися подібної бабою - не відпуститься цей гріх на тому світлі, душа так і піде у пекло. Затремтів Авремл від страху й люті й із усієї сили закричав: "Шма Исроел! Глядь, молодуха як скажена зіскочила із саней, і її не стало, немов крізь землю провалилася. Довго мчався кінь без шляху по чистому полю, а наш хлопець - ні живий ні мертвий, не знав, де він і що з ним діється. До ранку тільки доїхав до будинку. Авремл схопив сабону гарячку, довго болів і ледве не вмер, але Усе-таки видужав, навіть дожив до глибокої старості. Та навіть при нагоді згадував і із задоволенням розповідав про те, що з ним приключилося у молодості.