Давним-давно, коли місто Кіото ще було столицею Японії, жила у Кіото жаба. Жила вона не де-небудь, а при храмі, у маленькому напіввисохлому колодязі у палаці.
Добре їй там було: дно м'яке, липке, сире.
Але ось настало жарке літо. Така печеня, що усе колом повисохло - нолюжі, канави, струмки. Та старий колодязь, звичайно, теж зовсім пересохнув. Дно потріскалося, стало сухе й тверде. Навіть не вірилося, що у колодязі сидиш. "Прийде переїжджати! - подумала бідна жаба. - Але куди ж? Поблизу усе колом висохнуло. Піду-но я у місто Осака. Осака, говорять, у моря, а я моря ніколи не бачила. Хоч подивлюся, яке воно!" Вибралася жаба з колодязя й тихенько поскакала по дорозі у місто Осака. А у місті Осака жила інша жаба. У великому круглому ставку їй жилося привільно. Вона заривалася з головою у м'який іл або плавала у мутній воді серед хитних водоростей, а у сонячний день грілася на теплому гладкому камені.
Але й у Осака теж стало дуже пекуче. Там теж висохнули й канави, і струмки, Та ставки. Висохнув і той круглий ставок, у якому жила жаба. Дно зовсім обміліло. Усе життя жила жаба у ставку й раптом опинилася на суші – ні води, ні мулу, один сухий пил.
" У Осака посуха! - подумала жаба. - Треба куди-небудь перебиратися. Піду-но я у місто Кіото. Кіото, говорять, столиця Японії. Заодно подивлюся на столичні палаци й храми".
Подумала так жаба й поскакала не поспішаючи по дорозі у Кіото.
Та трапилося так, що обидві жаби відправилися у шлях у той самий день і навіть у той самий година - рано ранком. Одна поскакала з Кіото у Осака. Інша з Осака у Кіото. Скакали жаби не кваплячись: скік – і посидять, скік - і посидять. Та тому що вийшли вони у шлях у те саме час і кожна з них скакала не швидше й не повільніше інший, те, виходить, і зустрітися вони повинні були саме посередині дороги.
А саме посередині дороги між Осака й Кіото коштує гора Тенодзан.
Ось жаби прискакали до цієї гори, відпочили небагато й сталі потихеньку підніматися нагору по схилу. Піднімалися вони, звичайно, дуже повільно, тому що не звикли скакати по горах. Пихкаючи й надуваючись, лізли вони усе вище й вище. Один одного вони ще не бачили, тому що між ними була гора. Нарешті жаби добралися до самої вершини. Отут-Те вони зіштовхнулися головами.
- Ось так так! - сказала киотоська жаба.
- Ось так так! - сказала осакська жаба.
- Я жаба з Кіото й скочу у Осака. А ви? - запитала киотоська жаба.
- Я жаба з Осака й скочу у Кіото. У нас у Осака така посуха!
- У Осака посуха? У Осака посуха? - всполошилась киотоська жаба. - Як і у Кіото? Як і у Кіото?
- А хіба у Кіото теж пекуче?
- Як же, як же! У нас у Кіото не те що калюжі, а навіть і колодязі пересохнули.
- Виходить, нема чого нам і скакати далі, - сумно сказала осакська жаба. - Якщо у вас посуха й у нас посуха, так вуж краще гинути у себе будинку.
Жаби замовчали й задумалися. Кривдно вертатися з півдороги! Думали вони, думали й розв'язали один одного перевірити. чи Мало що тобі наговорять перехожі!
- Я ось що думаю, - сказала киотоська жаба. - Уж якщо я піднялася
На отаку гору, так хоч подивлюся звідси на місто Осака. Адже з гори, мабуть, можна побачити й море.
- Ось це добре придумане! - сказала осакська жаба. - Подивлюся-но і я з вершини гори. Адже звідси, мабуть, можна побачити й палаци й храми міста Кіото.
Обидві жаби піднялися на задні лапки, витягнулися у весь свій лягушечий зріст, викотили свої лягушечьи ока й стали дивитися вдалину. Дивилися, дивилися, і раптом киотоська жаба шльопнулася на землю й сердито сказала:
- Так що ж це таке? Нічого нового, нічого цікавого! Точнісінько наш Кіото! Усе говорять: море, море! А ніякого моря я у Осака не бачу. Та осакська жаба теж розсердилася:
- Що ж це таке! Яка ж це столиця! Точнісінько наш Осака. Я-Те думала побачити столичні палаци й храми. А насправді нічого там немає цікавого, усі як у нас.
- Ну, якщо так, треба вертатися у Кіото! - сказала киотоська жаба. - Будемо чекати дощу будинку.
- Ну, якщо так, треба вертатися у Осака! - сказала осакська жаба. - Якщо піде дощ, і будинку мокро буде.
Жаби попрощалися, повернули кожна у свою сторону й зашльопали вниз по горі. Та як тільки скакнули один раз-іншої, так і втратили один одного з виду, тому що між ними знову піднялася гостра вершина гори. Тем усі й скінчилося: киотоська жаба повернулася у Кіото, а осакська жаба - у Осака. Та до кінця свого життя думали вони, що місто Кіото як дві краплі води схожий на місто Осака, а місто Осака - на місто Кіото. Але тільки це невірно. Зовсім не схожі ці міста. Так у чому ж справа?
А у тому, що киотоська жаба бачила зовсім не Осака, а свій рідний Кіото, а осакська жаба бачила зовсім не Кіото, а Осака.
Адже у жаб ока на верхівці. Та тому коли вони стали на задні лапки й задерли голови догори, те ока у них виявилися позаду.
Ось вони й дивилися не вперед, а назад: кожна жаба дивилася туди, звідки прийшла.
Тільки самі вони про це не знали.
Та ось осакська жаба повернулася у Осака, у свій ставок, і смутно сказала своїм жабенятам:
- Що Осака, що Кіото - усе одне болото! Та жабенята гірко заплакали. Тому й говорять: "Діти жаби - ті ж жаби". А киотоська жаба повернулася у Кіото, на старе місце, забралася знову у свій колодязь і сказала сусідкам-жабам:
- Ніякого моря на світі немає!
Тому й говорять: "Кринична жаба моря не знає".
Ямори
На краю села Тояма, майже у самого лісу, жили старий з бабою. Одного разу осіннім вечором вони сиділи й грілися у грубки. По дахові стукав дощ, у будиночку було холодне й сиро. - Кого ти боїшся найбільше на світі? - запитала баба старого. Старий подумав і відповів:
- Звичайно, тигра. Страшніше тигра немає нікого на світі! Баба покачала головою:
- Це вірно, тигр страшний звір. Він нападає на овець, на корів і навіть на коней. Але ж у нас із тобою худоби ні, що ж нам, біднякам, боятися тигра? Ні, я набагато більше боюся ямори, вони такі противні, слизькі. Дивися, геть один уже повзе!
Та баба показала на стелю: по стелі повільно повз ямори - маленька сіра ящірка.
А за вікном причаївся у цей час тигр. Це був молодий, дурний тигр. Він крався уздовж стін і праг пробратися у будиночок, щоб з'їсти старого й бабу.
Слух у тигра гострий. Коштуючи під вікном, він почув, що найбільше на світі баба боїться ямори.
Тигр образився. "Що це за ямори? Дотепер я думав, що страшніше мене немає нікого. А виходить, що ямори ще страшніше. Праг би я подивитися на цього звіра", - сказав про себе тигр.
Та він задумався про те, яка морда, які ікла й лабети повинні бути у ямори, якого люди бояться більше, ніж самого тигра. У темряві йому представилися найстрашніші чудовиська, які тільки можуть представитися молодому й дурному тигрові вночі, у дощ, під чужим вікном. Та тигрові стало страшно. Йому видалося, що ямори ось-ось вискочить із будиночка й накинеться на нього.
Раптом старий у будиночку крикнув:
- Ай, повзе!
Отут бідний тигр затремтів від жаху й пустився бігти так швидко, як міг, так швидко, як ніколи не бігають старі, розумні тигри.
Тільки добравшись до самого лісу, тигр побіг тихіше.
"Ну, тепер ямори далеко від мене, а я далеко від ямори", - подумав тигр.
Він майже заспокоївся й праг уже передохнути, як раптом знову затремтів від страху: щось підхопилося йому на спину. "Ямори!" - подумав тигр.
Насправді це був не ямори, а людина, сільський конокрад.
Він давно вже стояв під деревом на узліссі лісу й поглядав, не чи бродить кінь, що де-небудь поблизу відв'язався.
Та раптом він побачив, що до опушки лісу біжить хтось на чотирьох ногах.
Від жадібності у злодія замиготіло у очах: йому здалося, що це лоша. Конокрад приловчився, стрибнув на спину тигрові й вцепився йому у шию.
А тигр зі страху не розібрав, хто на нього підхопився, так він і не міг бачити, що робиться у нього на спині. Ще більше злякався тигр і пустився
Бігти у другий раз, так так швидко, як ніколи не бігають старі, розумні тигри.
Конокрад ледве тримався у тигра на спині. Ніколи дотепер він не бачив, щоб лоша бігало так швидко. Злякався конокрад і ще міцніше
Ухопився за шию свого "лошати".
А тигрові здалося, що це страшний ямори запустив у нього свої пазурі.
Він помчався ще швидше. А чим швидше він біг, тем міцніше чіплявся за його шию конокрад, а чим міцніше чіплявся за його шию конокрад, тем швидше біг
Тигр. Так, лякаючи один одного, неслися вони у глиб лісу.
Тигр знав, що у лісі є гора, а під горою глибока яма. До цієї ями він і біг.
"Треба скинути ямори у яму! Якщо не скину, він мене з'їсть", - думав
Тигр. Нарешті він підбіг до самого краю ями й щосили труснув головою.
Від поштовху конокрад розтиснув руки, перекувирнулся й полетів нагору ногами у яму.
Отут тільки тигр відсапався й повільно поплівся ладь.
Він дуже утомився за цей вечір.
Хвіст у нього завис, морда опустилася, і усе, що було на морді, теж обвисло - і вуса, і брови, тільки ніс не обвис: ніс у тигра плоський і тому висіти не може.
Неподалік від ями сиділа на дереві мавпа. Коли тигр біг повз неї, вона показала на нього пальцем і засміялася.
- Тому ти смієшся? - запитав тигр обиженно.
- Уж дуже у тебе смішний вид! Що з тобою?
- ПРО, що із мною! Я зараз бачив ямори! - сказав тигр.
- А що це таке - ямори? - запитала мавпа.
- Це страшне чудовисько! Воно кинулося на мене й підхопилося мені на спину. Але я не злякався. Я побіг до ями й скинув чудовиська на дно. Мавпа ощирилася й ще голосніше засміялася:
- Ах ти, дурень, дурень! Я бачила, кого ти скинув у яму. Це був зовсім не ямори, а людей.
Тигр розсердився:
- Мавпа, а. говориш зухвалості. Доведи, що це був не ямори, а людей!
- Що ж отут доводити? Піди сам до ями та й подивися!
Тигр поежился. Дуже йому не хотілося вертатися до ями. Але й відмовитися не можна було - соромно перед мавпою. Він стояв на місці й переминався з ноги на ногу, а тому що у нього було цілих чотири ноги, те це тривало дуже довго. Мавпа подивилася на нього й знову засміялася:
- Ну й боягуз же ти! Давай підемо разом. Мавпа злізла з дерева й хоробро покрокувала до ями.
Нічого не поробиш, довелося тигрові піти за мавпою. Але до самої ями він не дійшов, а зупинився недалеко від краю, сховався за деревом і став чекати, що буде.
Мавпа підійшла до ями й нагнулася.
- Ну, що там? - запитав тигр через дерево.
- Не знаю. У ямі темно, нічого не видне. Як отут розбереш, хто сидить у ямі?
Мавпа задумалася.
- А, придумала! Вилучу-но я туди хвіст і пощупаю.
А треба сказати, що справа це відбувалося давним-давно. Мавпи були тоді не такі, як тепер. У них був довгий-довгий хвіст, такий довгий, що мавпа могла вільно закинути його собі на плече й обмотати кілька раз навколо шиї, як шарф.
Ось такий довгий хвіст мавпа й вилучила у яму.
А у ямі борсався конокрад. Він пробував видрати по стрімкій земляній стіні наверх, але щораз земля обвалювалася й він падав на дно.
Та раптом він побачив, що у яму опускається якась довга мотузка.
"Нарешті прийшли мені на допомогу!" - зрадів конокрад.
Він підстрибнув, міцно вхопився обома руками за мавпячий хвіст і завис на ньому.
Мавпа відразу відчула, що за хвіст хтось вчепився. Вона злякалася й смикнула хвіст догори, але витягнути його не могла, тому що конокрад був важкий і міцно тримався за хвіст.
Тягла мавпа, тягла, смикала-смикала, але так і не витягнула хвіст.
Тільки особа у неї почервоніло від натуги. А конокрад почув, як вона крекче,
І подумав:
"Ось як намагаються добрі люди мене витягтися! Тільки б мені не зірватися!" Подумав він це й ще міцніше вчепився за хвіст. Мавпа так і заверещала від болю. Тигр почув її вереск, обережно визирнув через стовбур і побачив, що мавпа метається по краю ями, смикається щосили, а відійти від ями не може.
"Ось лихо! - подумав тигр. - Видне, ямори піймав мавпу за хвіст. Зараз він підніметься по хвосту наверх і вискочить!" Тигр замружився від страху й втретє пустився бігти, так так швидко, як ніколи не бігають старі, розумні тигри.
А мавпа й не помітила, як він утік. Востаннє зібрала вона всі свої сили й висмикнула хвіст. Але отут її довгий хвіст обірвався й упав на дно, а у мавпи залишився тільки самий корінець хвоста.
З тієї пори хвіст у мавпи короткий, а особа червона.