Якось раз сподобалася одній одруженій людині жвава сусідка.
Став він походжати до сусідки у гості. «Моя господарка з нею й у сравненье не йде, - думав він.- Замурзана потвора, дивитися огидно».
А дружина у нього була роботяща. Із самого раннього ранку до пізнього вечора, нечесана, неприбрана, ходила вона у затрапезі. Ніколи й у дзеркало не подивиться — усі колись!
Одного разу чоловік сказав їй:
- Огиднула ти мені, бачити тебе більше не прагну, іди з мого будинку.
Що ж залишалося робити бедняжке? Стала, вона готуватися у дорогу. Речі свої зв'язала у вузол. Надягла саме ошатне плаття, красиво зачесалася, набілилася, нарум'янилася й стала куди пригожої сусідки.
Подивився на неї чоловік, подивився й роздумав з нею розставатися.
Скінчила дружина свої збори й, за звичаєм, схилилася перед чоловіком у низькому уклоні:
- Вибачайте, живете у доброму здоров'ї. Спасибі вам за те, що так довго опікувалися про мене. Вибачите, якщо чому досадила.
Тільки зібралася вона вийти через чорний хід з кухні, як чоловік загородив їй дорогу:
- Не смій іти через кухню у такому вбранні, це моя кухня. Ступай іншим ходом.
Прагла було дружина вийти через спальню. Чоловік знову став на дорозі:
- Не смій виходити через спальню. Це моя спальня.
Що будеш робити! Дружина пішла було через вітальню.
- Куди йдеш через вітальню, - закричав чоловік, - ти адже не гостя, порядку не знаєш!
Зупинилася дружина:
- Та звідси не можна, і звідти не можна! Тоді вже я й не знаю, як мені вийти з будинку.
- А не знаєш, як вийти з будинку, дурепа, так і сиди будинку.
З тих пір перестав чоловік ходити до сусідки.