У старому Токіо, біля дороги Акасаки, колись існував великий, злегка похилий пустир, який називався Киино Куницака, що означає Схил Провінції Киї, чому він так називався, уже ніхто не пам'ятає. З однієї сторони пустиря можна було побачити стародавній рів: глибокий і дуже широкий, із крутими зеленими берегами, що піднімаються до самих садів, а з іншого сторони, за дорогою, дотепер піднімаються довгі й величні стіни імператорського палацу. До того часу, коли винайшли вуличні ліхтарі ця місцевість була надзвичайно темна й безлюдна. Після заходу сонця пешеходи, що припозднившиеся, не ризикували перетинати Киино Куницака на самоті, воліючи робити гак у цілий ри. Та усе це тому, що тут, у мороці, мав звичай з'являтися Муйина. Останньою людиною, яка бачила цю істоту, був літній купець із кварталу Киобаси. Він умер років сто назад, але розповів цю історію своєму синові, а той своєму, і у такий спосіб вона дожила до наших днів. Трапилося ж ось що.
Одного разу вночі, у досить пізню годину, купець дуже поспішав додому й тому наважився піти навпростець через пустир. Коли приблизно половина небезпечного шляху залишилася позаду, він помітив жінку, що припала до землі близько рову. Вона була абсолютно одна й, схоже, гірко плакала. Купцеві подумалося, що бедняжка збирається утопитися, і він зупинився й після хвилинного коливання направився до води з метою якось заспокоїти нещасну. Вона виявилася тендітної, витонченої й красиво одягненої, а її волосся були причесанни на зразок молодої дівчини з гарної сім'ї.
Про-йочу! - викликнув він, наближаючись. - Про-Йочу! Не треба так плакати! Скажіть мені, що Вас турбує, і якщо існує нехай мала можливість Вам допомогти, я допоможу Вам. Я дійсно буду рад що-небудь зробити для
Вас.
Він насправді праг їй допомогти, тому що був дуже доброю людиною. Але жінка продовжувала плакати, ховаючи від нього особа за довгим рукавом свого фурисоде,
- Про-Йочу, - сказав знову купець так лагідно й ласкаво, як тільки вмів, - будь ласка, будь ласка, вислухайте мене... Це зовсім не підходяще місце для дами у такий час. Не плачте, я благаю Вас, скажіть краще, чим я можу допомогти Вам.
Повільно вона випрямилася, усе ще відвернувшись і продовжуючи страждати, схлипуючи й стенаючи, прикрившись рукавом. Він злегка доторкнувся до її плеча й знову вимовив:
- Про-Йочу! -Йочу, - Йочу... звернете до мене особа всього на одну мить...
Отут жінка повернулася, вилучила рукав, а долонею повільно провела по особі зверху вниз; і людина побачила, що у неї не було ні очей, ні носа, ні рота...
Він скрикнув і кинувся ладь.
Літній купець усе біг і біг нагору й нагору по Киино Куницака, і перед ним були порожнеча й морок. А він не міг вирішитися не зупинитися, не подивитися назад. Нарешті, здалася якась іскорка, так далеко, що була схожа на невірний блиск світлячка, але вона додала людині сили, і він направився у її сторону. Цей вогник виявився самотнім ліхтарем бродячого продавця соби, що розташувався зі своїм лотком і навісом біля узбіччя. Однак після того, що трапилося будь-яке світло й суспільство будь-якої людину були гарні. Купець, задихаючись, звалився мішком у ніг продавця соби, кричачи:
- Ааа... аа".ааа!
- Корі! Корі! - грубим голосом викликнув той. - Агов ти, що з тобою трапилося? Тебе хто-небудь скривдив? Ограбував?
- Ні, ніхто не грабував, не кривдив, - прохрипів нещасний, - однак...аа!...ааа!
- Тільки попугали тебе, так? - запитав рознощик неприязно. - Розбійники?
- Не розбійники, ні, - простогнав купець. Та додав: - Я бачив... я бачив жінку, там у рову, і вона показала мені... Аа! Я не маю сил розповісти тобі, що вона мені показала!
- Хе! А не чи було те, що вона тобі показала, схожим на це? - викликнув продавець соби й повільно провів долонею по своїй особі зверху вниз, перетворюючи його у щось схоже на жахливе величезне лілове яйце,
Та світло померкло у очах у купця.