За давніх часів жив один селянин. Та міцно вірив той селянин у чарівні властивості полиню. Щоліта збирав він полинь, сушив, у у'язки зв'язував і присуджував:
- Немає такої напасті, від якої полинь не допоміг би. Одного разу забрався до нього вночі злодій. Прокрався у будинок, витягся з-під подушки кубушку із грішми й з будинку вискочив. Так утекти далеко не встигнув - прокинувся селянин. Ось і довелося злодієві у саду під кущем сховатися.
А селянин вийшов у двір, оглянувся, раптом бачить - близько куща слід. "Не інакше, злодій слід залишив, - подумав селянин, - треба б його ліпше розглянути".
Приніс у'язку сухого полиню й розпалив вогонь. Усе жарче багаття розпалюється. Лежить злодій під кущем - сльозами обливається, вогонь до самих п'ят уже підбирається. Терпів, терпів злодій, так не витримав, кинувся навтьоки. Біжить і думає: "Що це за траву таку небачену підпалив він? Ніяк, трава чарівна - відразу на те місце, де я сховався, указала! Чудеса! Треба б гроші-те повернути".
А селянин нічого й не помітив, сидить навпочіпках, слід злодія розглядає. Раптом бачить: виповзає з кущів злодій, кубушку із грішми простягає.
- Побери свою кубушку, - говорить.- А що це за траву чарівну ти підпалював?
- Це полинь, засіб від усіх напастей, - відповів селянин, а потім додав: - У тому числі й від злодіїв.
Піднялося сонце через гори, за гори й сіло. Смеркти стало, а баба усе не вертається.
- Видне, заблудилася у лісі моя баба, - розв'язав старий. - Прийде йти її шукати.
Зібрався він і у гори пішов. Іде - бабу кличе. Раптом чує - плаче десь у хащі дитина. Здивувався старий: звідки отут діти? Пробрався він крізь зарості, до озерця вийшов, бачить - лежить на якихось ганчірках дитина, кричить - надривається. Придивився старий ліпше, а це й не ганчірки зовсім, а старухино кімоно.
Зрозумів отут старий, що поскупилася його баба: відірватися від води молодабоной не могла, ось і перетворилася у дитя мале.
Побрав старий дитини й додому відніс. Так і довелося йому свою бабу няньчити.