Багато років тому жив у одному селі людей недалекого розуму по імені Гомбей. Здійснилося йому тридцять років, перевалило за сорок, а він усе ще у неодружені ходив. Дівчата тільки підсміювалися над його простотою.
Раптом одного разу надвечір прийшла у його криву лачужку незнайома красуня й просить:
- Будь ласка, дай притулок мене під твоїм дахом хоч на одну ніч.
Здивував Гомбей, але охоче прийняв гостю. Сіли вони вечеряти, а як повечеряли, дівчина просить знову:
- Бачу я, живеш ти один. Та я самотня. Побери мене у дружин.
Обімлів від щастя Гомбей.
З тієї самої пори він так полюбив свою молоду дружину, що ніяка робота у нього більше не ладилася. Почне плести солом'яні сандалії, а сам із дружини очей не зводить. Плете-Плете й не помітить, що вийшли вони у нього завбільшки з корито, взути не можна. Стане майструвати солом'яний плащ, а сам усе на дружину дивиться. Та вийде у нього плащ, як на велетня, надягти не можна.
Піде Гомбей працювати у поле — і отут у нього робота не спориться. Ударить мотикою раз, ударить інший — і біжить подивитися на дружину. Скопає одну борозну — і скоріше додому: «Дружина, де ти?» Надивиться на неї вдосталь і знову береться за мотику.
Побачила красуня, що не йде у Гомбея справа. Відправилася вона у місто й замовила художникові свій портрет.
- Дивися, як схоже, - сказала вона чоловікові.- Повісь цей портрет біля поля на гілці шовковичного дерева й любуйся скільки душі завгодно.
Перестав Гомбей раз у раз прибігати з поля додому. Гляне на портрет, а особа дружини посміхається на ньому як живе. Намилується Гомбей — і знову за мотику. Так до вечора й трудиться.
Але ось одного разу налетів сабоний вітер, зірвав портрет з гілки й відніс у самі небеса. Плачу, відвертав Гомбей додому й розповів дружині про своє горе.
Дружина стала його утішати:
- Не засмучуйся! Я велю художникові зробити інший портрет, ще краще колишнього.
Довго портрет кружлявся у небі, як сухий листок, і нарешті впав на землю у саду князя. Побачив князь красуню на портреті й захотів будь-що-будь добути її собі у дружин.
- Є, виходить, на світі така красуня, раз із неї портрет намальований.
Та наказав своїм кераям:
- Розшукайте її неодмінно! Та приведіть до Мене у палац волею або неволею.
Стали князівські кераи нишпорити по сусідніх селах і всім зустрічним портрет показувати:
- Не чи бачили ви такої жінки?
У одному селі говорять: «Не бачили», у іншій відповідають: «Не знаємо!»
Нарешті дійшли кераи до того селища, де жив Гомбей.
Подивилися на портрет селяни й відразу визнали:
- А-А, так адже це хазяєчка Гомбей-Дона Вона сама!
Пішли кераи до нього у лачужку. Дивляться, а там красуня, точнісінько така, як на портреті.
- По князівському велінню ми повинні відвести у палац цю жінку, - сказали кераи.
Почав їх молити Гомбей:
- Згляньтеся! Помилосердствуйте!
Але вони й слухати його не сталі. Потягли дружину з будинку силою. Гомбей так плакав, що сльози у нього струмками текли. Дружина його теж плакала, але, залишаючи будинок, встигнула шепнути чоловікові:
- Не зневіряйся! Як тільки настане переддень Нового року, приходь надвечір до князівського замка продавати гілки новорічних сосен. Я знайду випадок з тобою побачити.
Залишився Гомбей знову один і почав дні вважати: чи скоро старий рік до кінця прийде?
Нарешті настав довгоочікуваний переддень Нового року. Звалив Гомбей собі на спину стільки соснових гілок, скільки міг віднести, і направився до замка. Став
Він проходжуватися перед замком, голосно викрикуючи:
- Новорічні сосни! Новорічні з-осни!
А дружина Гомбея, з тих пір як потрапила у палац, жодного разу не посміхнулася. Уже й так намагався князь розвеселити її, і отак — ніщо не допомагало. Дарма намагалися блазні, танцюристи й музиканти.
Як тільки почула красуня голос Гомбея, так і просяялася радісною посмішкою.
Несказанно зрадів князь..
- Ну, якщо тобі так подобаються торговці соснами, - викликнув він, - я сам буду сосни продавати.
Вийшов князь за ворота й надяг на себе жалюгідне лахміття Гомбея, а Гомбей облачився у князівське вбрання. Трапилося так, що особою був він схожий на князя, як рідний брат.
Ходить князь навколо замка так кричить:
- Новорічні з-осни! Новорічні з-осни! А красуня веліла слугам:
- Впустите у ворота вашого пана й замкніть їх приміцно. Нікому більше не відчиняйте!
Увійшов Гомбей у ворота палацу, а назустріч йому дружина біжить! Щастя їх ніякими словами не описати.
Ходив князь, ходив, кричав-кричав, поки не набридло. Повернувся він до воріт. Дивиться: залізні ворота наглухо замкнені. Почав він стукати щосили:
- Агов, роззяви, не бачите, чи що? Ваш князь за воротами коштує!
Відповідають йому стражники:
- Провалюй звідси, недоумкуватий бурлака, поки голову тобі не знесли. Наш князь там, де йому бути слід, у себе у спокоях.
Як не запевняв князь, як не сперечався — ніхто йому не повірив. Так і не впустили у замок.
Довелося князеві усе життя по більших дорогах скитаться.
Гомбей залишився зі своєю красунею дружиною у князівському замку, і до смерті прожили вони дружно й щасливо.