Ця казка - про маленького хлопчика, такому маленького, що батьки дали йому імена Иссимбоси. Вони назвали його так, тому що по-японськи ім'я Иссимбоси означає: Хлопчик з пальчик.
Та вірно, Иссимбоси був не більше мізинця. Але він ніколи ні перед ким не опускало око, був хоробрий, весел і розумний. Коли Иссимбоси здійснилося шістнадцять років, він прийшов до батьків і сказав:
- Прагну подивитися, як живуть у Японії люди. Відпустите мене у Кіото. Злякалася мати:
- Куди ти підеш із рідного будинку? Загинеш ще у чужому місті! Тебе всякий скривдити може!
- Я себе у образу не дам, не бійтеся!-говорить Иссимбоси.
- Ну, якщо ти такий хоробрий, тоді ступай, - погодився батько.
Став Иссимбоси збиратися у дорогу. З голки зробив меч, із соломинки - піхви, з горіхової шкарлупи-човен, з палички для їжі - весло. Попрощався Иссимбоси з батьками, сіл у свій горіховий човен і поплив нагору по ріці. Чимало довелося попрацювати йому веслом, перш ніж він пристав до берега біля Кіото.
Та ось, нарешті, Иссимбоси виявився у столиці. Він важливо поклав руку на рукоятку меча й став прогулюватися по шумних вулицях Кіото. Які тут були величезні й гарні будинки! А скільки народу на вулицях! Та так, проходжуючись по вулицях, він виявився раптом перед чиїмсь чудовим палацом.
- Ах, який палац! - викликнув Иссимбоси.-Я прагну жити у ньому!
А треба вам знати, що у Иссимбоси слово ніколи не розходилося зі справою. Ось чому, не роздумуючи довго, він пройшов у ворота, піднявся на щаблі й опинився у кімнатах палацу. Палац цей належав першому міністрові імператорського двору - князеві Сандзе.
Ніхто з варти навіть не помітив, як Иссимбоси проникнув у Спокої першого міністра. Міністр важливо сидів на камидза:
- Здрастуйте, пан мій! - сказав голосно Иссимбоси.
- Хто це здоровається із мною?-здивувався Сандзе.-Я нікого не бачу! Иссимбоси підійшов зовсім близько до камидза й сказав голосніше колишнього:
- Я тут, пан мій. Я коштую у ваших ніг! Міністр вилучив униз ока й побачив малюсінького чоловічка.
- Хто ти, звідки?-здивувався Сандзе.
- Мене кличуть Иссимбоси. Я прийшов у Кіото, щоб подивитися, хто і як тут живе. Дозвольте мені залишитися у вас і служити вам!
- Так хіба ти на що-небудь придатний? Над тобою всі мої слуги стануть сміятися!
- Нехай тільки посміють! - викликнув сердито Иссимбоси й вихопив із солом'яних піхов свою шпагу-голку.
- Ара! Ось ти який розпачливий! - сказав міністр.- Ну що ж, мені потрібні сміливі люди. Залишайся, служи мені.
Так Иссимбоси поселився у палаці першого міністра імператора - князя Сандзе.
Пройшло небагато часу, і нового слугу усе полюбили. Иссимбоси був привітний, весел, послужливий. Наказу міністра він виконував швидко й добре. Особливо прив'язалася до Иссимбоси дочка князя - п'ятнадцятирічна Огин. Иссимбоси відіграв для неї на бива, співав їй сільські пісні й супроводжував Огин під час прогулянок.
Одного разу під час прогулянки Иссимбоси й Огин самі не помітили, як виявилися за стінами міста. Неподалік темнів ліс, у якому водилися страшні чорти.
Та як тільки Иссимбоси й Огин підійшли до лісу, звідти вискочив величезний чорт. За поясом у чорта замість меча була заткнута невелика стукалка. Побачивши чорта, Огин у страху кинулася бігти у Кіото. Але Иссимбоси не зрушився з місця. Він оголив свій меч і грізно викрикнув:
- Стій! Ні з місця! Здивувався чорт:
- Хто кричить?
А Иссимбоси знову:
- Стій, не те проткну тебе мечем!
Тільки тепер помітив чорт Иссимбоси. Помітив, - і давай сміятися. Уже дуже смішно розмахував голкою Иссимбоси. Скінчив чорт сміятися, закричав:
- Ах ти, незначний равлик! Так я тебе живцем проглочу! Та, схопивши Иссимбоси, чорт проковтнув його.
Як тільки Иссимбоси потрапив чортові у живіт, він почав колоти чудовисько своєю голкою.
Заволав чорт страшним голосом; ока його від болю на чоло полізли.
А Иссимбоси, не перестаючи, усе коле так коле риса голкою.
Від болю у чорта навіть ноги підкосилися. Упав він на землю, завив, став кататися - нічого не допомагає: коле його Иссимбоси невтомно.
Нарешті догадався чорт, як урятуватися від смерті. Набрав він у себе повітря, а потім, що було сили, видихнув його. Разом з повітрям видихнув він і Иссимбоси.
Зрадів чорт, що ніхто його більше не коле, і помчався у ліс. Тільки стукалка залишилася на тому місці, де він катався. Иссимбоси підняв стукалку й кинувся доганяти Огин. А Огин стояла у міської стіни й плакала. Вона була впевнена, що величезний чорт убив малюсінького Иссимбоси.
- А ось і я! - весело сказав Иссимбоси й помахав, як ні у чому не бувало, стукалкою чорта.
- Спасибі, спасибі тобі!-викликнула Огин.- Якби ти не зупинив
Риса, він потяг би мене у ліс! Підемо скоріше додому, я розповім батькові про твою хоробрість...
Та вони відправилися додому.
Иссимбоси йшов поруч із Огин і розмахував стукалкою. Та трапилося так, що він торкнувся стукалкою віяла Огин. Та відразу ж це віяло стало вдвічі більше. Здивувався Иссимбоси, доторкнувся стукалкою до свого меча. Та меч його теж відразу ж став удвічі довше.
- Чорт втратив чарівну стукалку! - закричав Иссимбоси.- Дивитеся, що зараз буде!
Він помітив під деревом черв'яка, доторкнувся до нього стукалкою-і черв'як став не менш вужа.
- Дай мені скоріше цю стукалку! - викликнула радісно Огин.- Я знаю, що треба робити!
Огин схопила стукалку й п'ять раз підряд доторкнулася нею до голови Иссимбоси. Та від кожного дотику стукалки Иссимбоси ставав усе більше й більше. Нарешті, коли Огин доторкнулася до нього шостий раз, Иссимбоси перетворився у рослого, гарного юнака. Коли Иссимбоси й Огин увійшли у Спокої Сандзе, міністр запитав:
- Хто цей юнак, чому він перебуває у моєму будинку? Тоді Огин розповіла, як Иссимбоси врятував її від чорта, як чорт втратив від страху чарівну стукалку і як Хлопчик з пальчик перетворився у високого гарного юнака.
Иссимбоси зробив крок уперед, поклонився міністрові й сказав:
- Я люблю Огин, і Огин любить мене...
А дочка Сандзе теж зробила крок уперед і теж сказала:
- Невже ви не дозволите своєї дочки вийти заміж за того, хто врятував їй життя?
Нема чого й говорити, що міністр зробив так, як просила Огин. Иссимбоси став чоловіком Огин. Незабаром у Кіото приїхали батьки Иссимбоси. Та усе у будинку Огин і Иссимбоси жили весело, дружно, як і годиться жити гарним людям.